Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
Досвід зарубіжних країн
Процес створення ефективної системи соціального захисту в Україні залежить від багатьох чинників. Одним із них є використання досвіду зарубіжних країн, де ця система працює тривалий час і має позитивні результати. Значний інтерес представляє система соціального захисту, яка формується в рамках Європейського Союзу, особливо зважаючи на прагнення України увійти до ЄС. Доцільно звернутися до досвіду країн, що входили до СРСР та колишніх соціалістичних країн, з якими Україна тривалий час розвивалася в одному напрямку. Також, на нашу думку, не можна залишити поза увагою державно-правові засади здійснення пенсійного забезпечення у країнах Латинської Америки, оскільки аналіз проведення пенсійної реформи саме в цих країнах дасть можливість уникнути певних помилок та використати позитиви для побудови пенсійної системи в Україні.
Великий інтерес викликає історія формування системи соціального захисту європейським співтовариством, досвід якого доцільно більш активно використовувати в Україні при вирішенні питань соціального захисту.
Ряд положень Загальної Декларації прав людини (ухвалена Генеральною Асамблеєю ООН 10 грудня 1948 року) стосується економічних, соціальних та культурних прав. В статтях 22, 23, 25 йдеться про те, що кожна людина має право на соціальне забезпечення, на справедливу винагороду, яка забезпечує гідне людини існування, її самої та її сім’ї, право на забезпечення в разі безробіття, хвороби, інвалідності, вдівства, старості, тощо [49, c.22-23]. Деякі фахівці з права вважають, що стосовно прав, перелічених у Декларації, держави несуть правове зобов’язання, бо відповідно до статті 29 Віденської конвенції договір є обов’язковим для кожного Учасника, відносно всієї його території [117, c.200]. Проте більшість держав, які голосували за Загальну Декларацію, розглядають її як проголошення ідеалу, який взагалі або майже не передбачає правових зобов’язань. Державам рекомендується врахувати та прагнути забезпечити її шляхом поступових заходів, визнавати та дотримуватись її положень. Статут ООН (ст. 55, 56) залишає державам широкий вибір щодо швидкості та засобів виконання своїх зобов’язань [117, c.296].
Суперечливі ідеології та інтереси майже унеможливлювали досягнення угоди про права людини на рівні ООН. Тому вже в 1950 році набула чинності Європейська конвенція про захист прав людини і основних свобод. Конвенція і три її Протоколи проголошують майже ті самі принципи, що й Загальна Декларація. Ці документи є юридично обов’язковими, підготовлені вони досить детально. Але Конвенція не містить нічого подібного до статей 22-25 Декларації, у яких йдеться про соціальний захист та адекватний рівень життя. Ці питання охоплюються Європейською соціальною хартією, яка набула чинності в 1965 році. В частині першій Хартії визначаються загальні права на соціальний захист. В статтях 12-19 визнається право всіх працюючих та їх утриманців на соціальне забезпечення; право осіб, які не мають достатніх засобів, на соціальну допомогу; право на особливий соціальний захист мають жінки та діти. Згідно із статтею 19 Хартії, такі працівники та члени їх сімей, які є громадянами Договірних сторін, мають право на захист та допомогу на території будь-якої іншої Договірної сторони [46, c.233]. В другій частинні визначаються обов’язки Договірних сторін щодо соціального захисту: встановлювати або підтримувати систему соціального захисту на задовільному рівні; прагнути до прогресивного підвищення рівня соціального захисту; здійснювати заходи, шляхом укладання двосторонніх чи багатосторонніх угод, для забезпечення рівного із власними громадянами ставлення до громадян інших Договірних сторін стосовно прав на соціальне захист [46, c.238].
Таким чином, призначенням Хартії є максимальне сприяння повній реалізації не тільки громадянських і політичних прав, а й соціальних. В ній сформульовані найважливіші умови, за яких кожна людина може забезпечити собі та своїй сім’ї нормальні умови для життя та розвитку. Аналіз виконання державами-учасницями зобов’язань стосовно реалізації більшості викладених у Хартії соціально-економічних прав людини свідчить про те, що її ефективність залежить не стільки від активності національних урядів щодо їх впровадження, скільки від наявності потрібних для цього матеріальних ресурсів. Слаборозвинута економіка не дає можливостей для повного та якісного задоволення основних соціальних потреб людини [245, c.178].
Рада Європи запропонувала гнучку систему прийняття певного мінімуму зобов’язань. Перед приєднанням до Хартії держава повинна взяти на себе зобов’язання щодо створення належних умов ефективної реалізації соціально-економічних прав людини та громадянина, які викладені у першій частині Хартії. За результати таких зобов’язань юридична відповідальність не передбачається.
В 1976 році набув чинності Міжнародний пакт про економічні, соціальні та культурні права, в якому були відображені основні положення Європейської соціальної хартії. Згідно із статтею 2 Пакту кожна держава, яка бере в ньому участь, зобов’язується вжити максимальних (у межах наявних ресурсів) заходів щодо забезпечення поступового, повного здійснення прав, що визначаються у цьому Пакті, тобто право кожної людини на соціальне забезпечення, включаючи соціальне страхування [245, c.168, 171]. Але слід зазначити, що за Пактом права сформульовані не як безпосередньо обов’язкові завдання для держав (на відміну від Міжнародного пакту про громадянські та політичні права). Така редакція робить правове зобов’язання вельми слабким.
Наступним кроком в розвитку європейської системи соціального захисту стало прийняття Європейської загальної хартії основних соціальних прав трудящих, яка була підписана главами всіх Об’єднаних європейських країн, крім Великобританії, в Страсбурзі в грудні 1989 року. Цей документ об’єднував елементи попередніх і, в той же час, відрізнявся від них. Стаття 10 Хартії стосується соціального захисту. В ній декларуються традиційні права, передбачені актами, які приймалися раніше. Зокрема, це дві групи прав: адекватна соціальна підтримка та відповідний рівень соціального забезпечення людини, яка знаходиться поза ринком праці [280, c.697].
Інші положення Хартії відрізняють її від попередніх міжнародних документів, оскільки вони (положення) спрямовані на залучення членів Союзу до створення єдиних стандартів в соціальному захисті.
З підписанням Римського договору було остаточно сформовано Європейський Союз. Цей Договір (зокрема Маастрихтський протокол про соціальний захист) став основою для втілення в життя нових ідей соціального захисту – ідей гармонізації законодавства у цій сфері [282, c.13-14].
Міжнародне регулювання системи соціального захисту здійснювалось у двох формах: регулювання соціального захисту осіб, які мігрували з однієї країни в іншу, та стандартизація в регулюванні національних систем соціального захисту [271, c.204].
Регулювання потоків мігрантів полягало в укладенні дво- або багатосторонніх договорів щодо збереження соціального захисту осіб-мігрантів після перетину кордону. Всі угоди повинні були підпорядковуватись певним вимогам, основною з яких була заборона дискримінації прав людини з підстави національності. Таке положення увійшло в договір між країнами Західної Європи. В 51 статті проголошувалась необхідність запровадження таких заходів у галузі соціального захисту, які необхідні для реалізації свободи пересування працівників [234, c.161].
Міжнародна Організація Праці відігравала основну роль в укладенні більшості договорів між країнами Західної Європи. В 1956 році була прийнята Конвенція №102, яка досить детально визначала обов’язки держав щодо соціального захисту. Зокрема, вона встановлювала мінімальні стандарти відносно розмірів соціальної допомоги та кола осіб, яким може надаватись допомога [280, c.696].
Стандартизація в регулюванні національних систем соціального захисту має безпосередній вплив на розвиток національних систем. Завдяки їй безумовно стають недійсними угоди, які не передбачають соціального захисту (ст.7 Загальної Декларації). Стандартні формулювання можуть мати різні варіанти: бути більш специфічними чи менш ідеалістичними, але вони обов’язково повинні відображати міжнародні вимоги. Держави, які прийняли та ратифікували ці норми, мають включити їх у своє законодавство.
Спроба гармонізації систем соціального забезпечення Договірних сторін із самого початку викликала спори і конфлікти в Європейському Союзі, що пояснювалось неоднаковим рівнем розвитку систем соціального захисту в різних країнах ( одні з них забезпечують дуже високий рівень соціального захисту громадян, а інші – значно нижчий). В той же час вона сприяла вирівнюванню і посиленню національних систем соціального забезпечення всіх Договірних сторін [281, c.43-44]. Римський договір створив основу для легалізації такої гармонізації. В 51 статті Договору про заснування Європейського Союзу визнається необхідність гармонізації положень щодо соціального захисту.
Система соціального захисту ЄС не могла існувати окремо від національних систем Договірних країн. Виходячи з цього створюється новий рівень взаємовідносин, де міжнародні норми застосовуються для регулювання національних відносин по соціальному захисту та створюються міждержавні структури для управління соціальним захистом.
Відповідно до положень «Договору про заснування Європейського Співтовариства», кожен громадянин держави-члена Союзу є громадянином Союзу. Працівникам, самозайнятим особам та членам їх сімей надана свобода пересування в межах ЄС (ст. 18). Але така свобода пересування може призвести до втрати багатьох можливостей у галузі соціального захисту у порівнянні з тими, які вони мають у своїй країні. Для забезпечення високого рівня соціального захисту Співтовариство здійснює заходи, які сприяють координації дій у соціальному захисті та враховують відмінності національних законодавств щодо соціального захисту, хоча проблема у повній мірі не вирішена.
Ця проблема знайшла своє відображення у ст. 42 Договору про ЄС [279, c.225]. У вказаній статті йдеться про адаптацію соціального захисту до захисту працівників-мігрантів та його відповідність двом основним принципам: створення можливостей для набуття та збереження права на соціальні виплати, шляхом врахування всіх періодів, передбачених в законах окремих країн, та надання виплат особам, які є резидентами на території держав-членів ЄС.
Положення ст. 42 Договору про заснування Європейського Співтовариства знайшли своє відображення у Регламенті 1408/71 [279, c.341]. Цей акт визначає, що метою створення європейського законодавства щодо соціального захисту є не гармонізація законодавства держав-членів до європейського, а координація порядку соціального захисту громадян країн-членів ЄС, та гарантування того, що внески до фондів соціального страхування, зроблені особою в одній із країн-членів ЄС, даватимуть право на соціальний захист в будь-якій країні-члені ЄС. Також необхідно усунути можливі територіальні обмеження при використанні різноманітних схем соціального захисту. Якщо країна не покращує національне законодавство у порівнянні із законодавством ЄС, то має застосовуватися принцип верховенства права ЄС, коли певні національні норми не використовуються.
Законодавство ЄС про соціальний захист не обмежує права тих, хто пересувається в межах ЄС з метою працевлаштування. Але є різниця у праві на виплати частково і повно зайнятих працівників. Частково зайняті працівники мають право на отримання виплат відповідно до законодавства ЄС тільки в тому випадку, коли вони підлягали соціальному страхуванню за національною схемою [240, c.585].
Виплати сім’ям та одному з подружжя, який пережив іншого, здійснюються за рахунок коштів соціального страхування. При цьому діє обов’язкове правило, суть якого полягає в тому, що названі особи та/або їх годувальники повинні бути застрахованими у системі соціального страхування. В даному випадку європейське законодавство визначає різницю між виплатами, які гарантуються особі, як природжене право, і виплатами, право на які виникає виходячи із статусу члена сім’ї робітника чи одного із подружжя. Розмежування природжених і набутих прав порушує фундаментальну правову вимогу про єдиний підхід і ставить надання соціальних виплат у залежність від внутрішніх схем соціального захисту.
Всупереч спробам ЄС врегулювати всі питання щодо соціального захисту мігрантів та їх сімей, залишається невирішеною проблема із громадянами, які неспроможні сплачувати страхові внески, та ніяк не регулюється становище громадян із країн “третього світу”, які легально проживають в країнах-членах ЄС і осіб, які не входять до членів сім’ї працівників-мігрантів, що є громадянами країни-члена ЄС.
З метою становлення та розвитку системи соціального захисту в ЄС країни-члени ЄС визначили основні принципи, на яких ґрунтується законодавство ЄС щодо соціального захисту та за допомогою яких можуть бути узгоджені основні проблемні питання.
Основним є принцип недопущення дискримінації за національною ознакою. Тобто, громадяни будь-якої із країн-членів ЄС мають рівні права на соціальний захист у межах ЄС. Але, цей принцип не поширюється на громадян інших країн, які не входять до ЄС, навіть за умови сплати внесків до фондів соціального страхування.
Відповідно до принципу здійснення соціальних виплат незалежно від місця проживання особи, надаються пенсії внаслідок втрати працездатності чи смерті від нещасного випадку або професійного захворювання; пенсії за віком; виплати інвалідам. При цьому використовується законодавство однієї чи кількох країн-членів ЄС. Особа не може позбавлятися цих виплат із тієї підстави, що вона не громадянин країни, за законодавством якої вона має право на виплати. Але цей принцип поширюється не на всі види виплат. Спеціальні норми застосовуються для визначення права на сімейні допомоги та виплати з тимчасової непрацездатності.
Кожна особа може бути суб’єктом системи соціального захисту тільки в одній країні. Тобто не допускається надання особі однакових виплат у різних країнах-членах. Таке правило деталізується і реалізується у країнах-членах відповідно до їх національного законодавства.
Значну роль відіграє принцип взаємозаліку страхових періодів, який поширюється на такі виплати: допомоги по материнству, сімейні, по тимчасовій непрацездатності, по інвалідності, на поховання та пенсії за віком. Відповідний компетентний орган країни-члена ЄС, визначаючи право на виплати, пов’язує його із періодом страхування, зайнятості чи проживання. До страхового стажу може бути зарахований період страхування в будь-якій країні-члені ЄС.
Досить важливим є принцип недопущення погіршення становища мігрантів у сфері соціального захисту. Відповідно до національних законів розмір виплат є різним. Інформація про розміри виплат має бути прозорою, щоб працівники могли вибирати те, що їм вигідніше. Жоден працівник не може бути позбавлений права на такий вибір. Працівник не повинен відчувати незручності у результаті запровадження загальних правил. ЄС запроваджує норми, які надають певні гарантії мігрантам. Вони можуть вибирати більш вигідні допомоги, якщо мають право на однаковий вид допомоги у кількох країнах. Працівник, який скористався правом на свободу пересування, не може знаходитися у гіршому становищі порівняно з тим, хто цим правом не скористався. Слід відмітити, що цей принцип вимагає від держав-членів вироблення спільної концепції щодо класифікації виплат та порядку їх надання. Зокрема, необхідно створювати спеціальні фонди, для перерозподілу коштів на соціальний захист між країнами-членами.
Вказані принципи свідчать про те, що Європейський Союз приділяє значну увагу саме соціальному захисту, який на нашу думку є показником відповідного політичного та економічного розвитку країни [272, c.448]. Відсутність відповідної законодавчої бази у даній галузі та державних соціальних гарантій перешкоджає вступу України до ЄС.
Відповідно до вказаних принципів побудови системи соціального захисту у європейських країнах основними формами соціального захисту є соціальне страхування та соціальна допомога.
В одних країнах, де соціальне страхування отримало найбільш ранній розвиток, воно набуло своєрідних «класичних» форм. Це континентальні країни, передусім ФРН та Франція. В цих країнах передбачені такі види соціального страхування: пенсійне; на випадок безробіття; від нещасного випадку на виробництві і професійного захворювання [148, c.30-36]. В інших країнах можна спостерігати відхід від класичних форм страхування, з метою удосконалення системи соціального захисту населення. В Нідерландах система соціального страхування не підпадає під класичну континентальну схему, але є однією із самих розвинутих у Європі за масштабами виплат і має багато своєрідних рис. Соціальне страхування здійснюється у таких організаційно-фінансових формах: система державного страхування; система страхування найманих працівників; страхування службовців [30, c.45-46].
Порядок соціального страхування визначається відповідними законами (Швейцарія, Франція, Італія). У Німеччині вказані правовідносини закріплені у Соціальному кодексі та окремих законах (напр. «Про соціальне страхування самостійних художників»).
Пенсійне страхування у європейських країнах має певні спільні риси. По-перше, це здійснення управління державними та недержавними органами. По-друге, наявність солідарної та накопичувальної систем. Накопичувальна система є обов’язковою і добровільною. Але в більшості країн накопичувальна система є добровільною і саме вона відіграє визначальну роль у пенсійному забезпеченні. Наймані працівники, а також деякі категорії самозайнятих (рівень прибутку яких не перевищує встановлену законодавчо межу) підлягають загальнообов’язковому страхуванню. Добровільним страхуванням охоплюються особи з високими доходами та особи, які втратили право на загальнообов’язкове страхування або не підпадають під нього [240, c.603]. Тобто, навантаження на систему загальнообов’язкового пенсійного страхування зменшено, шляхом виключення із нього певних груп працівників.
Система пенсійного страхування за віком характеризується диференціацією за колом осіб. У Німеччині пенсії за віком є чотирьох видів: звичайна пенсія; пенсія застрахованим із великим стажем; пенсія за віком інвалідам; пенсія шахтарям, які мають значний стаж роботи під землею. Така диференціація пенсії за віком сприяє заінтересованості особи у виході на пенсію у більш пізньому віці, а також захищає інвалідів та працівників, які працюють у важких умовах праці.
Пенсійний вік різний у різних країнах, але слід відмітити, що він вищий, ніж в Україні. Право на пенсію за віком в Німеччині виникає після досягнення 65 років, в Італії 66 років для чоловіків і 61 для жінок (пенсійна реформа в Італії передбачає поступове підвищення пенсійного віку для чоловіків до 75 років, а для жінок до 70), у Швейцарії – 64 роки для жінок і 65 для чоловіків.
На відміну від інших країн, в Нідерландах державному пенсійному страхуванню підлягає все населення країни. Пенсії виплачуються всім особам, які досягли пенсійного віку – 65 років. Розмір пенсії розраховується з мінімальної зарплати і складає 70% для одиноких пенсіонерів і 100% - сімейним [157, с.30].
Особливе місце в системі пенсійного страхування займають пенсії по втраті годувальника. В Нідерландах пенсія в разі втрати годувальника виплачується в залежності від доходу сім’ї. Якщо він перевищує певний рівень, то пенсія не виплачується. У Швейцарії діє додаткова система пенсійного страхування на випадок втрати годувальника.
Система пенсійного страхування в Україні багато в чому схожа на німецьку, але, в Україні недостатньо дієвий коефіцієнт страхового стажу та недосконалий механізм щорічного коригування розміру пенсій.
Пенсійне страхування в європейських країнах має певні проблеми. Основна – погіршення демографічної ситуації. Навантаження на працююче населення постійно зростає. Наприклад у Швеції – 1,6 млн. пенсіонерів, тобто, кожен п’ятий громадянин – пенсійного віку [120, c.14]. Одним із визначальних завдань системи пенсійного страхування є продовження працездатного віку людини. Це досягається шляхом збільшення пенсійного віку, зростання необхідного для призначення пенсії страхового стажу.
У законодавстві більшості європейських країн скасовано право на допомогу в разі безробіття особам, які не досягли 18 років, бо основною метою державної політики зайнятості є забезпечення плавного переходу молоді від процесу навчання до роботи. Для цієї категорії населення альтернативою виступають активні програми професійної підготовки, перепідготовки, першого трудового досвіду. Так, професійна підготовка молоді в Швеції є складовою народної освіти. При переході до вищого ступеня навчання в школах, здійснюється професійна підготовка за 25 спеціальностями. Професійну підготовку різних категорій незайнятого населення, в тому числі випускників шкіл, здійснює державний концерн AMUGRUPPEN на підставі базових договорів [120, c.15].
Згідно чинного законодавства України можуть бути визнані безробітними особи, які не досягли 16 років, що працювали та були звільнені на підставі п. 1 ст. 40 Кодексу законів про працю. Таке положення законодавства не відповідає практиці та законодавству з питань зайнятості багатьох країн світу. Починати трудову діяльність з отримання допомоги по безробіттю шкідливе явище, тим більше, що для цієї категорії працівників в законодавстві закріплені додаткові гарантії щодо працевлаштування. Самим надійним захистом на ринку праці для будь-якої особи є її працевлаштування.
Право на допомогу в разі безробіття може залежати від причин звільнення: за власним бажанням чи без вільного вибору залишення на роботі. В Ірландії і Данії особа втрачає право на отримання допомоги в разі безробіття, якщо вона була звільнена за вчинення значного правопорушення. У Греції безробітними не визнають осіб, які звільнилися з роботи за власним бажанням. У багатьох європейських країнах зазначені категорії робітників мають право на допомогу, але на короткий період часу.
В кожній системі існує обов’язок особи зареєструватися для працевлаштування в бюро «трудового посередництва», надати докази пошуку іншої роботи. Безробітний зобов’язаний попередити орган з працевлаштування про те, що він планує отримувати заробітну платню. Ці вимоги мають законодавче закріплення і їх порушення викликає певні правові наслідки, які виступають підставою для застосування різноманітних санкцій. Служби працевлаштування можуть бути державними або недержавними. Роль державних посередників в загальному обсязі працевлаштування, як правило, незначна. Сітка приватних бюро отримала значне поширення. Їх діяльність знаходиться під суворим наглядом державних органів. Служби збирають інформацію про безробітних та кількість вільних робочих місць за допомогою двох засобів: адміністративного, що являє собою обов’язок роботодавців повідомляти бюро працевлаштування про наявність вільних робочих місць та добровільного.
Соціальне страхування здійснюється Фондами соціального страхування, які є самоврядними організаціями, що управляються соціальними партнерами: роботодавцями, працівниками та державою.
У більшості країн основний тягар внесків на соціальне страхування припадає на роботодавців (в Італії та Іспанії – 4/5). Виняток становлять Нідерланди, де працівники сплачують 2/3 загальної суми внесків. В Нідерландах збір внесків здійснюють промислові страхові асоціації. Керують ними представники роботодавців та найманих працівників [157, c.28]. Фонд соціального страхування Бельгії наповнюється за рахунок відрахувань працюючих (13,7%), роботодавців (24,7%), держави. Кошти надходять на рахунок Національної служби соціального захисту, яка і визначає соціальний бюджет країни. В цій країні державний бюджет становить 1 трлн. 635 млрд. бельгійських франків. З них 1 трлн. 195 млрд. – соціальний бюджет. Тобто, соціальний бюджет – це 73% державного бюджету [30, c.45]. Найбільше коштів витрачається на виплату пенсій і допомоги по інвалідності. Слід зазначити, що в Україні лише обговорюється питання про формування соціального бюджету в межах державного бюджету.
В країнах ЄС соціальне страхування спрямовується на забезпечення основних життєвих потреб та недопущення суттєвого зниження доходів внаслідок дії факторів соціального ризику.
В усіх європейських країнах поряд із соціальним страхуванням існує система адресної соціальної допомоги, управління якою взяла на себе держава. Соціальний захист на засадах адресності є загальноприйнятою практикою в країнах Західної Європи. Така допомога надається особам, які мають дохід, менший за встановлений державою. Більшість виплат призначаються сім’ям з дітьми. Досить поширеними є виплати особам пенсійного віку із низькими доходами.
Закони про державну допомогу забезпечують як правило мінімальний доход для кожного громадянина, котрий не має достатніх фінансових засобів.
Найбільш розвинута допомога на засадах адресності у Великобританії. У цій країні матеріальний стан особи є однією із основних підстав виникнення права на допомогу і враховується при виплаті 34% усіх видів допомоги [282, c.116].
Слід відмітити, що система адресної соціальної допомоги в європейських країнах є досить стабільною порівняно із системою соціального страхування. В цій сфері виникає значно менше проблем. Це, на нашу думку, пояснюється тим, що механізм надання допомоги належно сформований, а коло одержувачів такої допомоги обмежене.
Вся система соціального захисту країн-членів ЄС орієнтована на забезпечення соціальних гарантій. При цьому країнам доводиться вирішувати такі проблеми як: значне збільшення видатків пенсійного страхування (у зв’язку з несприятливою демографічною ситуацією); складність забезпечення своєчасного та повного внесення страхових внесків (Португалія, Греція); неефективність контролю при управлінні фондами соціального страхування через механізм соціального партнерства. Проблема загострилась у зв’язку із значним зростанням оформлень інвалідності (в Нідерландах – 15% осіб працездатного віку із загального числа відповідної вікової категорії). Це пояснюється недостатньою зацікавленістю органів управління фондів, які не несуть фінансову відповідальність, в обґрунтованому визначенні підстав для надання допомоги по інвалідності.
Одним із шляхів реформування системи соціального захисту є врахування матеріального стану особи з метою надання її безпосередньо тому, хто її потребує, а не тому, хто може забезпечити себе сам.
Сьогодні продовжується реформування системи соціального захисту в постсоціалістичних країнах.
Протягом останніх років були проведені пенсійні реформи в країнах колишнього Радянського Союзу і Східної Європи. В результаті проведених реформ був підвищений розмір пенсій; збільшений пенсійний вік, створено багаторівневу пенсійну систему [33, c.19].
Найпоширенішою є трирівнева система, яка передбачає солідарний рівень, накопичувальний обов’язковий і добровільний накопичувальний рівні.
Цікавим у реформуванні соціальної сфери є досвід Латвії, тому що реформи принесли позитивний результат. Юридичною основою соціального страхування в цій країні є прийнятий у 1997 році закон «Про державне соціальне страхування». Бюджет соціального страхування є складовою частиною державного бюджету і має статус спеціального. Це означає, що доходи соціального бюджету можуть використовуватись лише на цілі, передбачені зазначеним Законом. Згідно з ним, фінансування страхових послуг і адміністративних витрат здійснюється із чотирьох спеціальних бюджетів: спеціального бюджету державних пенсій, спеціального бюджету зайнятості, спеціального бюджету нещасних випадків на виробництві, спеціального бюджету інвалідності, материнства і хвороби. Доходи соціального страхування зараховуються на рахунки спеціальних бюджетів згідно із Законом «Про державний бюджет» на конкретний рік. Основу бюджету державного соціального страхування складають внески, розміри яких щорічно затверджує Кабінет Міністрів (в 2004 році 27,09% сплачували роботодавці, 9% - працівники) [154, c.18].
Для кожного виду соціального страхування визначена окрема ставка і тому внески поступають у виокремлений бюджет конкретного виду страхування. Із основного державного бюджету здійснюються внески по страхуванню пенсій і по безробіттю військовослужбовців дійсної служби, осіб, які виховують дитину до півтора року, осіб, у яких другий із подружжя знаходиться на дипломатичній службі за кордоном. За безробітних, непрацюючих інвалідів та осіб, які отримують допомогу у зв’язку з материнством чи хворобою, внески вносяться із відповідного бюджету соціального страхування.
Пенсійна система Латвії – трирівнева. Солідарну систему було замінено на систему умовно накопичувальних визначених внесків [274, c.35]. Це і є перший рівень пенсійної системи, який передбачає надання пенсій за віком, з інвалідності та у разі втрати годувальника. Під час розрахунку пенсії із першого рівня системи, враховується такий показник як пенсійний капітал застрахованої особи, який складає зареєстрована сума страхових внесків на особистому рахунку цієї особи і щорічний приріст капіталу. Саме вказана розрахункова одиниця визначила назву першого рівня пенсійної системи. Другий рівень пенсійної системи діє за принципом накопичення і вкладення індивідуальних внесків соціального страхування. На відміну від першого рівня схема другого рівня накопичує реальний капітал. В даний час на другий рівень справляється обов’язкова сума внесків соціального страхування, яка складає 2% заробітної плати і до 2010 року досягне рівня 10%. Третій рівень дає можливість створювати приватні накопичення в пенсійних фондах, що діють згідно із Законом «Про приватні пенсійні фонди». Окрім соціального страхування в Латвії діє система державної соціальної допомоги. Всі виплати соціального характеру співвідносяться із державною допомогою соціального забезпечення.
Пенсійна реформа в Російській Федерації розпочалась в першій половині 2001 року. Пенсії в обов’язковій пенсійній системі Росії поділяються на пенсії за обов’язковим пенсійним страхуванням та пенсії за державним пенсійним забезпеченням. Із системи обов’язкового пенсійного страхування призначаються трудові пенсії, які складаються з базової частини, страхової та накопичувальної частин [203, c.258]. Із системи державного пенсійного забезпечення призначаються пенсії за вислугу років, по старості, по інвалідності, в разі втрати годувальника та соціальні пенсії.
Щодо фінансування пенсій, то можна зазначити, що виплата базової частини трудової пенсії здійснюється за рахунок єдиного внеску, що зараховується до федерального бюджету. Виплата страхової та накопичувальної частин трудової пенсії здійснюється за рахунок коштів Пенсійного фонду. Накопичувальна частина виплачується за рахунок сум, облікованих в спеціальній частині особового рахунку застрахованої особи.
Фінансування пенсій із системи державного пенсійного забезпечення здійснюється повністю за рахунок федерального бюджету.
Пенсійний вік в процесі пенсійної реформи не змінено, він складає для чоловіків 60 років, для жінок – 55 років. В законодавстві Росії існує обмеження мінімальної та найменшої виплати, а саме, визначаються мінімальні базова та страхова пенсії, розмір пенсії по інвалідності та в разі втрати годувальника, розмір соціальної пенсії. В той же час обмеження максимального розміру пенсії законом не передбачено.
Питання соціальної допомоги були перенесені в Росії із федерального на регіональний рівень. