Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
НАЦІОНАЛЬНА ЮРИДИЧНА АКАДЕМІЯ УКРАЇНИ
імені ЯРОСЛАВА МУДРОГО
Бринцев Олексій Васильович
СУТНІСТЬ ПРАВОВИХ СПОРІВ
У СФЕРІ ПІДПРИЄМНИЦТВА
ТА СПОСОБИ ЇХ ВИРІШЕННЯ
Спеціальність 12.00.03 — цивільне право і цивільний процес;
сімейне право; міжнародне приватне право
А В Т О Р Е Ф Е Р А Т
дисертації на здобуття наукового ступеня
кандидата юридичних наук
Харків-2001
Дисертацією є рукопис.
Робота виконана на кафедрі підприємницького та міжнародного приватного права Національної юридичної академії України імені Ярослава Мудрого, Міністерство освіти і науки України.
Науковий керівник
— кандидат юридичних наук, доцент СЕЛІВАНОВА Ірина Анатоліївна, доцент кафедри підприємницького та міжнародного приватного права Національної юридичної академії України імені Ярослава Мудрого.
Офіційні опоненти:
— доктор юридичних наук, професор КУЗНЄЦОВА Наталія Семенівна, професор кафедри цивільного права Київського національного університету імені Тараса Шевченка.
— кандидат юридичних наук, професор ТЕРТИШНІКОВ Володимир Іванович, професор кафедри цивільного процесу Національної юридичної академії України імені Ярослава Мудрого.
Захист відбудеться 23 жовтня 2001 р. о 900 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 64.086.02 у Національній юридичній академії України імені Ярослава Мудрого за адресою: 61024, м. Харків, вул. Пушкінська, 77.
З дисертацією можна ознайомитись у бібіліотеці Національної юридичної академії України імені Ярослава Мудрого за адресою: 61024, м. Харків, вул. Пушкінська, 77.
Автореферат розісланий 22 вересня 2001р.
Вчений секретар
спеціалізованої вченої ради Гончаренко В.Д.
Актуальність теми дослідження сутності правових спорів у сфері підприємництва і способів їх вирішення випливає із проголошення України правовою державою. Ефективне та своєчасне розв’язання правових спорів у сфері підприємництва є засобом не тільки усунення дезорганізуючих чинників та підтримання в рівновазі економічної системи держави, а й втілення найважливіших принципів правової держави: верховенства права у всіх сферах суспільного життя, безумовного додержання закону всіма суб’єктами права, пріоритету прав особи при взаємній відповідальності держави та всіх її громадян тощо.
Разом з тим сьогодні в Україні відсутні цілісні теоретико-прикладні дослідження правових спорів взагалі та у сфері підприємництва зокрема. Недостатня теоретична розробленість цієї проблематики негативно впливає на розвиток законодавчої бази в цій сфері, а отже, й на реалізацію економічних і суспільно-політичних реформ. В умовах побудови принципово нового економічного ладу майже всі прикладні результати минулих досліджень питання правових спорів у економічній сфері втратили свою практичну цінність, більшість теоретичних висновків потребують ґрунтовного переосмислення з огляду на нові реалії.
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Обраний напрямок дослідження є складовою частиною комплексної цільової програми “Удосконалення правового механізму державного впливу на ринкові відносини (публічно-правові та приватноправові аспекти)” №0186.0.070869.
Мета і задачі дослідження. Метою дисертаційного дослідження є з’ясування сутності правових спорів у сфері підприємництва як об’єктивного матеріально-правового явища, виявлення проблем законодавчого регулювання способів вирішення таких правових спорів і практики застосування нормативних актів з цих питань, а також розроблення теоретичних положень, спрямованих на розвиток правових основ підприємництва і вдосконалення судової практики, внесення конкретних пропозицій щодо розвитку відповідних сегментів чинного законодавства.
Відповідно до цього у дисертації головна увага зосереджується на вирішенні таких основних задач:
· з’ясувати сутність правового спору з точки зору різних галузей наукових знань;
· визначити поняття правового спору та дослідити його правову природу;
· встановити чинники та критерії виявлення матеріально-правових властивостей правових спорів;
· дослідити причини виникнення спорів у сфері підприємництва;
· дослідити кваліфікуючі ознаки спорів у сфері підприємництва, визначити поняття таких спорів;
· з’ясувати сутність і форми вирішення правових спорів у сфері підприємництва;
· дослідити універсальні способи вирішення спорів в сфері підприємництва;
· розробити практичні рекомендації щодо вдосконалення чинного законодавства України з питань регулювання правових спорів в сфері підприємництва та способів їх вирішення.
Об’єктом дослідження є сфера матеріально-правового регулювання суспільних відносин, які стосуються правових спорів у сфері підприємництва.
Предметом дослідження є правові спори у сфері підприємництва та універсальні способи їх вирішення в емпіричному зв’язку з конкретними суб’єктами права та їх правами і обов’язками.
Методи дослідження. Методологічною базою дисертаційного дослідження є діалектичний метод пізнання суспільних відносин, явищ, процесів, поєднаний з системним аналізом правових понять і категорій. Крім того, використовуються логічний метод, засобами якого аргументується істинність чи хибність наукових суджень; порівняльно-правовий, за допомогою якого дослідження проводиться шляхом порівняння відповідних правових явищ в українській системі права та системах права іноземних держав; історично-правовий, за допомогою якого досліджується динаміка розвитку правових спорів в економічній сфері та способів їх вирішення в ході трансформації економічних відносин держави та зміни правого поля; аналітично-статистичний, за допомогою якого аналізуються кількість, структура, категорії правових спорів у сфері підприємництва України, практика застосування способів їх вирішення та тенденції змін цих показників, а також інші методи наукового аналізу.
Теоретичною основою дослідження та зроблених у дисертації висновків послужили праці вітчизняних та зарубіжних учених, які звертались до питань, що аналізувалися в роботі, зокрема: Т.Є.Абової, Ч.Н.Азімова, С.С.Алексєєва, Т.К.Андрєєвої, В.С.Анохіна, О.М.Бандурки, М.І.Бару, Ю.Г.Басіна, В.Бернхема, Д.А.Бобрової, М.І.Брагінського, С.М.Братуся, В.В.Бутнєва, О.П.Вершиніна, М.О.Вікута, В.В.Вітрянського, В.М.Гайворонського, Д.М.Генкіна, В.М.Гордона, В.П.Грибанова, М.А.Гурвіча, І.О.Дзери, О.В.Дзери, А.С.Довгерта, О.В.Дяченка, П.Ф.Елісєйкіна, В.С.Ема, В.П.Жушмана, І.М.Зайцева, О.С.Йоффе, В.Я.Карбань, В.В.Комарова, В.М.Коссака, В.М.Кудрявцева, Н.С.Кузнєцової, С.В.Курильова, В.В.Луця, В.П.Маслова, О.В.Міцкевича, Ю.К.Осипова, А.Я.Пилипенка, І.Г.Побірченка, В.К.Попова, Д.М.Притики, О.А.Підипригори, О.О.Підипригори, О.О.Пушкіна, М.Ю.Радченка, П.І.Радченка, З.В.Ромовської, В.Г.Ротань, Н.О.Саніахметової, М.М.Сибільова, О.Ф.Скакун, І.В.Спасібо-Фатєєвої, Є.А.Суханова, В.С.Тадевосяна, В.І.Тертишнікова, М.І.Тітова, Є.О.Харитонова, Ф.С.Хейфеця, Н.О.Чечіної, Д.М.Чечота, В.М.Шерстюка, Г.Ф.Шершеневича, М.Й.Штефана, В.С.Щербини, К.С.Юдельсона, В.Ф.Яковлева, В.В.Яркова, В.Л.Яроцького, а також інших дослідників.
Емпіричною базою дисертації стали опубліковані вітчизняні та зарубіжні статистичні дані, в тому числі матеріали Верховного Суду України, Вищого арбітражного суду України, Державного комітету статистики України. Крім того, використовувалися інформація, одержана в результаті узагальнень практики за 1991-2000 роки, проведених в масштабах Арбітражного суду Харківської області, Харківського обласного суду, а також матеріали окремих категорій справ, які досліджувались автором під час вирішення спорів арбітражними судами України.
Нормативною базою дисертаційного дослідження послужили вітчизняні та зарубіжні нормативні акти цивільного законодавства, присвячені регулюванню підприємницької діяльності, міжнародні угоди, учасником яких є Україна. Крім того, використовувались українські та зарубіжні цивільні і арбітражні процесуальні закони, роз’яснення, постанови, листи пленумів та президій Верховного Суду України і Вищого арбітражного суду України. Значна увага в дослідженні приділялася проектам Цивільного і Господарського (Комерційного) кодексів України та іншим проектам вітчизняних нормативних актів.
Наукова новизна одержаних результатів полягає в тому, що дисертація є першим в Україні комплексним науковим дослідженням правових спорів у сфері підприємництва та способів їх вирішення, в якому з’ясовано сутність явища правового спору, критично проаналізовано існуючі концепції та дано власне сучасне його визначення, встановлено кваліфікуючі ознаки спорів у сфері підприємництва та причини їх виникнення, досліджено універсальні способи вирішення спорів та зроблені пропозиції щодо вдосконалення законодавства, яке регулює відповідні правовідносини.
В результаті проведеного дослідження дисертант отримав такі основні нові наукові результати.
1. Дається власне визначення поняття правового спору. Правовий спір – це конфлікт учасників, котрі прагнуть захистити свої законні права та інтереси, вважаючи їх порушеними.
2. Вперше наводяться ознаки правового спору. Ними є: а) припущення учасників спору про існування матеріальних правовідносин між ними; б) матеріальні суб’єктивні інтереси учасників, які суперечать один одному; в) практична цінність поняття правового спору, яка полягає в можливості шляхом його вирішення встановлювати визначеність у змісті правовідносин, чим досягається захист законних прав та інтересів учасників.
3. Доводиться, що природа правового спору не є процесуальною чи матеріально-процесуальною. Правовий спір є суто матеріально-правовим явищем.
4. Вперше визначається чинник, який проявляє зовні матеріально-правову сутність правового спору. Ним є підвідомчість, яка пов’язує внутрішні матеріальні властивості правового спору з його зовнішніми ознаками. Критеріями виявлення властивостей правового спору є критерії підвідомчості – характер, зміст та суб’єктний склад спірних матеріальних правовідносин.
5. Розкривається чинник, що тягне виникнення правових спорів. Ним є припущення його учасників про порушення їх суб’єктивних інтересів діями (бездіяльністю) інших суб’єктів. Наводиться класифікація причин виникнення спорів у сфері підприємництва: 1) об’єктивні: а) макрорівневі (економічні пертурбації, економічні кризи, недосконалість законодавства); б) мікрорівневі (суперечливість інтересів учасників правовідносин); 2) суб’єктивні: а) умисне порушення інтересів іншої особи; б) неумисне порушення інтересів іншої особи.
6. Обґрунтовується висновок про недоцільність включення до складу кваліфікуючих ознак правових спорів у сфері підприємництва ознаки змісту спірних правовідносин.
7. Доводиться висновок про поділ правових спорів у сфері підприємництва на публічно-правові та приватноправові спори. Визначаються відмінності в сутності цих явищ. Останні головним чином обумовлені характером спірних правовідносин і суб’єктним складом спорів.
8. Пропонуються власні визначення правових спорів, які існують у сфері підприємництва. Приватноправовий економічний спір – конфлікт юридичних та/або фізичних осіб – суб’єктів підприємницької діяльності, держави, територіальних громад, які прагнуть захистити свої приватні права та інтереси, вважаючи їх порушеними. Публічно-правовий економічний спір – конфлікт між приватними особами і державою та/або територіальними громадами, які прагнуть захистити публічні інтереси, вважаючи їх порушеними.
