Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
Територія України, як і загалом Європи, не була регіоном зародження скотарства й землеробства. Хоча перші спроби одомашнення тварин (бика і свині), як засвідчують археологічні знахідки, були здійснені на наших землях у степовому Подніпров’ї та Криму ще в мезоліті.
Поширення нових форм господарства на українських землях датується 6-5 тис. до н.е. Відбувалося воно внаслідок переселення сюди племен землеробів і скотарів, а також через запозичення місцевим населенням нових досягнень. Особливості природних умов України спричинили переважання двох форм господарювання – лісостепової землеробської й степової скотарської. Шлях поширення на українські землі землеробства з Передньої Азії пролягав через острови Середземного моря й Балкани.
Представниками прийшлих землеробських племен були носії культури лінійно-стрічкової кераміки. Як свідчать археологічні знахідки, вони вели досить розвинуте господарство. Ці племена утримували велику й дрібну рогату худобу, вирощували кілька сортів пшениці, ячмінь, просо, горох тощо. У Європі ця землеробська культура поширювалася від Волині та Поділля аж до Англії, Голландії й Франції.
Однією з перших місцевих землеробсько-скотарських культур лісостепу стала Бузько-Дністровська. Її носії робили лише перші кроки у розвитку нових форм господарства, які співіснували з мисливством та рибальством. Навесні буго-дністровці переселялися на береги річок, де у заплавах, просто у вогкий мул, висівали зерно. Неподалік зводили житла й випасали худобу. Восени, зібравши врожай, полишали заплави і поверталися до сусідніх густих лісів.
Початок поширення скотарства у степовій смузі пов’язаний із Сурсько-Дніпровською культурою. Її пам’ятки знайдено головним чином у Надпоріжжі Дніпра. Нові форми господарювання носії цієї культури поєднували із традиційними способами добування їжі, зокрема рибальством. Влітку ці племена розселялися на берегах річок, багатих на рибу. Поряд на луках випасалася худоба. На місцях поселень знайдено кістки свійських тварин – бика й свині. Скотарству, як свідчать археологічні знахідки, надавалося більше уваги, ніж землеробству.
Таким чином, доба неоліту на території України, як і інших регіонів Європи, стала часом початку поширення землеробства й скотарства. Це стало революційним кроком в історії стародавніх суспільств нашої країни.
3. Землероби та скотарі доби енеоліту. Трипільська культура.
За доби енеоліту на теренах України склалися дві господарські системи – землеробська і скотарська. Ці два відмінні світи відрізнялися своєрідним життєвим ритмом, менталітетом, своєрідною матеріальною й духовною культурою.
Наприкінці ХІХ ст. археолог Вікентій Хвойко в околицях м. Трипілля на Київщині знайшов залишки давніх людських поселень. Знайдена нам культура дістала назву Трипільської. Вона була поширена у лісостеповій смузі і обіймала у період розквіту близько 200 тис. км2. Це була найбільша землеробська культура енеоліту, носії якої переселилися на наші землі із Середземномор’я.
Трипільські поселення складалися із наземних обмазаних глиною дерев’яних жител, у яких жили сім’ї, які вели власне господарство. Вони обробляли землю, доглядали за худобою, забезпечували себе реманентом і побутовими речами. Худоби було небагато. Нестачу м’яса надолужували полюванням. Землеробство було вогнепальним. Ділянку лісу спалювали, попелом удобрювали землю, а через 3-4 роки, коли поле виснажувалося, його полишали.
Високого рівня розвитку досягло ремесло. Яскравий розмальований посуд уособлює для нас Трипільську культуру. Окрім нього з глини робилися лавки, лежанки, статуетки, моделі жител та олтарів тощо. Трипільські майстри вміли також виготовляти металеві речі із міді.
У добу розквіту трипільці будували поселення-гіганти, в яких було 2-3 тисячі жител, розташованих кількома концентричними колами. Однак це були лише поселення землеробів. Ніяких храмів, адміністративних споруд, палаців, кварталів ремісників, що характерне для міст, тут не було. Трипільське суспільство в силу обмежених можливостей господарського розвитку не змогло створити цивілізацію.
У 4 тис. до н.е. трипільське суспільство охопила криза. Її спричинило погіршення кліматичних умов та падіння врожаїв внаслідок браку навичок поновлення родючості землі.
Власні способи пристосування до умов існування віднайшли за енеоліту жителі степу. Провідною галуззю господарства тут на тисячоліття стало кочове скотарство.
