Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
Зміст
Вступ
Розділ I. Літературне бароко в Україні
1.1 Специфіка бароко
1.2 Становлення нової жанрової системи в українській літературі
Розділ II. "Історія русів" - пам’ятка української історичної прози
2.1 Головний зміст книги
2.2 "Історія русів" - яскравий твір барокової літератури
Висновки
Список використанної літератури
ВступНе маючи певного погляду на українську барокову літературу (17-18 ст), стара українська історія літератури не могла помітити в її формі та змісті ніякої внутрішньої єдності, та вважала через те її основні риси просто за вияв якоїсь особистої сваволі, примхи, чудернацтва авторів. Незважаючи на виразний характер світогляду барокових письменників, старі історики української літератури та культури міряли ідеологічний зміст барокової літератури масштабами власного часу. Тому цю літературу засуджували, як „далеку від життя", чужу інтересам народу, „схоластичну", нікому не потрібну. А щодо форми, то її засуджували як переобтяжену подиву гідними чудернацтвами, недоладну, безпорадну й т. ін. До мотивів цього суворого засудження приєднувалося ще й те, що мова української барокової літератури зробилася після мовної реформи Котляревського „перестарілою", архаїчною, та знову ж таки - „ненародною".
Хоч наука вже досягнула великою мірою єдності щодо характеристики барокового стилю в його конкретних рисах, але панує ще чимала розбіжність у розумінні основних, провідних мотивів, що зумовлюють характер барокового стилю. Ще й досі дуже розповсюджене розуміння барокової культури як культури католицької протиреформації. Таке розуміння проходить без уваги повз той факт, що й протестантські країни та народи розвинули - іноді досить блискучу - барокову культуру. На Україні православні кола далеко більшою мірою брали участь у творенні барокової культури, зокрема літератури, ніж католицькі. Вже ближчий до правди погляд тих, хто вбачає в бароковій культурі „синтез", поєднання культур середньовіччя („Готики") та ренесансу. Бо, справді, культура бароко, не відмовляючись від досягнень епохи ренесансу, повертається багато в чому до середньовічних змісту та форми; замість прозорої гармонійності ренесансу можна зустріти в бароко таку саму скомпліковану різноманітність, як у готиці; замість можливої простоти ренесансу можна зустріти в бароко ускладненість готики; замість антропоцентризму, ставлення людини в центр усього в ренесансі, можна зустріти в бароко виразний поворот до теоцентризму, до приділення центрального місця знову Богові, як у середньовіччі; замість світського характеру культури ренесансу, можна побачити в часи бароко релігійне забарвлення всієї культури - знову, як у середньовіччі; замість визволення людини від пут соціальних та релігійних норм, можна побачити в бароко знову помітне посилення ролі церкви й держави. Але бароко де в чому переймає й спадщину ренесансу: зокрема, воно цілком приймає „відродження” античної культури; воно, щоправда, цю культуру розуміє інакше, аніж ренесанс, та робить спробу з'єднати античність з християнством; бароко не відмовляється і від тієї уваги, яку ренесанс звернув на природу: лише ця природа є для нього важлива як шлях до Бога; бароко не відкидає навіть культу „сильної людини”, лише таку „вищу" людину воно хоче виховати та й справді виховує для служби Богові. Але те, що своєрідне для культури, та зокрема для мистецтва бароко, що надає бароко його власного індивідуального характеру, це - рухливість, „динамізм" бароко в пластичному мистецтві це - любов до складної кривої лінії, на відміну від простої лінії та гострого кута чи півкола готики та ренесансу; в літературі та житті - це потреба руху, зміни, мандрівки, трагічного напруження та катастрофи, пристрасть до сміливих комбінацій, до авантюри; в природі бароко знаходить не стільки статику та гармонію як напруження, боротьбу, рух; а головне - бароко не лякається найрішучішого „натуралізму", зображення природи в суворих, різких, часто неестетичних рисах, - поруч із зображенням напруженого, повного життя, можна знайти в бароко і тему смерті; бароко не вважає найвищим завданням мистецтва пробудження релігійного почуття; для нього важливіше зворушення, сильне враження. З цим змаганням розворушити, схвилювати, занепокоїти людину пов'язані головні риси стилістичного вміння бароко, його прагнення сили, перебільшень, гіпербол, його кохання в парадоксі та любов до чудернацького, незвичайного „гротеску", його любов до антитези та, мабуть, і його пристрасть до великих форм, до універсальності, до всеохопливості. Зі своєрідними рисами бароко зв'язані й ті небезпеки, що загрожують бароковій культурі та зокрема, бароковому мистецтву часом надто велика перевага зовнішнього над внутрішнім, “чиста” декоративність, за якою зникає або відходить на другий план глибший сенс та внутрішній зміст; ще небезпечніше змагання перебільшити, посилити всяке напруження, всяку протилежність, усе вразливе, дивне, чудне, - це приводить бароко до надмірного замилування в мистецькій грі, в мистецьких, поетичних іграшках, у чудернацтві, в оригінальності; твори бароко часто перевантажені, переобтяжені, переповнені формальними елементами; цьому сприяє і школа поетики ренесансу, що передала бароко всю витонченість античного вчення про поетичні форми та поетичні засоби („тропи і фігури”). В певних галузях літератури (напр., проповідь) маємо перевагу декламації, театральність.
Не треба, одначе, забувати, що барокове мистецтво та барокова поезія зокрема призначені не для іншого часу, а саме для „людей бароко”. Чужий для нас стиль барокової поезії, яким і ми можемо захоплюватися як витонченим консеквентним та розкішним, був для „людини бароко” справді зворушливим, захоплював її, промовляв до її естетичного почуття, а через це й до її розуму та серця. Любов до натуралізму, до зображення природи також і в її „низьких” елементах, до конкретного, за яким бароко завжди бачило духовне, божественне, ідеальне, привів барокове мистецтво та поезію і до уваги до занедбаної доти народної поезії, до фольклору. В поезії бароко відбувається перший підхід до „народності". І бароко знайшло живий інтерес та симпатію серед народу: не дивно, що надзвичайно сильні впливи бароко залишилися в усій народній поезії та народному мистецтві Європи й досі.
Зокрема, не треба зменшувати значення епохи бароко для України. Це був новий розквіт - після довгого підупаду - мистецтва та культури загалом. В історії народів епохи розквіту мають не лише суто історичне значення; вони накладають певний відбиток на всю дальшу історію народу, формуючи національний тип. Так, здається, було і з епохою бароко на Україні. Бароко залишило тут багато конструктивних елементів, які ще збільшив вплив романтики що в багатьох рисах споріднена з бароко. Конструктивні елементи, які бароко залишило в українській культурі, не всі позитивні; багато з них можна вважати й негативними. Але культура бароко немало спричинилася до сформування української „історичної долі".
Духовий зміст окремих історичних епох здебільшого характеризує не лише одна якась духовна течія, а кілька напрямів, що групуються коло двох полярно протилежних пунктів духовного всесвіту. Так і в епоху бароко: одним з полюсів була природа, другим - Бог. Епоха бароко, з одного боку, - епоха великого розквіту природознавства та математики (бо основа пізнання природи для людини бароко - міра, число та вага), а з іншого боку - епоха розквіту богословії, епоха спроб богословського синтезу, епоха великої релігійної війни (тридцятилітньої), епоха великих містиків. Людина бароко або втікає до усамітнення з своїм Богом, або, навпаки, кидається в вир політичної боротьби (а політика бароко - політика широких всесвітніх планів та жадань), перепливає океани, шукаючи нових колоній, береться до планів поліпшити стан усього людства чи то політичною, чи то церковною, науковою, мовною (проекти штучних мов) чи якоюсь іншою реформою.
В ідеалі обидва для людини бароко можливі шляхи ведуть до тієї самої мети: через „світ" (природу, науку, політику і т.д.) людина приходить завше до того самого - до Бога. Хто надто довго залишився у світі, той лише заблукав у ньому. Отже, якщо культура Готики принципово релігійна та навіть церковна, якщо культура ренесансу принципово світська (хоч би її творили і духовні), культура бароко мусить мати обидві - релігійну та світську сфери; але можлива - і реально зустрічається нерідко - барокова культура з великою перевагою або й виключним пануванням релігійної сфери.