9. По-новому визначається суб’єктний склад учасників правових спорів у сфері підприємництва. Учасниками таких спорів можуть бути: а) юридичні особи; б) фізичні особи, які набули в установленому порядку статусу суб’єкта підприємницької діяльності; в) держава; г) територіальні громади.
10. Робиться висновок про те, що названі особи визначаються учасниками конкретного спору за допомогою ознак легітимації – юридичного інструменту персоніфікації суб’єктів спорів за допомогою відповідних правових норм, в гіпотезах яких зазначені і певний склад фактів, і певні суб’єкти права, та за допомогою суб’єктивного інтересу, який полягає у здійсненні певного впливу на права і обов’язки учасників.
11. Доводиться, що вирішення правового спору означає припинення конфлікту учасників. Вирішення спору включає в себе: досягнення визначеності в змісті правовідносин, тобто визначення задоволення яких суб’єктивних прав та інтересів є законним, з’ясування того, які існують перешкоди для задоволення цих прав та інтересів, та визначення способів, за допомогою яких усуваються ці перешкоди;
12. Обґрунтовується, що способи захисту права і способи вирішення спору є окремими поняттями, але тотожними за змістом. Спосіб захисту права – це передбачені чи санкціоновані законом заходи, безпосередньо спрямовані на усунення перешкод у здійсненні права шляхом впливу на зобов’язану особу. Спосіб вирішення спору – це передбачені чи санкціоновані законом заходи, які спрямовані на припинення конфлікту за допомогою усунення перешкод у здійсненні права шляхом впливу на зобов’язану особу
13. Доводиться доцільність поширення універсальних способів захисту права на всі правові спори в публічно-правових та приватноправових відносинах у сфері підприємництва.
14. Наводиться класифікація універсальних способів захисту права за критерієм характеру правовідносин, в яких вони застосовуються: а) загальноправові – такі, що застосовуються і в приватноправових, і в публічно-правових відносинах; б) приватноправові – підлягають застосуванню у сфері приватного права; в) публічно-правові – придатні для застосування виключно в публічно-правових відносинах, та класифікація за критерієм форм вирішення спору: 1) юрисдикційні: а) судові; б) адміністративні; 2) неюрисдикційні: а) в порядку самозахисту права; в) здійснення заходів оперативного впливу; г) спільними діями сторін.
Практичне значення одержаних результатів полягає у можливості використання теоретичних висновків дисертаційного дослідження та пропонованих готових практичних рекомендацій щодо вдосконалення законодавства у процесі розробки нового Цивільного і Господарського, а також процесуальних кодексів України, законів України “Про судоустрій”, “Про третейський суд” та інших нормативно-правових актів, а також при викладанні курсів “Цивільне право України”, “Правові основи підприємницької діяльності в Україні” та ін., підготовки підручників, методичних матеріалів, навчальних посібників, довідкової літератури.
Апробація результатів дослідження. Основні положення дисертації доповідались на науково-практичних конференціях: “До 50-річчя Загальної декларації прав людини” (листопад 2000р., Харків); “Становлення правової держави: проблеми та шляхи вдосконалення правового регулювання” (грудень 2000р., Запоріжжя), а також обговорювались на засіданнях кафедри правових основ підприємництва і фінансового права та кафедри цивільного права Національної юридичної академії України імені Ярослава Мудрого.
Публікації. Основні положення і висновки дослідження опубліковано в п’яти статтях у фахових виданнях.
Структура роботи обумовлена метою і предметом дослідження та логікою викладу. Дисертація складається із вступу, трьох розділів, які поділено на 10 підрозділів, висновків, списку використаних джерел та додатків. Загальний обсяг дисертації – 228 сторінок, з них основного тексту 201 сторінка, список використаних джерел (237 найменувань) та додатки (три рисунка і одна таблиця) – 27 сторінок.
У вступі обґрунтовуються актуальність та ступінь дослідження проблеми, визначається мета та основні задачі дослідження, наукова новизна дисертації та її практичне значення, а також висвітлюються положення, що виносяться на захист.
У розділі першому “Загальна характеристика правового спору” досліджується поняття “правовий спір” в етимологічному, соціологічному, економічному, логічному та філософському аспектах, аналізуються існуючі в літературі концепції визначення правового спору, його характерні ознаки. Визначається правова природа правового спору.
У підрозділі 1.1. “Спір як міжгалузева наукова категорія” визначається, що при вивченні сутності, причин виникнення, динаміки, форм та способів вирішення правових спорів існує можливість застосування певного наукового та інструментального потенціалу, накопиченого науками філософії, логіки, етимології, економіки тощо. Назви та зміст категорій, що використовуються цими науками для позначення явищ, ідентичних спору, можуть збігатися із категорією “спір”, а можуть і відрізнятися. Проте їх сутність в будь-якому разі є втіленням правового спору в тій чи іншій системі знань. Так, правовий спір – це суперечність в етимології, юридичний конфлікт – в соціології, конкуренція – в економіці, суперечність – в філософії, процес аргументації – в логіці.
Детально аналізуються існуючі в науковій літературі концепції щодо визначення поняття “правовий спір” та понять окремих його різновидів. Критично оцінюються погляди авторів, які залежно від того, що пропонується родовою категорією правового спору, відстоюють такі концепції: спір як суперечність, спір як правопорушення, спір як перешкода в здісненні права. Дисертантом робиться висновок про те, що сутністю правового спору, його субстратом і родовою категорією є категорія “конфлікт”. Конфлікт – це протиборство двох або декількох суб’єктів, обумовлене протилежністю (несумісністю) інтересів, потреб, систем цінностей або знань.
Підрозділ 1.2. “Ознаки та поняття правового спору” присвячений аналізу ознак правового спору. В ньому дається визначення правового спору та досліджується його правова природа.
Робиться висновок про двозначний характер ознаки існування правового зв’язку між сторонами конфлікту. Визначається, що ознакою правового спору є припущення його учасників про існування матеріальних правовідносин між ними, але їх фактична наявність не має істотного значення для характеристики спору. При цьому таке припущення має включати в себе й припущення про їх стан – порушення норми.
Дисертантом критично оцінюється позиція окремих авторів, які вважають необхідною ознакою спору про право рівне становище його учасників.
Робиться висновок про те, що рушійною силою учасників будь-яких правовідносин, у тому числі на стадії правового спору, є не тільки і не стільки суб’єктивні права, скільки суб’єктивні інтереси учасників (як забезпечені, так і не забезпечені правами). Захист порушеного чи оспорюваного інтересу (який може забезпечуватися правом) для ініціатора спору є приводом для заяви спору, для іншої сторони захист її суб’єктивного інтересу є приводом для її вступу в спір. При цьому слід визнати, що ці інтереси мають бути наявними і повинні суперечити один одному.
Дисертант обґрунтовує таку тезу: “Практичною цінністю правового спору є можливість шляхом його вирішення встановлювати визначеність у змісті правовідносин і захищати законні суб”єктивні права та інтереси учасників”.
Дисертант пропонує власне визначення правового спору: це конфлікт осіб, учасники (учасник) якого прагнуть захистити свої законні права та інтереси, вважаючи останні порушеними.
Аналізуються три основні позиції з питання правової природи правового спору. Згідно з першою правовий спір – це явище процесуального права, згідно з другою (змішаною) – це категорія, яка містить в собі ознаки як матеріального, так і процесуального права, згідно з третьою правовий спір – явище суто матеріальне. Дослідивши погляди прихильників названих концепцій, здобувач займає позицію щодо матеріальної природи правового спору. Дисертант спростовує аргументи, які наводяться на користь перших двох позицій, аналізує та позитивно оцінює існуючі докази щодо правильності останньої позиції, наводить нові (додаткові) аргументи на її користь.
У підрозділі 1.3. “Чинники та критерії виявлення специфіки правових спорів” здобувач доводить, що саме підвідомчість виступає тим чинником, за допомогою якого можна дослідити властивості правових спорів у сфері підприємництва. Підвідомчість – це властивість спорів про право належати до відома того чи іншого державного або іншого органу. Критеріями, які можуть допомогти в цьому, є критерії підвідомчості – характер, зміст та суб’єктний склад спірних матеріальних правовідносин. Через них вдається за можливе виявити особливості правових спорів у сфері підприємництва.
Розділ другий “Характеристика правових спорів у сфері підприємництва” дисертант, спираючись на визначені вище критерії, присвячує дослідженню матеріально-правових властивостей спорів у сфері підприємництва, виявляє їх специфічні ознаки і робить визначення поняття таких правових спорів.
У підрозділі 2.1. “Загальна характеристика правових спорів у сфері підприємництва” визначається, що чинником, який тягне за собою виникнення правових спорів у сфері підприємництва є припущення особи про порушення її суб’єктивних інтересів діями (бездіяльністю) інших суб’єктів.
Причини виникнення спорів у сфері підприємництва класифікуються таким чином: 1) об’єктивні: а) макрорівневі (економічні пертурбації, економічні кризи, недосконалість законодавства); б) мікрорівневі (суперечливість інтересів учасників правовідносин); 2) суб’єктивні: а) умисне порушення інтересів іншої особи; б) неумисне порушення інтересів іншої особи.
Далі дисертант, з метою визначення наукової теоретичної бази дослідження, торкається проблеми дуалізму приватного права. Коротко характеризуючи історію та сучасний стан цього питання, він висловлює своє ставлення до цивілістичної та господарської концепцій. Здобувач, солідаризуючись з прихильниками цивілістичної концепції приватного права, обґрунтовує свою позицію в цьому питанні і визначає, що дослідження проводиться в дисертації саме з точки зору цієї концепції.
Досліджується генезис термінології, яка опосередковувала економічні конфлікти в суспільстві за дореволюційних часів, в радянський період та сьогодні в іноземних країнах. Здобувач доходить до висновку про те, що існуючій в сучасному українському законодавстві термін “господарський спір” не відповідає реальному змісту поняття, має низку інших недоліків. Висувається і обґрунтовується пропозиція щодо впровадження терміну “комерційний спір” для умовного позначення поняття спорів у сфері підприємництва.
У підрозділі 2.2. “Характер спірних правовідносин” здобувач досліджує різні позиції стосовно ролі характеру спірних правовідносин у визначенні та характеристиці правового спору в сфері підприємництва та, критично їх оцінюючи, формулює і обґрунтовує свою позицію з цього приводу. Вона базується на таких висновках. По-перше, істотним для характеристики правових спорів у сфері підприємництва є належність спірних правовідносин до підсистеми приватного чи публічного права. Правові спори в кожній з цих підсистем мають свої особливості, обумовлені такими чинниками, як взаємний статус суб’єктів правовідносин та методи правового регулювання. Такі різнорідні особливості не можуть бути уніфіковані та об’єднані в одному понятті. По-друге, галузева належність спірних правовідносин не є конститутивною ознакою спору в сфері підприємництва.
На підставі цього пропонується замість існуючого поняття “господарський спір” виділити окремо публічно-правовий спір та окремо приватноправовий спір залежно від віднесення спірних правовідносин до сфери регулювання публічним чи приватним правом і безвідносно до того, якою саме галуззю регулюються спірні правовідносини.
Підрозділ 2.3. “Ознака змісту спірних правовідносин” присвячений пошуку відповіді на такі питання: чи утворює зміст правовідносин конститутивну ознаку комерційного спору? Якщо так, то який саме зміст правовідносин кваліфікує спір як комерційний?
Дисертант критично оцінює доводи на користь існуючої в Україні концепції: господарським є спір права і обов’язки учасників якого пов’язані із здійсненням господарської діяльності (виробництвом продукції, виконанням робіт та наданням послуг), управлінням нею і доступом до неї.
Зміст правовідносин, на думку автора, не утворює конститутивної ознаки комерційного спору. На користь цього свідчить такі зроблені та обґрунтовані дисертантом висновки. Ознака змісту спірних відносин не обумовлюється матеріально-правовою сутністю правових спорів як критерій поділу їх на види. Не можна визнати ознаку господарського (підприємницького і т.ін.) змісту спірних правовідносин такою, що прямо і безпосередньо обумовлює суб’єктів і форми вирішення спору. До того ж, застосування цієї ознаки поєднано із низкою істотних практичних і теоретичних правових труднощів.
Автором пропонується конструкція комерційного спору, яка не обмежується критерієм змісту спірних правовідносин і придатна для опосередкування будь-яких суспільних відносин, як пов’язаних, так і не пов’язаних з підприємницькою, комерційною, господарською та іншими окремими видами діяльності.
У підрозділі 2.4. “Ознака суб”єктного складу учасників спірних правовідносин” досліджується суб’єктний склад учасників спірних правовідносин як кваліфікуюча ознака господарського спору.
У пункті 2.4.1. Підприємства, організації, установи, інші юридичні особи (в тому числі іноземні) робиться висновок про те, що ознака наявності статусу юридичної особи в учасників спору, перш за все відмежовує комерційний спір від правових спорів за участю громадян. По-друге, ця ознака відмежовує такі правові спори від спорів організацій, що не мають статусу юридичної особи. Критично оцінюються пропозиції щодо наділення “господарською правосуб”єктністю” відособлених підрозділів юридичних осіб і залучення їх до складу учасників спорів у сфері підприємництва.
Наводяться ознаки, що можуть визначити серед осіб, здатних взагалі бути суб’єктами правових спорів у сфері підприємництва тих, які є учасниками конкретних спорів. Ними є легітимація і юридична заінтересованість. Під легітимацією розуміють юридичний інструмент персоніфікації суб’єктів спорів за допомогою відповідних правових норм, у гіпотезах яких зазначені і певний склад фактів, і певні суб’єкти права. Юридичну заінтересованість в правовому спорі в сфері підприємництва здобувач визначає як інтерес у здійсненні певного впливу на матеріальні права і обов’язки учасників спору.
Дисертант визначає перший вид учасників комерційних спорів як юридичних осіб, легітимація яких відбувається за допомогою норм права, що регулюють спірні правовідносини і мають власний приватний суб’єктивний інтерес у спорі.
У пункті 2.4.2. Фізичні особи суб’єкти підприємницької діяльності звертається увага на схожість статусу цих суб’єктів правового спору в сфері підприємництва зі статусом юридичних осіб. Поряд з цим дисертант виявляє низку особливостей. Ними, є по-перше, обов’язковість ознаки “набуття в установленому порядку статусу суб”єкта підприємницької діяльності”. По-друге, зміст спірних правовідносин. На відміну від правових спорів інших суб’єктів у даному випадку зміст має кваліфікуючий характер і повинен носити підприємницький характер.
Другим видом суб’єктів спорів у сфері підприємництва здобувач визначає фізичних осіб, які набули в установленому порядку статусу суб’єкта підприємницької діяльності, є суб’єктами спірних правовідносин наповнених підприємницьким змістом, та мають власний приватний суб’єктивний інтерес у спорі.
У пункті 2.4.3. Державні та інші органи здобувач зосереджує увагу на пошуку відповіді на питання: хто є суб’єктом правового спору в сфері підприємництва – держава чи її орган? У результаті цього дисертант робить і обґрунтовує висновок про те, що суб’єктом спірних правовідносин, а отже, і суб’єктом правового спору в сфері підприємництва є держава, яка бере в ньому участь за допомогою державних органів.
Доводиться, що юридичну заінтересованість держави і територіальних громад у правових спорах слід визначати за допомогою компетенції органу, який представляє їх у спірних правовідносинах. Юридична заінтересованість держави і територіальних громад у правових спорах у сфері підприємництва може носити як приватноправовий, так і публічно-правовий характер.
Легітимація держави як суб’єкта спору відбувається за допомогою матеріальних норм права, які вказують на неї безпосередньо або на відповідний державний орган як уповноважену чи зобов’язану особу в правовідносинах. Специфікою тут є те, що орган у цьому разі слід розглядати не як самостійний суб’єкт права, а як уособлення держави.
У пункті 2.4.4. Прокурори та їх заступники автор робить висновок про те, що суб’єктом правового спору в разі фігурування в ньому зазначених органів також виступає держава, яка бере участь у спірних правовідносинах за допомогою специфічних органів – прокурорів.
Перша особливість статусу держави як учасника правового спору в цьому разі полягає в тому, що юридична заінтересованість в спорі визначається як інтерес держави. Інтереси держави можуть носити як приватний, так і публічний характер. Друга особливість участі держави у правових спорах за допомогою органів прокуратури випливає із специфіки легітимації в спорі. Дисертант доводить, що остання відбувається не тільки за допомогою матеріальних норм права, які регулюють спірні правовідносини (як у випадках, наведених вище), а й безвідносно до таких норм – за допомогою норм права, які визначають компетенцію органів прокуратури.
Підсумовуючи розгляд суб’єктів правових спорів у сфері підприємництва, дисертант зазначає наступне. Існують такі види учасників правових спорів: юридичні особи, фізичні особи-суб’єкти підприємницької діяльності, держава та територіальні громади в особі їх органів. Кожний з цих видів має свої особливості (характер юридичної заінтересованості, спосіб легітимації, зміст діяльності, обсяг компетенції та ін.).
Провідним критерієм, який дозволяє розподілити названих суб’єктів на окремі групи, відзначивши їх принципові відмінності, є критерій характеру суб’єктивного інтересу. Відповідно до нього до першої групи належать суб’єкти, інтерес яких носить суто приватний характер: юридичні особи, фізичні особи-суб’єкти підприємницької діяльності. До другої групи слід віднести тих, чий інтерес може носити як публічний, так і приватний характер: держава в особі її органів, у тому числі прокурорів, територіальні громади, інші організації у випадках, передбачених законом.
У розділі третьому “Способи вирішення спорів у сфері підприємництва” дисертант досліджує способи вирішення правових спорів. Розділ складається із двох підрозділів.
У підрозділі 3.1. Характеристика стадії вирішення спору. Загальна характеристика способів вирішення спору визначається сутність понять “вирішення спору” та “спосіб вирішення спору”. Дослідження цих категорій відбувається одночасно із пошуком відповіді на низку окремих питань, які тісно пов’язані з цими поняттями і є дискусійними в літературі.
Так, дослідивши динаміку розвитку правового спору, дисертант визначає, що спір у своєму розвитку проходить три стадії. Ними є: виникнення, заява та вирішення (врегулювання та розв’язання) спору. Вирішення спору являє собою сукупність таких об’єктивних ознак. По-перше, досягнення визначеності у змісті правовідносин, тобто визначення, задоволення яких суб’єктивних прав та інтересів є законним. По-друге, встановлення того, які існують об’єктивні перешкоди для задоволення цих прав та інтересів. І, по-третє, визначення заходів, за допомогою яких усуваються перешкоди на шляху їх задоволення.
Здобувач детально досліджує етапи стадії вирішення спору, зосереджуючи увагу на специфіці, притаманній правовим спорам у сфері підприємництва: 1) встановлення дійсних взаємовідносин суб’єктів спору; 2) правова кваліфікація взаємовідносин суб’єктів спору; 3) побудова правильної правової моделі правовідносин; 4) визначення способів реалізації цієї моделі.
Автор визначає, що спосіб вирішення спору – це передбачені чи санкціоновані законом заходи, які спрямовані на припинення конфлікту за допомогою усунення перешкод у здійсненні права шляхом впливу на зобов’язану особу. Дисертант доводить, що зміст способу захисту права і способу вирішення спору є тотожними.
Розкриті вище питання дають змогу автору дослідити правову природу способів захисту права. Дисертант, проаналізувавши існуючі в доктрині концепції, не погоджуються з твердженнями окремих авторів, робить і відстоює висновок про те, що правова природа способів захисту права завжди є суто матеріально-правовою, а не процесуально-правовою.
Визначившись із змістом та характеристикою означених вище понять дисертант дає системно-правову та галузеву характеристику способам захисту права. Автор наводить такі її характерні риси. По-перше, способи захисту прав поділяються на дві категорії залежно від того, до якої з двох підсистем права належать спірні правовідносини – приватної чи публічної. По-друге, в підсистемі приватного права способи захисту прав поділяються на способи захисту цивільних прав і способи захисту інших прав. Вони в більшості своїй є схожими. Об’єднання їх в одну категорію – захист приватних прав – є доцільним і благотворно вплине на можливості та якість захисту. По-третє, в підсистемі приватного права способи захисту прав поділяються на способи універсального характеру і способи захисту певних видів прав. По-четверте, зараз відсутні універсальні способи захисту прав у публічних правовідносинах. Специфічні способи не уніфіковані, розміщені в численних розрізнених нормативних актах, що ускладнює їх застосування. По-п’яте, усередині підсистеми публічного права способи захисту прав також поділяються на дві окремі групи залежно від того, на захист чиїх прав вони спрямовані – держави чи інших суб’єктів.
На підставі викладеного з метою універсалізації правового регулювання автор пропонує поширити загальноправові універсальні способи захисту на всі публічно-правові та приватноправові відносини, виділити окремо універсальні приватноправові та окремо універсальні публічно-правові і поширити їх на всі відповідно приватні та публічні відносини із збереженням спеціальних способів захисту певних прав.
Підрозділ 3.2. Характеристика універсальних способів вирішення спорів присвячений дослідженню універсальних способів захисту права і вирішення спорів та їх особливостей, обумовлених специфікою підприємницької діяльності. З огляду на передбачувані зміни в цивільному законодавстві України здобувач як матеріал для аналізу обирає способи захисту права визначені, проектом Цивільного кодексу України. Аналізуючи їх, він спрямовує зусилля на розкриття сутності та характерних ознак способів захисту права як способів вирішення правових спорів у сфері підприємництва. Докладно зупиняючись на дискусійних та недостатньо висвітлених у літературі питаннях, пов’язаних із застосуванням названих способів захисту права, автор акцентує увагу на таких моментах, як зміст способу, підстави застосування та коло осіб, уповноважених на застосування. Таким чином, здобувач робить і обґрунтовує наступні висновки.
Зміст визнання права становить підтвердження існування певних правовідносин, певного права або підтвердження відсутності права, підтвердження існування обов’язку і т.ін. Підставами для застосування цього способу захисту права є порушення, оспорювання чи невизнання права. Особами, які можуть застосовувати визнання права, є суд (арбітражний, третейський суд) та самостійно учасники правовідносин, а саме – зобов’язана особа (боржник).
Зміст способу вирішення спору визнання правочину недійсним полягає у підтвердженні факту, що певні дії осіб є правопорушенням і не тягнуть за собою виникнення, зміну або припинення правовідносин. Підставою для застосування цього способу вирішення спору є в загальному вигляді невідповідність правочину закону, а в докладному – хиби змісту, суб’єктів, форми, деталізовані в нормах законодавства. Особами, які мають право застосовувати цей спосіб вирішення спору, є виключно суд, арбітражний суд.
Зміст припинення дій, які порушують право, полягає у створенні фактичних чи юридичних перешкод у здійсненні правопорушником неправомірних дій. Підставами застосування цього способу є наявність активних дій, спрямованих на порушення права. До кола осіб, які можуть застосовувати спосіб вирішення спору припинення дій, які порушують право, входять юрисдикційні органи, боржник, а також особа, чиє право порушується, – в порядку самозахисту права.
Зміст способу вирішення спору відновлення становища, яке існувало до порушення права, полягає в наданні особі, чиє право порушене, такого ж комплексу прав, свобод і обов’язків, який існував у неї до порушення права. Підставами застосування цього способу є порушення права. Особами, які можуть його застосовувати для вирішення спору, є державні юрисдикційні органи (суд, арбітражний, третейський суд, компетентні адміністративні органи) і учасники спору – кредитор у порядку здійснення заходів оперативного впливу і боржник у добровільному порядку.
Зміст примусового виконання обов’язку в натурі полягає в забезпеченні здійснення боржником дій (або утримання від здійснення дій), передбачених конкретним зобов’язанням або нормою права. Підставами застосування цього способу є невиконання обов’язків, установлених такими зобов’язаннями. Особами, які мають право його застосовувати, є суд, арбітражний, третейський суд, а в майбутньому, з прийняттям нового Цивільного кодексу України, – й інші юрисдикційні органи і уповноважена в зобов’язаннях особа в порядку здійснення заходів оперативного впливу.
Зміст зміни правовідношення полягає в примусовій зміні предмета та змісту зобов’язання (зміні прав та обов’язків сторін). Цей спосіб стосується лише існуючих правовідносин. Підставами його застосування є порушення права. Особами, які мають право змінювати правовідношення, є юрисдикційні органи і сторони правовідносин у разі їх взаємної згоди на це.
Зміст припинення правовідносин полягає в примусовому припиненні прав та обов’язків суб’єктів існуючих правовідносин. Підставами його застосування є порушення права. Особами, які мають право припиняти та змінювати правовідносини, є юрисдикційні органи і уповноважена в правовідносинах особа у випадках, передбачених законодавством в порядку здійснення заходів оперативного впливу.
Зміст відшкодування збитків полягає в заміні здійснених потерпілим суб’єктом видатків, втраченого або пошкодженого майна, упущеної вигоди відповідним еквівалентом в натуральному або грошовому виразі. Підставою покладення обов’язку відшкодування збитків є правопорушення. В підприємницьких відносинах доцільним є виключення із складу правопорушення вини. Особами, компетентними на застосування цього способу захисту права, є юрисдикційні органи, боржник у разі добровільного визнання відповідних вимог і кредитор у формі здійснення заходів оперативного впливу.
Зміст визнання недійсними актів державних органів та органів місцевого самоврядування полягає у підтвердженні того, що рішення органу, викладене в офіційному документі, не є юридичним фактом, що породжує певні правові наслідки, а є правопорушенням. Підставами застосування цього способу є невідповідність акта компетенції органу та/або суперечність акта закону (нормам нормативного акта вищої юридичної сили, нормам, що регламентують процедуру прийняття та форму акта). Особами, які мають право визнавати недійсними акти державних органів та органів місцевого самоврядування, є лише суд, арбітражний суд та адміністративні органи стосовно актів нижчих органів у визначених законом випадках. Оскільки цей спосіб застосовується лише в публічно-правових відносинах, є доцільним виключити його із проекту Цивільного кодексу України і розмістити в Господарському кодексі (як кодексі публічного права). При цьому в переліку способів захисту права слід виділити окремо визнання недійсним нормативного акта і визнання недійсним акта індивідуальної дії.
ВИСНОВКИ
Автором дається стисла інформація про теоретичні та практичні результати проведеної роботи. Наводиться формулювання рішення наукової проблеми, що є предметом дисертаційного дослідження. Так, зокрема, зазначається таке. Правовий спір є матеріальним за своєю правовою природою. Його сутністю є конфлікт учасників, котрі прагнуть захистити свої законні права та інтереси, вважаючи їх порушеними. Зміст спірних правовідносин не впливає характеристику правового спору в сфері підприємництва. Сутність такого спору залежить від характеру спірних правовідносин, відповідно якому спори поділяються на приватноправові та публічно-правові. Система універсальних способів вирішення правових спорів складається із загальноправових, приватноправових та публічно-правових способів.
ДОДАТКИ
Дисертація містить чотири додатки: схему існуючої системи способів захисту права у сфері підприємництва згідно з чинним законодавством України; схему системи універсальних способів захисту прав у сфері підприємництва, що пропонується автором; схему системи способів захисту прав відповідно до форм вирішення спорів у сфері підприємництва; пропозиції щодо вдосконалення законодавства України.
За темою дисертації опубліковано такі основні роботи:
1. Бринцев О.В. Організаційно-правова форма юридичної особи. Визначення поняття// Вісник університету внутрішніх справ. –2000. – №12-1. – С.84-87.
2. Бринцев О.В. До питання про право іноземного інвестора на гарантії від змін законодавства// Предпринимательство, хозяйство и право. –2000. – №8. – С.19-23.
3. Бринцев О.В. Господарська сутність правового спору. Кваліфікуюча ознака чи данина минулому?// Предпринимательство, хозяйство и право. –2001. – №3. – С.16-18.
4. Бринцев О.В. Характер правовідносин у господарських спорах// Актуальні проблеми формування правової держави в Україні (До 50-ї річниці Конвенції про захист прав людини та основних свобод): Тези наукових доповідей та повідомлень учасників Всеукраїнської науково-практичної конференції молодих учених/ За ред. проф. М.І.Панова. – Х.: Нац.юрид.акад. України, 2000. – С.52-54.
5. Бринцев О.В. До питання про систему універсальних способів захисту прав у галузі підприємництва//Вісник академії правових наук України, 2001. – №3. –
С.216-221.
Бринцев О.В. Сутність правових спорів у сфері підприємництва та способи їх вирішення. – Рукопис.
Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук за спеціальністю 12.00.03 – цивільне право і цивільний процес; сімейне право; міжнародне приватне право. – Національна юридична академія України імені Ярослава Мудрого, Харків, 2001.
У роботі визначається, що сутністю правового спору є конфлікт учасників, котрі прагнуть захистити свої права та інтереси, вважаючи їх порушеними. За своєю правовою природою такий спір є суто матеріально-правовим явищем. Зміст спірних правовідносин не впливає на характеристику правового спору в сфері підприємництва на відміну від характеру спірних правовідносин. Згідно з ним спори поділяються на приватноправові та публічно-правові. Відповідно будується система універсальних способів вирішення спорів у сфері підприємництва. Її становлять загальноправові (застосовуються і в приватних, і в публічних відносинах), приватноправові та публічно-правові способи, які застосовуються або в приватних, або в публічних відносинах.
Ключові слова: правовий спір, конфлікт, суб’єктивний інтерес, підприємницька діяльність, суб’єкти, зміст і характер правовідносин, захист права, спосіб захисту права.
Брынцев А.В. Сущность правовых споров в сфере предпринимательства и способы их разрешения. – Рукопись.
Диссертация на соискание научной степени кандидата юридических наук по специальности 12.00.03 – гражданское право и гражданский процесс; семейное право; международное частное право. – Национальная юридическая академия Украины имени Ярослава Мудрого, Харьков, 2001.
Диссертация посвящена исследованию сущности правовых споров в сфере предпринимательства и способов их разрешения. В работе дается определение понятия правового спора. Правовой спор – это конфликт участников, которые стремятся защитить свои законные права и интересы, считая их нарушенными. Приводятся признаки правового спора: а) предположение участников спора о существовании материальных правоотношений между ними; б) наличие субъективных материальных интересов участников, противоречащих друг другу; в) практическая ценность понятия правового спора, состоящая в возможности путем его разрешения достигать определенности в содержании правоотношений, чем защищать законные права и интересы участников.
Доказывается, что правовой спор по своей природе – не процессуальное либо материально-процессуальное явление, а сугубо материально-правовое.
Раскрывается, что фактором, влекущим возникновение правовых споров, является предположение его участников о нарушении их субъективных интересов действиями (бездействием) третьих лиц. Приводится классификация причин возникновения споров в сфере предпринимательства: 1) объективные: а) макроуровневые (экономические пертурбации, экономические кризисы, несовершенство законодательства); б) микроуровневые (противоречивость интересов участников правоотношений); 2) субъективные: а) умышленное нарушение интересов другого лица; б) неумышленное нарушение интересов другого лица.
Особое внимание уделяется выводу о несущественности содержания спорных правоотношений как признака правового спора в сфере предпринимательства.
Правовые споры в сфере предпринимательства диссертант разделяет на публично-правовые и частноправовые споры. Их отличия обусловлены характером спорных правоотношений и субъектным составом споров.
Определяется, что участниками правовых споров в сфере предпринимательства могут быть: а) юридические лица; б) физические лица, имеющие статус субъекта предпринимательской деятельности; в) государство; г) территориальные общины.
Обосновывается, что способ решения спора – это предусмотренные или санкционированные законом мероприятия направленные на прекращение конфликта с помощью устранения препятствий в осуществлении права путем воздействия на обязанное лицо.
Диссертантом доказывается целесообразность распространения универсальных способов защиты права на все правовые споры в публично-правовых и частноправовых отношениях в сфере предпринимательства. Приводится классификация универсальных способов защиты права по критерию характера правоотношений: а) общеправовые – применяющиеся и в частноправовых, и в публично-правовых отношениях; б) частноправовые - применяющиеся исключительно сфере частного права; в) публично-правовые – применяющиеся в публично-правовых отношениях, и классификация по критерию форм разрешения спора: 1) юрисдикционные: а) судебные; б) административные; 2) неюрисдикционные:
В работе приводятся конкретные предложения по усовершенствованию законодательства Украины. Предлагаются изменения в проекты нового Гражданского и Хозяйственного, а также процессуальных кодексов Украины, законов Украины “О судоустройстве”, “О третейском суде” и других нормативно-правовых актов.
Ключевые слова: правовой спор, конфликт, субъективный интерес, предпринимательская деятельность, субъекты, содержание и характер правоотношений, защита права, способ защиты права.
Brintsev A.V. Essence of legal disputes in sphere of business and ways of their decision. - Manuscript.
The dissertation on competition of a scientific degree of the candidate of jurisprudence on a speciality 12.00.03 - civil law and civil process; the family law; the international private law. - National legal academy of Ukraine of a named after Yaroslav Mudry, Kharkov, 2001.
In work is defined(determined), that the essence of legal dispute is the conflict of the participants, which aspire to protect the rights and interests, including their mentioned. Behind the legal nature such dispute is by the especially financially - legal phenomenon. In effect legal dispute is the conflict of the participants, which aspire to protect the rights and interests, including their broken. The contents disputable right relations does not influence the characteristic of legal dispute in the field of business as against character right relations. The contents disputable right relations does not influence the characteristic of legal dispute in sphere of business. The essence of dispute is depending on character disputable right relations. Agrees to him disputes are divided on Private law and public - legal. System of universal ways of the decision of disputes in sphere of business accordingly is under construction.
Key words: legal dispute, conflict, subjective interest, enterprise activity, subjects, contents and character right relations, way of protection of the right.
Відповідальний за випуск
кандидат юридичних наук Задихайло Д.В.
Підписано до друку 14.09.01г. Формат 60х90/16. Папір офсетний.
Віддруковано на ризографі. Умовн. друк. арк. 0,7.
Облік.-вид.арк. 0,9.
Тираж 100 прим. Зам. № 1087
Друкарня
Національна юридична академія України імені Ярослава Мудрого
61024, м.Харків, вул.Пушкінська, 77