Рухливе життя скотарів перешкоджало накопиченню багатств, вимагало простих, легких й міцних речей. Головним багатством степовиків, учасником усіх ритуалів та церемоній була худоба. Археологічними культурами степових скотарів є Середньостогівська, Нижньомихайлівська та Ямна. Вважають, що носії цих культур належать до індоєвропейців, від яких бере початок переважна більшість народів Європи, а також багато народів Азії.
Вимушені багато мандрувати зі своїми отарами, скотарі залишили багато поселень. Головним джерелом вивчення їх життя і побуту є поховання. Індоєвропейці належать до числа народів, котрі першими почали зводити кургани, які й понині височитися в українському степу.
Середньостогівці вперше у Європі приручили коня та освоїли відгінне скотарство. Переважну більшість знарядь праці та зброї вони виготовляли з кременю. Глиняний посуд був гостродонним. Населення Нижньомихайлівської культури досягло значних успіхів в обробці каменю і створило перші на території України монументальні кам’яні скульптури. Ці антропоморфні стели, які нагадували людську постать, встановлювалися на верхів’ях курганів. Деякі з них були вкриті викарбуваними знаками, сценами, орнаментом, зміст яких і сьогодні залишається нерозгаданим. Більшість посуду нижньомихайлівців мала плоске дно. Досить великою є кількість металевих знарядь. Ямна культура є найвідомішою спільнотою степової смуги доби енеоліту. Саме з нею пов’язане масове поширення курганного обряду поховання. Деякі зі споруджених курганів досягали понад 10 м висоти. Цікаво, що вони з’явилися у степах України у той самий час, що й перші піраміди у Єгипті часів раннього царства. Не дивно, що кургани називають “пірамідами українського степу”.
АНТИЧНІ МІСТА-ДЕРЖАВИ В ПІВНІЧНОМУ ПРИЧОРНОМОР'Ї
Античні міста-держави на узбережжі Чорного моря виросли з торговельних факторій. Це Тіра (Білгород-Дністровський), Ніконій (в Овідіопольському районі Одеської обл.), Ольвія (біля Очакова, в гирлі Півд. Бугу), Пантікапей (Керч), Херсонес (Севастополь), Каркінітіда на західному узбережжі Криму та ін. Початок колонізації Північного Причорномор'я поклали греки з Мілета в кінці VII ст. і VI ст. до н. е. Останнє відлуння колонізаційних процесів завмирає в V чи навіть на початку IV ст. до н. е. Причинами цього руху були як недостатня кількість землі на батьківщині, так і бажання розширити ринки збуту для своїх товарів і постійна потреба греків в зерні.
Чорноморські колонії були житницею Греції. Звідсіля в Грецію і в Малу Азію вивозились хліб, а також хутра, мед, віск, риба, сіль і будівельна деревина. В невеликій кількості в Грецію постачалась скотарськими племенами велика рогата худоба. Туди ж йшли і скіфи-раби, яких греки брали в полон під час війни з туземцями або купували у тих же скіфів.
Греція постачала в колонії вино і маслинову олію, що перевозились в амфорах з клеймами грецьких міст; де їх виробляли. В самих колоніях виноград почали вирощувати пізніше. З Греції везли також різноманітні предмети розкоші, тканини, металевий, серед іншого дорогоцінний посуд, художню кераміку тощо. Досить рано в самих колоніях стали виробляти предмети, які були необхідними для торгівлі з туземцями. Приблизно з V—III ст. до н.е. в торгівлі перед почали вести боспорські міста, де розквітли такі ремесла як різьблення по металу і виготовлення ювелірних виробів, що остаточно припинило привіз дорогоцінного посуду з грецьких міст.
З грецьких колоній найбільше значення мали Ольвія, Херсонес і Пантікапей.
Ольвія. Вона була заснована в середині VII ст. до н.е. вихідцями з Мілета в Малій Азії. Те, що вона була однією з перших грецьких колоній в Північному Причорномор'ї, дало їй можливість досягти швидкого розквіту. Ольвія набула великого значення в розвитку північно-західної частини Чорноморського узбережжя.
Численні предмети побуту ольвійського походження знаходять в могилах-курганах скіфів по всій території України, приблизно до широти Києва. Наприклад, грецький мідний посуд часів Геродота в доброму стані був знайдений археологами в човні, що потонув біля села Пісчаного Черкаської області. Геродот повідомляє, що Ольвія за його часів була висхідним пунктом сухопутного караванного шляху. Цей шлях простягався далеко на північний схід за Волгу. З часом значення Ольвії зменшилось. Сталося це через зростаючу конкуренцію з боку інших колоній, зокрема боспорських міст. Вони вже в IV—III ст. до н.е. зайняли серед колоній перше за багатством і впливом місце. Та все ж таки основною причиною занепаду Ольвії було те, що вона за своїм географічним положенням весь час перебувала під загрозою нападу степовиків.