Розділ I. Літературне бароко в Україні 1.1 Специфіка барокоВ історії української літератури чимале місце займає цілий комплекс творів, автори яких стояли на естетичних позиціях, відмінних від реалістичних, - мається на увазі літературна спадщина XVII-XVIII ст. Тим часом далеко не завжди визнавалась законність естетичних засад, яких дотримувалися митці XVII-XVIII ст. Насамперед дослідники шукали в їхніх творах елементи реалізму, відображення життя у формах самого життя, а оскільки таких елементів знаходили тут замало, то переважна більшість творів XVII-XVIII ст. справляла на дослідників враження безнадійно схоластичних, чужих вогню життя. Подеколи доходило навіть до повного несприйняття, заперечення цієї спадщини - як релігійної, схоластично-реакційної тощо. Маючи на увазі саме такий підхід, О. Білецький писав ще в 1927 p.: „Треба переглянути встановлену історично літературну традицію про „київську схоластичну літературу". Після такого перегляду й історія окремих літературних жанрів і характеристики окремих письменників, може бути, виграють в своїй змістовності й перестануть викликати в оглядачів ті почуття національної й естетичної пригніченості, які часто викликають вони до цього часу".
Сьогоднішні дослідники літератури керуються принципом марксистсько-ленінського історизму; про це беззаперечно свідчить восьмитомна "Історія української літератури". Для проникнення в сутність складного, нерівномірного історичного розвитку мистецтва необхідна чітка методологічна основа - відповідні теоретичні критерії, поняття, категорії, які правитимуть за дослідницький інструмент і без яких історія мистецтва і літератури нерідко перетворюється на інвентарний опис пам'яток, а не з'ясування справжніх закономірностей літературного процесу.
Вірний методологічний ключ необхідно підібрати і до аналізу історично зумовлених особливостей художньої спадщини XVII-XVIII ст.д.ля характеристики цих особливостей історики літератури вже давно вживають поняття "стиль бароко". Тривалий час вважали, що ознаки цього стилю характеризують лише літературу і мистецтво Західної Європи, але поступово ці риси стали виявляти і в слов'янських літературах, згодом про бароко почали говорити як про загальноєвропейський літературний стиль. Вчені різних країн, що підходять до проблеми з погляду різних національних літератур, сходяться на тому, що бароко характеризує значний період розвитку літератури як в європейських неслов'янських країнах, так і в країнах слов'янських. Не слід гадати, що поняття бароко є якоюсь чудесною відмичкою, що раптово відкриє для дослідників ідейно-естетичне багатство спадщини XVII-XVIII ст. На сьогоднішній день немає більш прийнятного поняття, яке дозволяло б краще з'ясувати сутність стилю і в цілому поетики українського мистецтва XVII-XVIII ст.
Складність і заплутаність питання про українське літературне бароко натикається й на відсутність чіткої відповіді на питання, що таке бароко взагалі.
Існують, принаймні, три різні концепції бароко. Ще й досі знаходить прихильників тенденція поза історичного тлумачення цього стилю, що розвинена швейцарським вченим Г. Вельфліном та його учнями. Бароко трактувалося ними як зворотна сторона ренесансу, занепадницька, формалістична течія, - на зразок тих, що характеризують кінцевий етап розвитку кожної мистецької епохи. Е. Курціус йде ще далі і, по суті, підмінює бароко маньєризмом (стиль європейського мистецтва XVI ст., в якому зловживання декоративністю, прикрашування, витонченість форм поєднувалися з містикою). Маньєризм у літературі споріднений з ранньою формою бароко, але відмінний від пізніших, особливо в слов'янських країнах. Таке позаісторичне розуміння бароко спонукало шукати зв'язок цього стилю з явищами формалізму й декадансу взагалі.
Прихильники іншого погляду намагаються вже пов'язати бароко з певним історичним періодом - контрреформацією в Європі і характеризують як напрям переважно клерикальний та аристократичний. Щодо східнослов'янських літератур цю точку зору найбільш послідовно одстоював буржуазний націоналіст Д. Чижевський.
Пильне зацікавлення бароко дослідниками формалістичного орієнтування, а також націоналістичними колами української еміграції якоюсь мірою, сказати б, „дискредитувало" цей стиль, і в радянському літературознавстві надовго був втрачений інтерес до нього.
Тривалий час над свідомістю багатьох вчених тяжить погляд на бароко як на художній вираз католицької реакції. Радянські дослідники, здебільшого дотримуючись погляду на бароко як на реакційне мистецтво, заперечували приналежність вітчизняних літератур до цього стилю або виносили за його межі всі більш-менш визначні пам'ятки.
Та, незважаючи на ці ускладнюючі обставини, протягом останніх років у вивченні бароко намітилися певні зрушення, свідченням яких є праці багатьох радянських дослідників зокрема І. Єрьоміна, О. Білецького, С. Маслова, Д. Лихачова та інших. Останнім часом багатьма дослідниками за рубежем, зокрема, О. Морозовим, висувається концепція бароко як своєрідного етапу духовного розвитку, що подібно до Ренесансу, охоплює мистецтво, літературу, філософію, історію, культуру в цілому і характеризується сукупністю тих поглядів і уявлень, які в Європі мали місце в період від занепаду Ренесансу аж до початку Просвітительства. Естетика бароко формувалася в період боротьби різноманітних соціально-економічних умов та ідейно-естетичних принципів, в історичну епоху первісного нагромадження, соціальних криз, перших буржуазних революцій, піднесення національно-визвольних рухів. Оптимізм і гуманізм, сувора простота і прозора ясність, властиві творчості митців Відродження, перестають задовольняти. Ця епоха виробила своє світосприймання, знаходила свої способи відображення дійсності, які й оформились у стиль бароко. Отже, бароко - це художнє світосприймання періоду первісного нагромадження капіталу, зародження в надрах феодалізму буржуазних відносин, періоду ускладнення суспільного життя і зростання соціальних суперечностей.
Спирається цей стиль на філософську основу пантеїзму. Елементи ірраціоналізму у барочних творах уживаються з виразним прагненням до раціоналізму, осмислення дійсності часто набуває форм емблематично-символічного характеру. Бароко, як своєрідна система естетичного освоєння життя, відбиває суперечливий стрімкий рух духовного розвитку людства, - рух, смисл якого прихований в безмежній різноманітності речей, властивостей, в неосяжній строкатості явищ, що відкривалися свідомості.
Бароко було мистецтвом синтезу, примирення суперечностей: земного і небесного, духовного і світського, античності і християнства; барочні митці намагалися синтезувати протиборчі тенденції, що раніш розвивалися відокремлено. Тут дивовижно сполучаються міфологічні й біблійні образи, християнські й язичеські уявлення; зрештою, можливо, це відбиття спроб примирити культуру дохристиянського світу з культурою християнства. Для стилю цього характерні протиставлення протилежностей, поєднання чуттєвості й аскетизму, абстрактної думки й натуралістичної конкретності, фантастики й правдоподібності. Порівняно з попередньою епохою розвитку мистецтва бароко розширює ареали письменства, захоплює нові сфери життя, раніше не освоєні художньо.
Барочне мистецтво зосереджує свій інтерес навколо трагічних суперечностей дійсності: життя і смерті, тлінності і вічності, суєти і щастя. Прагнучи розкрити непримиренність антиномій у самій природі, митці бароко часто вдаються до натуралістичних описів, аж до естетизації огидного й потворного, протиставлення йому краси вічного, духовного. Цим зумовлюється характерний космізм бароко-намагання осмислювати все в космічних масштабах, прагнення до всеохоплення та універсальності.
Такий нахил до синтезу, до універсальності в літературі бароко відбитий як в тематиці, так і в формах, зокрема у прагненні увібрати, освоїти все відоме на той час багатство естетично-художніх прийомів - від ренесансної поетики до художніх засобів середньовічного мистецтва. Стиль бароко не тільки сполучає старі художні засоби з новими, а також демонструє нове, несподіване сполучення раніше відомих прийомів. Митцям бароко властивий специфічний підхід до античності, алегорично-символічне переосмислення міфологічних уявлень.
Бароко успадкувало і удосконалило вироблену в попередні часи алегорику, емблематику і символіку. Емблематичній поезії відводилося важливе місце в давніх поетиках. Але барочні письменники задовольняються елементарними схематичними емблемами, символами і алегоріями, які, на відміну від символіки пізнішого мистецтва, були загальнозрозумілими. Талант того чи іншого митця виявлявся у тонкощах тлумачення цих емблем і символів. Витонченість наслідування попередників ціниться не менше, а навіть більше, ніж наслідування природи, відображення дійсності. Наскільки сучасна естетична свідомість вимагає від художника самостійного неповторного бачення світу, настільки естетика часів бароко вимагала поваги до традицій, певного трафарету думки, почуттів, ситуацій. Ця традиційність і регламентованість дивовижно співіснує з прямо-таки безмежними пориваннями фантазії.
Митців бароко цікавить не стільки зрима, зовнішня реальна сторона речей скільки відшукування духовної їх сутності, використання з повчальною дидактичною метою. Прагнення перетворити кожний предмет на джерело повчання, видобути мораль з кожного явища навколишнього світу, всеохоплюючий дидактизм, - все це знаходить для свого вираження ускладнені, вишукані форми - параболи, різні види притч, незвичайні зіставлення образів, гіперболи, парадокси, антитези, напружений метафоризм. Алегорично-символічному витлумаченню піддані різноманітні властивості рослин, звички й риси тварин тощо.
Бароко якнайтіснішим чином спирається на схоластичну логіку і риторику і переносить прийоми й засоби ораторського красномовства в літературу. Митці бароко виявляли більше турботи про зовнішній стиль, ніж про зміст творів, їм властиве захоплення зовнішньою стороною мистецтва, майстерністю, віртуозністю форми. Але це не формалізм “чистого мистецтва" модерністських течій кінця XIX - поч. XX ст., що були свідомими спробами відірвати мистецтво від життя, а своєрідна складна форма відображення суперечливої дійсності на певному етапі історичного розвитку суспільної свідомості.
Питання про українське бароко не є новим. На початку XX ст. на сторінках української періодичної преси жваво велася дискусія щодо приналежності до стилю бароко визначних пам'яток давньої української архітектури та живопису, в ході якої народилася думка про те, що бароко і є найхарактернішим виразом українського національного стилю в мистецтві. В пожовтневий період, зокрема в 20-і роки, це твердження ще користувалося успіхом. Зокрема, твори представників школи українських монументалістів інтерпретувалися як продовження традицій бароко, а саме бароко розглядається як винятково національний стиль. У такій постановці питання було надзвичайно багато наївності і теоретичної плутанини, та розібратися в суті тоді не довелося, бо проблема ця була незабаром знята з обговорення взагалі.
Інтерпретація українського літературного бароко буржуазно-націоналістичними істориками літератури цілком справедливо викликала у радянських істориків-літератури рішуче заперечення. Але нерідко це було не тільки запереченням шкідливих і хибних концепцій бароко, а й відкиданням самої можливості застосувати поняття бароко і до характеристики української літератури. В літературознавстві виробився і закріпився погляд на бароко як на мистецтво реакції й занепаду. Одіозним, несприйнятним став навіть сам термін бароко, і у свідомості пересічного літературознавця чи вчителя літератури виключилась будь-яка дотичність цього поняття до української літератури XVIІ-XVIII ст. Всe це й спричинилося до повного заперечення або, принаймні, замовчування цієї проблеми в нашій естетиці та літературознавстві. Скептицизм щодо застосування терміну "бароко" зустрічається і в авторитетних спеціалістів з давньої української літератури.
Та все ж погляд на бароко як на щось чуже українській літературі продовжує тяжіти над свідомістю багатьох істориків літератури. Водночас у працях багатьох літературознавців вже наявні моменти позитивного ставлення до бароко, від яких слід відштовхуватися при розгляді цієї важливої проблеми. Проблема українського літературного бароко якнайтісніше пов'язана з проблемою бароко в російській літературі XVII - початку XVIII ст. Вперше поняття бароко до аналізу фактів східнослов'янських літератур було застосоване І. Єрьоміним та О. Білецьким.
Проблема бароко в українській літературі цікавила також С. Маслова, який пов'язував появу стилю бароко в українській літературі XVII-XVIII ст. з західноєвропейськими та польськими впливами. До висновку про прогресивну роль барочного стилю прийшов і дослідник української риторичної прози В. Крекотень: "Стиль, що його умовно називають бароко, відіграв у східнослов'янських літературах важливу і безсумнівно прогресивну роль. Він прискорив у східних-слов’ян процес становлення "нових" літератур, збагатив їхнє письменство незнаними раніше темами, сюжетами, способами художнього зображення, прищепив на східнослов'янському грунті нові роди і види словесної творчості; він значною мірою спрямував і дальший розвиток східнослов'янських літератур. Тому вивчення цього стилю в східнослов'янських літературах є одним з важливих завдань радянської філологічної науки".
Негативне ставлення до українського бароко спиралося на ряді помилкових міркувань. Насамперед твердилось, що начебто бароко як художній вираз контрренесансу є консервативним, придворно-аристократичним напрямом і охоплює невелику частину художніх пам'яток переважно релігійного характеру (церковні проповіді та духовні вірші).
Друга причина негативного ставлення до бароко в українській літературі живиться думкою, що воно, мовляв, було цілком запозиченим, принесеним ззовні явищем, яке начебто не вступало у взаємодію з місцевими традиціями, не мало нічого спільного з місцевими потребами і отже, суперечило демократичним тенденціям української літератури, її зв'язкам з народною творчістю. На цьому питанні слід наголосити, оскільки погляд на барочне мистецтво, як на неоригінальне, цілком запозичене, ще поширений і серед істориків літератури, і серед істориків мистецтва. Специфіка бароко в деяких слов'янських країнах пов'язана з тим, що твори цього стилю певною мірою несли функції Ренесансу і сприяли засвоєнню ренесансних ідей і мотивів. Це спричинялося до активізації та інтенсивного використання місцевих засобів старої книжності і народної творчості і спонукало письменників-полемістів до вивчення і оволодіння барочною ораторською майстерністю, щоб громити противників їхньою власною зброєю.
Все це й визначало своєрідність українського літературного бароко, яке насамперед зустріло сприятливий ґрунт у формально спорідненому давньоруському риторичному стилі. Не байдужим щодо бароко виявилося і народне мистецтво: воно збагачувало нову поетику своїми художніми засобами, мотивами. Внаслідок такої взаємодії література бароко на Україні не була аристократично-консервативною, церковно-релігійною в цілому, а й ввібрала в себе значну кількість елементів народної культури. Це простежується на творчості багатьох українських барочних письменників і в свою чергу спростовує думку про бароко як цілком запозичене, реакційне й вузьке явище, котре захопило буцімто тільки периферію художнього процесу.
Визнаючи органічність явищ українського літературного бароко, слід підкреслити ще раз всю безпідставність спроб націоналістичних істориків літератури оголосити цей загальноєвропейський літературний стиль формою виразу так званого українського духу.
Є всі підстави твердити, що з середини XVII майже до кінця XVIIIст. бароко залишалось стильовою домінантою творчості більшості українських письменників; стиль цей позначився на величезній кількості пам'яток письменства, що відносяться до різних літературних видів.
1.2 Становлення нової жанрової системи в українській літературі
Нині вже немає сумнівів у тому, що бароко - це одна з великих культурно-історичних епох, якій належить принципово важливе місце в поступі європейської культури загалом і української культури зокрема. Воно прийшло на зміну Відродженню, проте аж ніяк не було лише його запереченням, до того ж однозначно реакційним, як трактувалася у нас ця проблема ще півтора-два десятиліття тому. Справді, у чомусь бароко заперечувало Ренесанс, у чомусь його проблематизувало, але разом з тим розвивало й поглиблювало чимало започаткованих ним процесів і тенденцій в сфері духовної культури. Словом, спадкоємна пов'язаність Ренесансу й бароко не суперечить загальній діалектиці розвитку, зокрема й культурного.
Важливо зафіксувати, що в добу бароко складається перша дійсно всеєвропейська художня культура. Як відомо, Ренесанс розквітнув переважно в "латинській", тобто католицькій Європі, і лише спорадично проявився в межах візантійсько-слов'янської культурної спільності, причому чи не найзначніші його прояви виникли тоді на Україні, передусім у Галичині. Однак процес масштабного взаємозближення художніх культур Західної і Східної Європи, їх ідентифікації значного розмаху набув уже в добу бароко. За визначенням відського польського Вченого Ю. Кжижановського "бароко завершило справу, не доведену Відродженням до кінця, воно гуманізувало культуру всієї Європи і всупереч перешкодам, які породжувалися політичним і релігійним антагонізмом, витворило спільну інтелектуальну й художню культуру, значення якої належним чином починає розуміти й оцінювати тільки наука наших днів".
Серед країн православно-слов'янської культурної спільності бароко найраніше почало сформуватися й найзначнішого розвитку набуло в Україні й в Білорусії, які входили до складу Речі Посполитої і тісніше стикалися з польською та західноєвропейською бароковою культурою. Цей процес відбувався на різних рівнях і в різних аспектах, зокрема й на рівні глибинних, константних структур художньої творчості, на рівні формування нової жанрово-стильової системи. Не можна сказати, що цей процес не привертав уваги дослідників, але тут спостерігається явна нерівномірність в розподілі уваги. Давно вже помічено й описано входження в українську літературу XVII - XVIII ст. барокових засобів художнього вираження - ускладнених метафор і риторичних фігур, контрастів й антиномія, емблематики, копчетто, оксюморонів тощо, тобто формування барокового стилю, який цілком визначено проявляється у багатьох письменників - від Софронія Почаського до Григорія Сковороди. Слушно вказувалося також, що на формування цього стилю великий вплив мала література польського і неолатинського бароко, хоча це не заперечує локальних і регіональних джерел українського бароко.
Набагато менше уваги приділяється принципово важливим змінам у жанровій системі тогочасної української літератури. Але ж саме через ці зміни розвиток літератури розкривається як дух довготривалих, константних структур. Сучасна наука розуміє жанри не як результат зовнішньої формальної класифікації, а як вияв внутрішніх властивостей і закономірностей літературного процесу. За визначенням М.М. Бахтіна, "жанр за самою своєю природою відбиває найбільш стійкі, "віковічні" тенденції розвитку літератури".
Відродження можна вважати епохальною віхою на шляхах розвитку європейських літератур ще й тому, що ним була витворена якісно нова система жанрів і стилів; ця система, що формувалася з різнорідних елементів, як класичних, тобто античних, так і середньовічних та фольклорних, була якісно новим утворенням, жанрово-стильовою системою європейських літератур нового часу. Тим самим доба Відродження сформувала кістяк макроструктури європейських літератур нового часу, який згодом зазнавав певних змін і доповнень, але радикально не перебудовувався аж до наших днів. Ті ж європейські літератури, які, подібно до української, пізніше переживають свій перехідний період, теж поступово переходять до цієї нової системи, зрозуміла річ, зі своїми регіональними й національними відмінностями.
На Україні давня жанрова система середньовічних літератур православно-слов'янського регіону істотно розхиталася, якоюсь мірою розширилася й доповнилася у XVI ст., але її перебудова відбувалася вже в XVII - XVIII ст., тобто в епоху бароко. Здійснювалася вона двома шляхами: шляхом засвоєння вже сформованих в європейських літературах жанрів та жанрових форм і шляхом трансформації традиційних, які протягом віків існували в літературах православно-слов'янського кола.
Але тут необхідно брати до уваги той фактор, що в середньовічних східно - і південнослов'янських літературах склалася інша система жанрів і стилів, інша макроструктура, ніж у літературах "латинської Європи". Характерна її особливість полягає у тому, що із трьох поетичних родів - епіки, лірики й драми - в ній набув розвитку лише епічний ряд, представлений великою кількістю своєрідних жанрів. Причому своєрідність цих середньовічних утворень настільки велика, що жанрами їх можна назвати скоріше умовно: в більшості своїй вони не мають визначеної структури й досить чітких контурів, вони легко множаться, витворюючи комплекси, що виходять із певних жанрових "моделей" або "еталонів" (термін Р. Пікко), залежать від тематики й практичного використання. Ця жанрова система була досить широкою і розгалуженою, найбільш репрезентованими в ній виявилися жанри літопису, історії, воїнської повісті, житій, сказань, повчань, молінь тощо.
Звичайно, було б грубим спрощенням твердити, що ліричний рід поезії відсутній у давньоруській та інших літературах православно-слов'янського світу. Самобутнім ліризмом пройняте все "Слово о полку Ігоревім", з кінця X ст. в церковній обрядовості значного розвитку набула гімнографія, є, хоч нечисленні, свідчення знайомства в XI - XII ст. з грецькою метричною системою віршування. Однак усі ці починання в наступні століття, до XVI включно, не знайшли продовження й розвитку, і можна констатувати, що лірика як розроблена система поетичних жанрів і форм у тогочасній українській літературі не існувала, а потреба суспільства в ній задовольнялася фольклором. Щодо третього літературного роду драми, то він теж не набув розвитку в середньовічних східно - й південнослов'янських літературах, існували лише ембріональні форми драми у фольклорі й церковній обрядовості.
Внаслідок відомих несприятливих умов історичного й культурного розвитку українського народу ця макроструктура його літератури надовго законсервувалася. Однак на XII ст. в літературі нагромадилося стільки змін і зрушень, що відмова від цієї системи й створення нової, тотожної європейській, стає необхідною і неминучою. Процес перебудови був складним та тривалим і визначався такими двома основними аспектами: по-перше, рішучим розширенням жанрової системи шляхом включення до неї жанрів ліричного й драматичного родів, по-друге, поступовою відмовою від одних традиційних жанрів, переважно церковної літератури, і трансформацією інших відповідно до потреб нового часу.
Важливу роль у формуванні нової жанрової системи в українській та інших літературах православно-слов'янського кола відіграли Києво-Могилянська академія та інші навчальні заклади, що створювалися за її зразком. Заснування Київської академії (колегії) 1632 р. знаменувало завершення тривалого й болючого перелому в ставленні до "латинської вченості", який відбувався в Україні наприкінці XVI і в першій третині XVII ст. Як і в європейських колегіях та академіях того часу, в київській школі значне місце відводилося класам поетики й риторики. Їхнє призначення полягало в тому, щоб давати студентам знання з словесності, які розуміли широко, з включенням елементів філологічної науки й теорії красномовства. Ці класи прилучали до тієї наднаціональної системи літературних знань і уявлень, зокрема до жанрової системи, що були розроблені в учено-гуманістичних колах ренесансної Італії і в XVI - XVII ст. поширилися по всій Європі. Основу її становила спадщина античної літературно-теоретичної думки й антична, переважно римська, література та її жанрова система.
Цікаві наслідки дає зіставлення українських поетик XVII-XVIII ст. із західними, передусім італійськими поетиками пізнього Відродження. Воно перш за все показує, що своє походження київські поетики ведуть не від "середньовічних латинських керівництв", як це вважали вчені дожовтневого часу, а від поетик і трактатів італійських гуманістів XVI ст. У трактуванні найважливіших питань "загальної поетики", тобто в розумінні природи поезії та її призначення, її завдань, функцій тощо, розкривається генетичний зв'язок київських поетик з ренесансними літературними теоріями. А це означає, зрештою, що через шкільні поетики відбувалося прилучення до типу та моделей літературно-теоретичного мислення, яке склалося в Європі в ренесансну добу, до нової системи жанрів і стилів, барокових й класицистичних.
Найбільш плідною була роль тієї частини поетик, котру прийнято називати "прикладною поетикою'". Вже внаслідок своєї специфіки вона активно сприяла утвердженню нової системи жанрів і стилів. Але головне завдання "прикладної поетики" полягало у викладі теоретичних постулатів і практичних настанов щодо жанрів, канонізованих пізньоантичними й ренесансними теоретиками. Ці жанри поділялися за ієрархічним принципом, і за ними закріплювалися відповідні стилі з таким самим нормативним характером. Прозові жанри не відносили тоді до власне художньої словесності, тому поетики всю увагу зосереджували на поетичних і драматичних жанрах, що мало особливе значення для української та інших східнослов'янських літератур, які не знали цих жанрових підсистем. Для них це були нові жанри й жанрові форми, котрі необхідно було освоїти й асимілювати. Поетики ж давали моделі таких жанрів і настанови практичного характеру, супроводжуючи їх демонструванням взірців і прикладами для вправ та "наслідувань у труді". Як правило, київські поетики багато уваги приділяли епопеї, трагедії і комедії, в них стисліше подавалися відомості про поетичні жанри - елегію, ідилію, лірику (під якою розуміли оду й близькі до неї жанрові різновиди), сатиру, епіграму та ін.
На відміну від класицизму бароко не належить до художніх систем із розробленою теоретичною основою, викладеною у формі поетик, з поважно шкільною традицією, - воно було напрямом і стилем художньої практики, і саме в такому плані чинило вплив на художній розвиток XVII, а на європейському сході й XVІІІ ст. З часом бароко починає проникати і в поетики, але у вигляді барокових нашарувань на класицистичну фундаментальну основу. Все це повною мірою стосується й українських поетик XVII - першої половини XVIII ст. В них теж маємо і ренесансно-класицистичну основу, і барокові нашарування, нерідко оформлені у вигляді окремих розділів.
Водночас в українській та інших східнослов'янських літературах відбувається не менш важливий процес трансформації старих, "традиційних" жанрів, які поступово наповняються новим змістом, виконують нові завдання та функції і, зрештою, набувають нової структури. Цей процес був особливо складним та багатогранним. Цим шляхом відбувалося в українській та інших східно - й південнослов'янських літературах становлення новочасних епічних жанрів повісті (роману) й новели, які не визнавалися пануючою класицистичною теорією, але яким судилося велике майбутнє. Найбільш бурхливо цей процес відбувався у XVII ст. в російській літературі, де значного розвитку набрав жанр повісті, проте досить інтенсивно і в інших література православно слов'янського регіону, а також в українській.
Суспільно-історичну основу цього процесу становили такі, в сутності своїй ренесансні явища, як випадання людини із традиційного життєвого укладу і вивільнення її з-під феодально-церковної регламентації, як усе виразніші прояви індивідуалізму, особистісної поведінки. Герой повістей все далі відходить від "золотих воріт церкви", він хоче "жити, як йому любо", "весь світ відвідувати" і все "вільно по своїй волі робити". І якщо спершу особистісна поведінка в її осмисленні пов'язувалася з підступними діями злого духу, то згодом ставлення до неї міняється і дедалі виразніше вона усвідомлюється й оцінюється як природна та позитивна. Синхронно спостерігається загострення інтересу до побуту, до повсякденного життя і справ звичайних людей, до предметно-чуттєвої сторони буття, до всього того, що раніше уявлялося книжникам лише "суєтою суєт" та гріхом.
Процес трансформації відбувається в добу бароко у всій системі традиційних жанрів української літератури, правда, проявляючись у них з різною інтенсивністю. Вершиться він і у "великих жанрах", як-от житія, літописні повісті, подорожі (паломництва), історіографічна проза, і в "малих жанрах", як-от казання, проповіді, фацеції тощо. Ці структурні зрушення і зміни охоплюють різні рівні й компоненти творів, як їхню макро-, так і мікроструктуру, від принципів сюжетики й композиції до особливостей образності й стилістики. Якщо спробувати сумарно визначити суть і напрям структурних змін, що відбувалися в оповідних прозових жанрах, то слід сказати, що це передусім послаблення або й відмова від "ділових функцій" та голої дидактики і натомість посилення, зростання того, що становить сферу художності. Спостерігається посилення сюжетності й нарративності, дедалі більшу роль відіграє момент розважальності, емоційно насиченої розповіді і загалом авторської присутності в творі, переростання констатації фактів у художнє зображення подій, формування літературного персонажа, який приходить на зміну етикетному герою.
Як на позитивний факт слід вказати на те, що в сучасному українському літературознавстві розгортається вивчення названого процесу в широкому жанровому діапазоні, яке поступово охоплює традиційну систему давньої української літератури на етапі її переходу до новочасної. В цих конкретних дослідженнях розкриваються на багатому фактичному матеріалі й такі два моменти це, по-перше, бароковий характер тієї нової художності, що народжувалася в процесі трансформації традиційних жанрів та жанрових форм, і, по-друге, зв'язок цієї художності з теоретичною літературною думкою, що розвивалася в стінах Києво-Могилянської академії, і пов'язаними з нею типами та формами літературної творчості, освоюваними поетичними й драматичними жанрами.
Розділ II. "Історія русів" - пам’ятка української історичної прози 2.1 Головний зміст книги"Історія русів" - пам’ятка української історичної прози й публіцистики кінця ХVІІІ ст. Автор твору невідомий, але з перших сторінок стає зрозуміло, що він український патріот. Автор називає українців русами: він зазначає, що слов’яни походять від Яфета і з давніх-давен проживають між Каспієм і Віслою. У творі коротко викладено історію Київської Русі, описано нашестя Батия як страшне лихо, яке змусило русів шукати підтримки у Великого князівства Литовського, щоб боронитися від татар.
В "Історії русів" критично оцінюється запровадження Брестської унії, яка призвела до розколу й ворожнечі українського народу. Автор твору дає високу оцінку діяльності Б. Хмельницького, наголошує на освіченості й розважливості І. Мазепи, щоправда, робить це обережно. У творізасуджено політику Петра І, тиранію й покріпачення України, тут утверджується думка, що всі народи мають право на власну державність, що Київська Русь - державне утворення саме українського народу, а наша історія починається значно раніше, аніж у ХІV ст. Твір належить до російськомовної української літератури (він написаний російською мовою з вкрапленнями українізмів).
Твір "Історія Русів" був уперше опублікований у 1846 році. Його невідомий автор осмислює історію українського народу з часів сивої давнини і до 1769 року. Події описані у хронологічній послідовності. Спочатку автор розповідає про походження східних слов’ян. Вагоме місце в історії Української держави він відводить козацтву, бо саме воно було захисником свого народу, боролося проти внутрішніх і зовнішніх ворогів. В "Історії Русів" відтворена визвольна боротьба українського народу 1648-1654 років, а також возз’єднання з Росією. Народ здобуває свободу собі і своїй державі. Автор виступає проти королівського уряду Речі Посполитої, який нав’язував католицьку віру, тобто інші традиції та звичаї. Засуджує царизм, бо Саме він порушує права людини; возвеличує захисників свого народу: Івана Підкову, Богдана Хмельницького, Северина Наливайка, Тараса Трясила та ін.
Слід відмітити неоднозначне ставлення автора "Історії Русів" до влади. Багато в чому він підтримує Петра І: "… в Малоросії відкрилася нова епоха навали ворожої, що її й донині, як таку, вважає простолюддя в своєму літочисленні вікопомних подій і не інакше про неї згадує, як з жалем сердечним та з подивом".
Далі автор міркує: "… коли король шведський, завше непереможний, якого вся Європа поважає і боїться, подолає царя російського і зруйнує царство його, то ми, з волі переможця, неминуче причислені будемо до Польщі і віддані в рабство полякам і на волю його створіння та улюбленця, короля Ліщинського; і вже тут нема й не буде місця договорам про наші права та привілеї, та й на попередні на теє договори і трактати, природне, пораховані будемо як завойовані, або зброєю підкорені, отже, будемо раби неключимі, і доля наша остання буде гірша за першу, якої предки наші від поляків зазнали з таким горем, що й сама згадка про неї жах наганяє".
Письменник засуджує деспотизм, свавілля панівної верхівки і в першу чергу самого царя, який "винищив численні родини найбільш варварськими карами за провини, стягнені наклепом та вимушені тиранськими тортурами, що їх м’який народ стерпіти й перетерпіти не годен".
Отже, автор відходить від хронологічного опису, тим самим готуючи фундамент для розвитку в літературі історичної теми, бо козацтво захищало і політичні, і культурні, і релігійні права українців.
Той історичний синтез, що справді подає з національного погляду суцільну картину української Історії, належить уже до побарокової епохи: це славнозвісна "Історія Русів", яка доводить виклад до 1769 р. Хоч передмова до "Історії" зве її "Літописом", який вівся з старих часів, але цілком ясно, що це є твір не стільки історичний, скільки національно-політичний та літературний. Автором її в старі часи вважали Г. Кониського, який нібито передав її Гр. Полетиці; пізніше - самого Полетику, але постав цей твір, треба думати, уже на початку 19 ст. з ініціативи українських патріотів, що використали барокову історичну традицію, щоб обґрунтувати політичні вимоги українців до російського уряду. Автор "Історії Русів" послідовно розвиває думку, що її намічено вже в попередній українській історичній літературі, а саме: політично-національна та культурна історія України має свою власну традицію з найстаріших часів. З цього погляду освітлено і литовський та польський періоди української історії: можна сказати, що де в чому національна інтуїція автора привела його до правильного зрозуміння історичного минулого. Центральними постатями української історії є для автора Хмельницький та Мазепа (хоча й про останнього він говорить дуже обережно). Свої політичні думки та ідеали автор укладає в промови (напр., Хмельницького та Полуботка), листи; (Наливайка чи Дорошенка), відозви (Мазепи), суди чужинців про Україну та українців (Ґустав Адольф, Карл XII). У таких місцях автор виявляє себе письменником чималої виражальної сили, а в епічних частинах подає приклади свого вміння оповідати. Головним завданням історичного оповідання є тут зобразити національний та релігійний гніт поляків, а потім - Москви. Не знати, чи недостатньою обробкою, чи бажанням автора викликати в читача враження, що твір його справжній "літопис", слід пояснити недостатню скомпонованість цілого, так що окремі, почасти неважливі епізоди, залишилися без певного зв’язку з цілим. Мова "Історії Русів" вже на роздоріжжі між російською літературною та українською: українські елементи - випадкові. Твір можна мовно прилучити до "української школи" в російській літературі, вершком розвитку якої була пізніше творчість Гоголя. Зв’язки з стилістикою барокової української історіографії тут досить сильні, але стиль загалом наближається до "класицизму".