Ольвія була містом-республікою. Заможні рабовласники, які тримали в своїх руках управління містом, складали незначну меншість. Більшість мешканців Ольвії складалась з малозабезпечених вільних громадян, а також з позбавлених політичних прав переселенців і рабів.
В цій полісній демократії була чітка структура органів державної влади. Умови і порядок виконання державних і суспільних обов'язків були строго визначеними. Отже, служба в армії, права громадян, система їх захисту, а також порядок здійснення правосуддя були законодавчо оформленими. Правотворчість здійснювалась в умовах гласності і активної участі всіх громадян.
В III ст. до н.е. Ольвії прийшлось відбивати постійні напади скіфських племен. З часом до скіфів перебігли раби і примкнуло все заміське напівелінізоване населення. В II ст. до н.е. на ольвійських монетах з'являються зображення скіфських царків. Це було очевидною ознакою того, що Ольвія стала їх данницею. До речі, грошову систему стародавньої Ольвії найкраще за всіх вивчив відомий археолог, професор Одеського державного університету ім.1.1.Мечникова П.О.Каришковський. В І ст. до н.е. Ольвія настільки постраждала від нападу кочівників, що постало навіть питання про переселення мешканців в інше місце. Проте знищення торгової гавані на Бузькому лимані було невигідним тим же туземцям, тому Ольвія була відбудована.
На жаль, все з часом приходить до занепаду. Це ж сталося й з Ольвією. Про це в подробицях розповів нам грецький письменник і оратор Діон Христосом, який завітав до Ольвії в 83 р. н.е.
Дещо підтримало Ольвію римське владарювання. Ольвійські написи того часу ще повідомляють про торговельні зносини з грецькими містами Мармурового і Егейського морів, з Херсонесом і Боспором Кіммерійським. З IV ст. н.е. згадки про Ольвію вже припиняються.
Боспорське царство. Однією з найдавніших і найбільших колоній на Боспорі Кіммерійському був Пантікапей, заснований в VI ст. до н.е. На середину V ст. до н.е. всі грецькі поселення на Боспорі об'єднались навколо Пантікапею, який став столицею окремої держави під назвою Боспорське царство. В це об'єднання ввійшли і туземні племена східної частини Криму, нижньої течії Кубані, Таманського півострова і північного Приазов'я. Царство це очолили правителі з династії Археанахтидів, а згодом — Спартокидів. Для греків, які ще утримували своє панівне становище на Боспорі, його правитель був лише "архонтом" — начальником, вождем. Титулом царя він користувався лише по відношенню до підлеглих йому туземних племен. Наймогутнішим серед них був цар Мітрідат, який загинув в боротьбі з римськими агресорами. Його іменем названа гора Мітрідат біля Керчі. Володарі Боспора були повними господарями всього хлібного експорту із значної частини Криму, Прикубання і низин Дону. В IV ст. до н. е.
Боспорське царство постачало хлібом всю Грецію. Вивіз хліба з Боспору в Афіни і взагалі в Грецію складав 24 тис. тонн на рік. Наприклад, для Аттики він складав половину всього хлібного експорту.
В IV ст. н. е. припиняється майже тисячолітнє існування Боспорського царства.
В містах, заснованих греками, існували дві форми правління: міста-республіки (вже названі) і монархії — Боспорське царство. Греки-колоністи були носіями високої культури. Для сусідніх народів це мало велике значення, тому що зміцнювало торговельні і господарські зв'язки, збагачувало їх культуру. Причинами занепаду античних міст-полісів була загальна криза рабовласницької економіки, а також постійні напади кочівників.
Кочові племена в Україні: кімерійці, скіфи, сармати
На зміну добі бронзи приходить ранній залізний вік. Перші знахідки залізних виробів на території України належать ще до XI -IX ст. до н.е. (курган зрубної культури поблизу м. Каховки).
Залізо видобували з болотної та озерної руди за допомогою сиродутного способу. Руду промивали, подрібнювали і випалювали на відкритих вогнищах. Потім засипали у горн разом з деревним вугіллям. У верхній частині горна залишали отвір для виходу газу, а в нижню вставляли керамічні сопла-про-духи. За допомогою шкіряних міхів у горно нагніталося "сире" (ненагріте) повітря, залізо збиралося в нижній частині горна у в'язкому стані (так звана криця). Крицю виймали і, подрібнюючи в кузні, проковували на ковадлах.
Першими державними утвореннями на території України було державне об'єднання кімерійців і таврів.
Кімерійці
Кімерійці - перші кочові, іраномовні племена вершників, що з'явилися в Україні, назва яких дійшла до нас з писемними джерелами. Гомер, розповідаючи у своїй поемі "Одіссея" про північне узбережжя Чорного моря, називає його "землею кімерійців". Це, напевно, і є найдавніша писемна згадка про Україну. Але нічого, крім назви людей, що населяли землі, які в ті часи вважалися похмурим краєм світу, Гомер не говорить про кімерійців. Давні автори вказували, що Північне Причорномор'я колись називалось Кімерією і була вона рабовласницькою державою, в якій влада належала цареві та рабовласницькій знаті. Кімерійці населяли територію України (межиріччя Дону й Дністра) з близько 1500 р. до н. е. аж до VII ст. до н. е. Трохи згодом, під натиском інших кочовиків зі сходу, вони відійшли до Малої Азії.
Згодом вони змішалися з місцевим населенням. Можливо, частина кіммерійців залишилася в гірській частині Криму і стала предками таврів.
Матеріальна культура, господарство і побут кіммерійців відомі головним чином за похованнями, яких нараховується близько сотні. Ведучи кочовий спосіб життя, кіммерійці не залишили довготривалих поселень. Над своїми похованнями часто ставили кам'яні стели. Відомі пам'ятки пізнього періоду зрубної культури, що датуються X- початком VIII століття до н. е.
Основними видами господарської діяльності кіммерійців було скотарство і землеробство. Панівне станови ще серед кіммерійців посідали кінні воїни. Вони були озброєні луком, кинджалом, мечем, кам'яним або бронзовим молотком. Саме воїнів деякі дослідники вважали кіммерійцями часів походів до Малої і Передньої Азії.
Вичерпний аналіз небагатьох наявних нині джерел схиляє істориків до цілого ряду висновків стосовно цих "споживачів кобилячого молока", як їх називали греки: 1) кіммерійці були першими в Україні скотарями, що перейшли до кочового способу життя; 2) вони опанували мистецтво їзди на конях і їхнє військо складалося з вершників; 3) завдяки контактам із майстерними оброблювачами металів на Кавказі вони започаткували в Україні добу заліза; 4) зростання ролі кінних воїнів зумовило занепад великих родів і виникнення військової знаті.
У VIІ столітті до н.е. хвиля численних скіфських племен витіснила кіммерійців з Причорномор'я, внаслідок чого Кімерія розпалася, а частина кіммерійців або поселилася у Південному Причорномор'ї, або мігрувала на Близький Схід, або була асимільована скіфами.
Скіфи
Скіфи, які на початку VII ст. до н. е. з'явилися в українському степу, не лишилися поза увагою більш розвиненої Середземноморської цивілізації, про що свідчать такі слова із Старого заповіту: "Ось іде народ із північної країни... держить лук і короткий спис, жорстокий він. Вони не зжаляться. Голос їх реве, як море, скачуть на конях, вишикувалися, як одна людина... народ здалеку... народ давній... мови якого ти не знаєш... сагайдак його, як відкрита домовина, всі вони люди хоробрі... він зжере твоє жниво і хліб твій, знищить синів і дочок твоїх, зжере овець і корів твоїх, зжере виноград твій і смокви твої, і зруйнує мечем міста твої, на які ти покладаєш надію". Розоривши багато країн Близького Сходу, скіфи нарешті осіли у степах Північного Причорномор'я, створивши перше на терені України велике політичне об'єднання.
У V ст. до н. е. "батько історії" - Геродот відвідав Скіфію й описав її населення. Це, без сумніву, були індоєвропейці, представники іраномовних кочовиків, що тисячоліттями панували у Євразійських степах. Геродот описав кілька типів скіфів. Скіфи поділялися на царських, скіфі в-кочовиків, скіфі в-хліборобів і скіфів-орачів. Політична влада зосереджувалася в руках "царських" скіфів - кочовиків, що вважали себе найчисленнішими й найкращими і змушували інших скіфів та нескіфські племена України сплачувати їм данину. За їхніми зазіханнями стояло велике, добре озброєне й дисципліноване кінне військо. Щоб розвивати в собі войовничі інстинкти, скіфські воїни мали звичай пити кров першого вбитого ворога, робити з ворожих черепів прикрашені золотом і сріблом чаші, знімати скальпи. Безжалісні до ворогів, ці кочовики були відданими в дружбі, яку цінували понад усе.
Скіфи, що жили в степу (зокрема царські), займалися напівкочовим скотарством (коні, вівці, велика рогата худоба, а також верблюди і кози). Ті скіфи, що жили в Лісостепу (їх вважають підкореними рабами), були хліборобами, вирощували пшеницю і просо, а також ячмінь, бобові, деяку городину і садовину; знаряддями праці були серед інших дерев'яний плуг і залізна мотика. Добре було розвинене ремесло, між іншим металургія (залізо, бронза), обробка золота і срібла. Важливу роль відігравала торгівля, зокрема з грецькими містами північного і західного Причорномор'я, особливо торгівля худобою, збіжжям, лікарськими рослинами, хутром і рабами.
Суспільний лад скіфів визначався глибоким соціально-економічним розмежуванням. Верхівку становили царі, їхні двори і військові дружини та жерці, що зосереджували у своїх руках не тільки владу, але й багатства, одержувані з воєнної здобичі й торгівлі. Вождями племен були племінні царі й полководці, підпорядковані царям царських скіфів. Влада царів, спершу трьох; згодом одного, була деспотична і спадкова, обмежена тільки радою вождів союзних племен або й усього війська (народних зборів). Суспільне розмежування скіфів засвідчене їхніми похованнями, збереженими в численних скіфських могилах, надзвичайно багатими і пишними у царів й аристократії, простими у низових військовиків і виробників. Родовий устрій скіфів був виразно патріархальний.
Родовід у скіфів ішов по батьківській лінії, майно ділилося між синами, а полігамія була нормальним явищем. Разом із померлим чоловіком часто вбивали й ховали його молодших жінок. Як свідчать розкішні поховання скіфських царів у курганах, що ії досі трапляються в українських степах, багаті могили племінної знаті й водночас убогі могили простих людей, суспіль-но-економічне розшарування стало досить помітним явищем серед "царських" скіфів. Крім награбованого у війнах, основним джерелом багатств для них слугувала торгівля з грецькими колоніями у Причорномор'ї. Своїм торговим партнерам скіфи пропонували товари, що ними згодом уславиться українська земля: збіжжя, віск, мед, хутро, рабів. За це вони отримували вина, ювелірні вироби, інші предмети розкошів, до яких у них уже розвинувся великий апетит. Про це свідчать своєрідні прикраси, надзвичайно оригінальне за своїм стилем декоративне мистецтво з характерними для нього мотивами тваринного світу. Воно з великою майстерністю відображає пластику оленів, левів, коней, що вражають граційністю й красою.
Про релігію скіфів збереглося, крім свідчень Геродота, дуже мало даних. Скіфські божества персоніфікували природні стихії, космічні явища і родючість землі. Найбільш шанованою з усіх божеств була Табіті - богиня царського вогнища (тотожна і грец. Тести), після неї-Палай ("батько") (відповідав грец. Зевсові), дружиною якого була Апі ("земля") (ідентична з грец. Геєю); грец. Аполлонові" відповідав скіфський Гойтосір. Афродіті - Аргімпаса (Артімпаса), Посейдонові - Тагімасад.
Скіфи шанували також бога-героя на ім'я Таргітай, що його подвиги, як вважають деякі дослідники, стали подвигами Геракла, також він відповідав грец. Аресові, та іншим.
Про художні можливості скіфів можна судити по прикладному мистецтву, пам'ятники якого знайдені в похованнях: прикраси, парадна зброя, кінська упряж, посуд. Всесвітню популярність отримала золота пектораль з кургану Товста могила на Дніпропетровщині. Головним мотивом прикраси предметів були зображення тварин в звіриному стилі: оленя, лося, ведмедя, коня, птахів, риб. Існували певні закономірності, наприклад, риба зображалася тільки на кінських налобниках. Це доводить, що зображення мали не тільки естетичне, але і магічне значення.
За доби скіфів Україна стала важливою, хоч і віддаленою частиною античної цивілізації Середземномор'я. Через грецькі колонну Причорномор'ї скіфи ввійшли У контакт із грецькою цивілізацією й навчилися цінувати її. Водночас контакти зі світом Середземномор'я втягували скіфів і в його конфлікти. Найбільшої могутності скіфи досягли в кінці Уст. і з початку IV ст. до н. е. під проводом царя Атея, який об'єднав усіх скіфів від Азовського моря до Дунаю. У 513 р. до н. е. величезне військо перського царя Дарі я захопило землі нинішньої України. Проте, вдавшись до стратегії "спаленої землі", скіфи змусили його ганебно відступити. Наприкінці V-на початку IV ст. до н. е. скіфи пішли на захід і підкорили фракійців на Дунаї. Ця перемога виявилася для них зовсім непотрібною, бо віч-на-віч звела їх з Філіпом Македонським, батьком Олександра Великого. У 339 р. до н. е. македонці завдали страшної поразки кочовикам. У цьому бою загинув і сам цар Атей. Це стало початком кінця скіфів. Приблизно через сто років більшу частину скіфів завоювали й асимілювали сармати - інше могутнє плем'я кочовиків зі сходу. Тільки залишкам удалося сховатися в Криму, де їхні нащадки прожили до III ст. н. е.
Сармати
З II ст. до н. е. по II ст. н. е. у степах Північного та Східного Причорномор'я панували сармати, які прийшли з Волги. Спочатку вони мирно змішувалися з такими ж ірано мовними скіфами, а також греками, що жили у Північному Причорномор'ї. Проте підтиском ворожих племен зі сходу сармати ставали дедалі агресивнішими. Зрештою вони підкорили скіфів, поглинувши у своїй масі велике число простого люду. Як і всі кочові володарі українських степів, сармати становили не єдине однорідне плем'я, а слабо пов'язаний союз споріднених і часто ворогуючих між собою племен, таких, якязиги, роксолани та алани. Кожне з цих сарматських племен прагнуло до панування в Україні. Оскільки намагання ці співпали з тривалими й всеохоплюючими переміщеннями племен, що називаються Великим переселенням народів, і оскільки Україна знаходилася у центрі цих безладних міграцій, сармати часто суперничали з іншими племенами та, бувало, навіть поступалися їм владою. Нарешті, у II ст. н. е. їх остаточно знищили страшна навала гунів зі сходу, наскоки германських готів і вперта оборона римлян на заході.
З наявних нині розрізнених даних про сарматів випливає, що за своїм зовнішнім виглядом і способом господарювання вони нагадували скіфів, а також інших іраномовних кочовиків. Один сучасник так описував сарматів: "Вони високі на зріст, вродливі і світловолосі, а лють в їхніх очах вселяє жах". Носили вони довгі просторі штани, шкіряні камізельки, взуття з м'якої шкіри та шапки. Основними продуктами харчування було м'ясо, молоко та сир. Жили вони у шатрах, що напиналися на двоколісні чи чотириколісні вози. Особливо вражає у сарматів та велика роль, яку відігравали в їхньому суспільстві жінки. Переказуючи легенду, за якою сармати походять від союзу амазонок зі скіфами, Геродот повідомляє, що сарматські жінки жили як колись амазонки: вони полювали верхи, брали участь у війнах нарівні з чоловіками, а також одягалися, як чоловіки. Дані археології свідчать про те, що сарматських жінок ховали разом зі зброєю і що вони нерідко виконували функції жриць.
Зброєю сарматських вершників були короткі мечі, кинджали, луки, списи та дротики. Сарматські воїни відзначалися швидкістю атак, особливими способами кидання дротиків та накидання аркана на противника. їхні коні мали багато прикрашену упряж.
Небіжчиків сармати ховали у курганних і ґрунтових могильниках з великою кількістю інвентарю.
Багате сарматське поховання досліджене під курганом "Соколова Могила" біля села Ковалівки Миколаївської області.
Коли війна не могла задовольнити всіх матеріальних потреб, сармати торгували, їхні каравани мандрували у найдальші краї, з яких везли до Танаїсу - сарматської столиці, розташованої на р. Дон, китайський шовк, кавказький кришталь, напівкоштовне каміння з Ірану та Індії. На думку Страбона, грецького географа та історика, контакти з греками й римлянами завдали сарматам більше шкоди, ніж добра. "Наш спосіб життя зіпсував цих людей, розширивши серед них такі пороки, як пристрасть до розкошів і плотських утіх, негідні прагнення, задоволення яких робить їх дедалі ненажерливішими". Незабаром на зміну сарматам прийшли інші кочовики, але сармати були останнім індоєвропейським народом, що прийшов зі сходу. Після них Євразійські степи майже на ціле тисячоліття стануть володіннями тюркських народів.