Щодо національної вартості барокової літератури, то, розуміється, вона не прийшла до вживання народної мови; але літературна мова не мусить бути обов’язково близькою до народної, і бароко йшло певним можливим шляхом розвитку, якого непридатність виявилася лише в кінці 18 сторіччя, коли з меж народної єдності помалу почали виходити вищі верстви українського народу, а політичний гніт вимагав "радикального" критерію народної свідомості: таким радикальним критерієм і стала народна мова. Тим часом у 17 - 18 ст. такого критерію ще не було треба. Але було б треба, як у кожній мові, певної нормалізації мовностильової та орфографічної.
Найбільш промовисте свідчення того, як вживалися етноніми “Русь" та “Москва" вже в післякозацьку добу, дає нам автор “Історії Русів". Цей твір, який назвали “Поемою вільного народу", був написаний десь не раніше другої половини XVIII ст. і не пізніше першої чверті XIX ст.
“Історію Русів" було створено в 90-х роках ХVІІІ - 10-х роках ХІХ ст. у контексті поставання питання про відродження самобутності української нації та культури, тому вона виконувала функції:
а) збереження генетичної пам’яті;
б) відтворення самобутності й родоводу русів від створення світу до Київської Русі та сучасних авторові часів;
в) відродження протистояння тиранії та асиміляторській політиці держав, що поглинули Малу Русь.
У той же час розповсюдження “Історії Русів" у списках ставилося в залежність від ступеня вільнодумства, викорінювати яке повинна була цензура, тобто побутування в списках протягом довгого часу було ознакою, яка виокремлювала “Історію Русів" як текст від нетекстів.
Ми приходимо до висновку, що в ієрархії текстів культури українського народу “Історія Русів" поруч із “Повістю врем’яних літ" і “Словом о полку Ігоревім..." займає чи не найвищий щабель, тому що має надзвичайно високий показник цінності й істини, так само, як Біблія для християнської, а Коран для мусульманської культури. Тому образно можна сказати, що “Історія Русів" є духовною Біблією українського народу. “Створена на межі двох століть - XVIII cт., повного збройної й політичної боротьби за українську державність, і XIX, коли творилися нові національно-культурні підвалини майбутнього державного відродження України" (О. Оглоблин), - “Історія Русів" як метаоповідь визначає створення цих підвалин, власне, вона й була, тією основою, на якій зростав подальший національно-культурний та національно-визвольний рух України.
2.2 "Історія русів" - яскравий твір барокової літературиПозиція автора полягає в тому, що він вважає, що руси з’явилися одночасно з іншими слов’янськими народами, зокрема, що вони є таким же давнім народом, як поляки та росіяни. Оскільки за весь час свого існування руси на своїй землі змушені були постійно виборювати свободу й незалежність, і тому майже не залишилося відомостей про їхню історію, а оточуючі їх народи або привласнили собі їхню давню історію, або спотворювали дійсність, описуючи їхні державні змагання, то виникає потреба відновити справжню історію русів та відокремити її від історій інших слов’янських народів з метою з’ясування їхнього геополітичного положення, реконструкції тяглості їхньої історії від найдавніших часів.
Крім того, автор ставить собі за мету дати гідну, без перекручень, і справедливу оцінку подвигів і героїчності русів, проявлених ними під час державних змагань. Така авторська позиція є суголосною до барокової поетики, яка є передумовою для побудови нової системи бачення та оцінки дійсності, а також є показником національного відродження русів. Ставлячи перед собою завдання гідно описати державницькі змагання русів, автор невипадково дотримується барокової поетики для оформлення змісту свого тексту. XVII-XVIII ст. - час панування Бароко в Україні. Українські митці віддали бароковій культурі стільки душі й розуму, що досягли настільки вражаючих результатів саме в бароковій філософії, поезії, архітектурі, живописі, історіографії, що з часом поняття бароковості стало ледве не синонімом “українськості” в мистецтві. Отже, патріотична позиція й завдання, які поставив перед собою автор, зумовили як патріотичний зміст, так і патріотичну форму його мистецького тексту.
Актуалізуючи той факт, що “Історія Русів" написана в традиції києво-могилянської поетико-риторичної школи, автор означував в такий спосіб координати системи бачення світу, оскільки вона зумовлюється саме цією традицією. Перш ніж сприймати власне текст “Історії Русів", реципієнт ознайомлюється з ціннісними критеріями створюваного світу:
1) в центрі уваги постає людина з її вчинками й переживаннями, яка оцінюється за її моральними якостями, духовною повноцінністю, за мірою дотримання загальнолюдських цінностей в своєму діяльному житті, за мірою добра чи зла, яке вона несе у світ;
2) оцінюванню підлягатимуть люди, які є представниками всієї нації або певної її верстви, тобто ті особи, діяльність яких оминути увагою неможливо, оскільки вони перебувають в центрі історичних подій, тому що є обранцями народу, долі чи випадку;
3) оскільки в самій назві оголошено, що має йтися про історію народу, то увага приділятиметься тим його представникам, які знаходяться при владі, чи домагаються її, тим, хто є гарантом “прав і вольностей народу", тим, під чиїм проводом народ переживає свої кращі й гірші часи, від чиїх вчинків залежить народне процвітання чи убоге животіння, рух до поступу чи до винищення нації, тому оцінюється саме їхній внесок до історичного національного розвою;
4) людина оцінюватиметься за найвищою шкалою цінностей: чи гідна вона вічної пам’яті, чи приречена на довічне прокляття;
5) світ постає у вигляді театральної сцени, людина в ньому змушена завжди обирати між Добром і Злом.
В “Історії Русів", на наш погляд, протиставляються два шари світового порядку - міфологічний та історичний. Що стосується першого, то в його межах всі явища світу поділяються на такі, які одного разу відбулися і вже не можуть зникнути, оскільки входять до конструкції світу. Кожне здійснене “перше діяння” вписується до Світової Книги. Образ Світової Книги представлений в тексті “Історії Русів" імпліцитно, хоч один раз, на самому початку, автор звертається до нього з приводу написання “Повісті врем’яних літ”, коли говорить, що ця “Повість..." взята “ізъ книгъ Священныхъ библій". Саме в цих “Священныхъ библіяхъ” було записано генеалогію “народа Слов’янського” (від легендарного Афета, Ноєвого сина, його онука, “Росса Князя", та потомка Росса - “Князя Славена”), який переселився з Азії після легендарного змішення мов і народів (“Вавілонськаго языковъ смешенія”); окреслюється географічний простір, який зайняли слов’яни “... отъ горъ поясныхъ или Рифейскихъ и от моря Каспійскаго на ВостокЂ, до рЂки Вислы и моря Варяжскаго на ЗападЂ, и Чернаго моря и рЂки Дуная отъ Полудни, до СЂвернаго океана и Балтійскаго моря на СЂверЂ".
Це діяння поновлюється й відтворюється в руській історії за часів Петра Конашевича Сагайдачного. Але, звичайно, найбільшою і найповнішою мірою поновлює Володимирову справу Богдан Хмельницький. Події визвольної війни українського народу 1648-1654 років під його проводом подані в “Історії Русів" як сюжетний епіцентр.
Антитетична побудова часопростору “Історії Русів", доводиться, що простір створеної автором світобудови щодо русів поділяється на свій і чужий. Своїм простором є земля споконвічно ними заселена, а увесь інший світ є чужим. Але в межах чужого простору теж виокремлюється чужий “свій" і чужий “чужий". Коливання між “свій”/“чужий" в означуванні чужого простору залежить від мінливості світу, від часу й обставин, які впливають на вибір тієї чи іншої ознаки, а час та обставини залежать від діяльності людей, які наділені як державною владою, так і силою, що полягає в могутності маси, в могутності народного спротиву чи підтримки.
Так само неоднорідним є простір, який визначається як свій. Обстоюючи інтереси вільної та незалежної нації і держави русів, автор також представляє розділення їхнього простору на “свій" і “чужий". До “свого” належать всі, хто сприяє відновленню створеної Володимиром єдиної християнської Русі. У своєму “чужим” є простір зрадливої шляхти й духовенства, які пристають до уніатства. Цікаво, що як перші, так і другі обирають цей шлях виключно з корисливих інтересів. Адже, приймаючи унію, єпископи й монастирі отримували села з їхніми жителями, а “Біле Священство” по п’ятнадцать домів “в послушаніе или рабство" з їхніх парафіян. Так само й “Чиновне Шляхетство Малоросійське" замість того, щоб стати на оборону своєї Вітчизни й організувати народ на праведну боротьбу, не могло знести, що поляки позбавили його маєтностей та чинів і зрадило свій народ, відступившись від нього, дбаючи тільки про повернення своїх багатств та посад шляхом навернення в унію та ополячення.
Отже, світовий порядок в “Історії Русів" поділяється на два шари - міфологічний та історичний. В межах першого всі явища світу подано як такі, що одного разу відбулися і вже не можуть зникнути, оскільки входять до конструкції світобудови. Вчинки ж нащадків відновлюють “перші діяння” міфологічного шару світобудови й у такий спосіб переключають їх до історичного часового плану. Під час сприйняття тексту міфологічний шар накладається на історичний, що призводить до породження додаткових смислів.
Визначення самобутності руського народу й місця його історії в історії світовій є складовою домінантного коду “Історії Русів", тому простір створеної автором світобудови щодо русів поділяється на свій і чужий простори, які розподібнюються за тим самим принципом, тому в межах і чужого, і свого простору існує як “свій", так і “чужий".
В авторській системі бачення світу, зумовленій києво-могилянською поетико-риторичною бароковою традицією, за принципом відображення подано ідею про Боже правосуддя, яке наглядає за справами людськими, ця ідея знаходить втілення у центральному персонажі “Історії Русів" - образі Богдана Хмельницького.
В “Історії Русів" навколишній світ театралізовано, події сприймаються як театральне дійство, видовище, часом трагічне, часом трагікомічне, переважною більшістю жахливе, жорстоке. Автор дивиться на світ як на театр, на сцені якого люди приречені обирати між Добром і Злом, між Честю та Безчестям, між Людяністю й Жорстокістю. Взаємовіддзеркалюються персонажі, події, ідеї, Добро і Зло, Боже правосуддя, певні деталі, які як зерна проростають і поєднують між собою різні частини тексту. Тобто, через енантіоморфізм співвідносяться структурні частини тексту, що призводить до породження нових смислів, певних інтонацій та тональностей, які збагачують мистецький текст додатковими значеннями.
Як театральне дійство подаються козацькі битви, розповідаючи про які автор означує “декорації”, дійових осіб, детально описує “сценічний” рух та озвучує його. Авторський текст, так само, як і сама історія русів, надзвичайно багатий на опис баталій, козацьких битв із завойовниками. Причому всі вони подаються театралізовано, звеличено-піднесено, оскільки ведуться майже завжди з однієї причини: обороняючи свою землю.
Зовсім інша тональність проймає авторську розповідь про військові дії козаків, коли вони відстоюють чужі інтереси, тобто б’ються з супротивником не задля того, щоб оборонити свою землю, а тому, що цього вимагають домовленості з союзниками про взаємодопомогу у військових справах. Можна відзначити різну тональність авторського викладу, яка зумовлюється ставленням автора до зображуваних подій.
Своєрідними ремарками до театралізованих авторських розповідей про численні битви козаків зі своїми ворогами є описи зовнішнього вигляду козаків та їхніх супротивників, а також розтлумачування тактичних маневрів (“экзерціцій”), до яких вони вдавалися. Розтлумачуючи на початку тексту, в чому полягали козацькі “экзерціціи", наприклад, що таке “лава", “батава", “йти сакмою” й ін., автор унаочнює описувані ним події й більше до розтлумачення того, як вишиковувались козацькі війська не повертається.
Театральність бойових дій підкреслюється й самим автором. Саме як до видовища ставиться автор і до війни Лжедмитрія: “…предпринято выставить всЂ силы Польскія противъ силъ Московскихъ въ пользу Самозванца. Театромъ же зрЂлища того опредЂлена судьбою сЂверная Малоросія”. Це видовище подається автором як аморальне й брутальне по відношенню до народів і, звичайно, в першу чергу - русів, тому що війну було розпочато не з метою оборони від ворога, а через намагання задовольнити “двоякіе интересы".
Подане автором видовище, яке відбувалося на “сцені” північної Малої Русі, вражає жорстокістю своїх наслідків для руського населення. Оскільки руси прихильно ставились до одновірців, “обнаруживъ сею неосторожностію вражду свою къ Полякамъ", польське військо, очолюване самозванцем Отреп’євим, будучи неспроможними розбити московські війська, жорстоко мстилося руському народові за прихильність до московців.
Театралізовано також подаються сцени катувань козацьких ватажків та їхніх сімей, які наводяться в основному в тій частині тексту, де йдеться про насильницьке впровадження Берестейської унії та про спротив руського народу. В основному катування відбуваються у великих містах, на площах, на виду у великої кількості людей, яких навіть зганяли подивитись на страшне видовище для науки та залякування.
Сама структура тексту схожа на структуру давньоруської драми, між діями якої актори представляли інтермедії. Роль таких квазіінтемедій виконують, наприклад, розповіді про часи царювання Петра ІІ та Єлизавети.
Яскраво подається автором інтермедіальне дійство вибору гетьмана у місті Глухові, де за Петра І був анафемований Мазепа. Обрання відбувалося протягом трьох днів. Для цього біля соборної церкви спеціально було влаштовано великий амфітеатр. Причому автор використовує поняття “амфітеатр” у значенні “сцена”. Введенням цієї квазіінтермедії автор досягає подвійного ефекту: по-перше, відбувається відновлення першого діяння, тобто самобутності й рівноправності русів, по-друге, він застосовує, так би мовити, ефект затягнутої рани, оскільки після “блаженства", яке відчула Мала Русь під час короткотривалого правління Петра ІІ (“послЂ долголЂтнихъ гоненій, ее (Малу Русь. - О. Б) угнетавшихъ, просіявшій лучь утЂшенія и надеждъ скоро затмился и померкъ”), з приходом до влади імператриці Анни Іоановни всі утиски було поновлено, особливою жахливістю з яких відрізнялися безчинства таємної канцелярії, очолюваної Біроном. Тобто після незначного просвіту над русами залягла непроглядна темрява.
На відміну від проаналізованої, квазіінтермедія правління Єлизавети перемежована іронією, оскільки епоха надій, яка почалася разом з її царюванням, так і залишилася всього-навсього епохою самих надій на самостійність Малої Русі. Натомість гетьманування Кирила Розумовського подано шаржовано, оскільки той піклувався більше про передачу рангових маєтків у своє довічне родове володіння, а гетьманство, яке споконвіку було виборне, намагався закріпити за своєю сім’єю, тобто зробити його династичним. Так само шаржовано подає автор набір гольштинців під час царювання Петра ІІІ.
Автор твору дає високу оцінку діяльності Б. Хмельницького, наголошує на освіченості й розважливості І. Мазепи, щоправда, робить це обережно. У творі засуджено політику Петра І, тиранію й покріпачення України, тут утверджується думка, що всі народи мають право на власну державність, що Київська Русь - державне утворення саме українського народу, а наша історія починається значно раніше, аніж у ХІV ст. Твір належить до російськомовної української літератури (він написаний російською мовою з вкрапленнями українізмів).
Вагоме місце в історії Української держави він відводить козацтву, бо саме воно було захисником свого народу, боролося проти внутрішніх і зовнішніх ворогів. В "Історії Русів" відтворена визвольна боротьба українського народу 1648-1654 років, а також возз’єднання з Росією. Народ здобуває свободу собі і своїй державі. Автор виступає проти королівського уряду Речі Посполитої, який нав’язував католицьку віру, тобто інші традиції та звичаї. Засуджує царизм, бо Саме він порушує права людини; возвеличує захисників свого народу: Івана Підкову, Богдана Хмельницького, Северина Наливайка, Тараса Трясила та ін.
Слід відмітити неоднозначне ставлення автора "Історії Русів" до влади. Багато в чому він підтримує Петра І: "… в Малоросії відкрилася нова епоха навали ворожої, що її й донині, як таку, вважає простолюддя в своєму літочисленні вікопомних подій і не інакше про неї згадує, як з жалем сердечним та з подивом".
"Історію Русів" читали Т. Шевченко і О. Пушкін, А. Метлинський і М. Костомаров, М Гоголь і М. Драгоманов, П. Куліш і С. Руданський… Можливо, саме під впливом цієї книги зміцніло Шевченкове переконання в тому, що доля українського народу не менш трагічна за долю народу єврейського. Секрет надзвичайної привабливості твору - в поєднанні історичного та художнього потенціалів. Особливе місце в "Історії Русів" відведене таким непересічним особистостям, як Богдан Хмельницький (уривок "Хмельницький, Барабаш і рескрипт короля") та Іван Мазепа (уривок "Прокламація гетьмана Мазепи"). Мудра книга вчить нас бути справжніми патріотами, вивчати правдиву історію своєї країни, всіляко сприяти утвердженню незалежної, самостійної держави, в якій житимуть щасливі своєю долею українці-руси.
ВисновкиСаме поняття літературного бароко ввійшло в науку лише недавно, після першої світової війни. Поняття „бароко" прикладали раніше лише до сфери пластичних мистецтв (архітектури, скульптури, малярства). Пізніше помітили, що й стиль інших мистецтв (музика, література) має спільні риси із стилем мистецтв пластичних. Та й досі наука не закінчила дослідження барокової літератури. Найменше зроблено в слов'ян; лише польська та чеська барокова література порівняно добре досліджена. Для освітлення української барокової літератури зроблено лише перші кроки, хоч матеріал зібрано почасти вже давно.
Літературне бароко на Україні є явищем 17-18 ст. Бароко в сфері пластичних мистецтв іноді називали „козацьким бароко". Без достатньої підстави: бо козаки зовсім не були єдиною культурно-продуктивною групою на Україні тих часів. Ще менше підстав називати літературне бароко „козацьким": українські письменники тих часів були здебільшого не козаками, а ченцями. Та й споживачі літератури навряд чи були головне козаками. Але українське бароко - не таке універсальне явище, як бароко Заходу. В ньому значна перевага елементів духовних над світськими. Ще більше, мабуть, лише в чехів. Світських елементів не бракує цілком: є й світську лірика, і новела, і - хоч і лише випадкові - світські елементи в драмі, нарешті - є світська хроніка, лист, науковий трактат. Але „духовний" елемент переважає в змісті. Зовсім бракує типового для бароко природознавчого трактату: спочатку бракувало місця (високої школи), що плекала б цей ґатунок літератури, а пізніше (в 18 ст.) українці-природознавці знайшли для себе ґрунт лише в чужій (російській) науковій літературі.
Своє й чуже сполучені в українській бароковій літературі в не зовсім звичайних формах. Україна не мала виразної та характерної ренесансової літератури. Отже, просякання світських елементів у літературу, зокрема - знайомство з античністю, почасти йшло вже в часи бароко та не мало характеру боротьби, революції проти церковної традиції. Бароко прийшло без великої літературної боротьби і прийнялося, як нова рослина на плодючому ґрунті. Єдиний, може, хто міг би боротися проти бароко, Іван Вишенський, сам у своїй літературній формі був до бароко дуже близький та радше сприяв його успіхові саме стилем своїх творів. Вишенський лише не прийняв би поєднання християнства з античністю,,, синкретизму".
Барокова література на Україні залишається ще певною мірою анонімною, хоч кількість відомих нам авторів велика. Є багато авторів, про яких ми нічого, крім імені, не знаємо або знаємо дуже мало.
Значення бароко в українській літературі XVII-XVIII століть важко переоцінити. Будучи першим загальноєвропейським літературним напрямом в Україні, бароко взяло на себе такі важливі ренесансні функції, як секуляризація й гуманізація духовної культури, зокрема літератури. "Безсумнівний розквіт української літератури в часи бароко, - зауважував
Д. Чижевський, - поставив її в тісні зв'язки з літературою світовою..."
"Історія Русів" тривалий час вважалася книгою крамольною, оскільки незаперечно стверджувала самобутній шлях розвитку й утвердження українців як окремого народу зі своєю мовою, історією, традиціями. Русь, Рутенія (нині Україна) і Московія, народ якої називаємо нині руським, - це різні землі й різні поняття. Авторові було небезпечно оприлюднювати своє ім’я, оскільки він сміливо й переконливо заперечив насаджувану російськими історика-ми-шовіністами думку, ніби Україна з’явилася тільки в XIV столітті. Русь, довів автор, - це Україна, а не Росія. За свідченням історика В. Шевчука, головна засада твору - "натуральне, моральне та історичне право кожного народу на самостійний державно-політичний розвиток, а боротьба українців за визволення - головний зміст книги". Відповідно до барокового світосприймання автор дивиться на світ як на театр, на сцені якого люди приречені обирати між Добром і Злом, між Честю та Безчестям, між Людяністю й Жорстокістю, тому в “Історії Русів" навколишній світ театралізовано, події сприймаються як театральне дійство, видовище, часом трагічне, часом трагікомічне, переважно жахливе, жорстоке.
Металінгвістичний аналіз, який передбачає дослідження діалогічних відношень в межах словесного мистецького тексту як цілого завершеного висловлювання, доводить, що “Історія Русів" є мистецьким цілісним текстом.
Список використанної літератури1. Вельфлин Г. Ренесанс та бароко. - СПб., 1913. - 290 с.
2. Курціус Г. Європейська література. - Париж, 1948. - 340 с.
3. Єрьомін І.П. Поетичний стиль Семеона Полоцького. - М., 1948. - 410 с.
4. Істрія російської літератури. Т.2. - М., 1948. - 570 с.
5. Лихачев Д.С. Людина в літературі Давньої Русі. - М., 1958. - 300 с.
6. Матеріали до вивчення історії української літератури. Т.1. - К., 1959. - 280 с.
7. Російська література XVIІІ ст. та слов’янскі літератури. - М., 1963. - 230с.
8. Українська культура: історія і сучасність: Навч. посібник / За ред. Черепанової С.О. - Львів: Світ, 1994. - 456с.
9. Українське бароко та європейський контекст. - К.: Мистецтво,
1991. -
10. Морозов О. Проблема бароко в російській літературі XVIІ - початку XVIІІ ст. Стан питання та завдання подальшого вивчення. // Російська література. - 1962. - № 3. - С.14 - 21.
11. Російсько - європейські літературні зв’язки. - М., 1966. - 370 с.
12. Голеніщєв - Кутузов І.Н. Вплив латинської літератури ІV - V ст. на літературу Середньовіччя та Ренесансу. // Вісник давньої історії. - 1964. - № 1. - С.69 - 75.
13. Збірник відповідей на питання з літературознавства. - М., 1958. - 340 с.
14. Нариси з історії українського мистецтва. - К., 1966. - 180 с.
15. Сивокінь Г.М. Давні українські поетики. - Харків, 1960. - 320 с.
16. Хрестоматія давньої української літератури. - К., 1952. - 470 с.
17. Наливайко Д.С. Жанрово-стильова система літератури Відродження. // Питання літератури. - 1979. - № 11. - С.16 - 19.
18. Перетц B. M. Дослідження та матеріали з історії давньої української літератури XVI-XV ст. - М., 1962. - 338 с.
19. Возняк M. Історія української літератури. - Львів, 1924. - Т.3. - Ч.2. - 530 с.
20. Житецький П. Мандруючі школярі в давній Малоросії. - К.,1892. - 580 с.
21. Петров Н. Нариси з історії української літератури XVII - XVIII ст. - К., 1911. - 590 с.
22. Чижевський Д. Історія української літератури. - Прага, 1942. - 420 с.
23. Історія української літератури. - К., 1987. - T.1. - 380 с.
24. Маланюк Є. Нариси з історії нашої культури. // Дніпро. - 1991. - № 1. - С.169 - 175.
25. Донцов Д. Дух нашої давнини. - Дрогобич, 1991. - 480 с.
26. Історія української літератури ХХ століття: У двох кн. (За ред.В.Г. Дончика). - К., 1998.
27. Куца О.П. Основи літературознавства. Навчальний посібник для студентів педагогічних спеціальностей вищих закладів освіти. - Тернопіль, 2002.
28. Луценко І., Подолинний А., Чайковський Б. Зародження і розвиток давньої української дитячої літератури (XI-XVIII ст) // Слово і час. - 1995. - № 3.
29. Моклиця М. Основи літературознавства. Посібник для студентів. - Тернопіль, 2002.
30. Наєнко М. Українське літературознавство: школи, напрями, тенденції. - К., 1997.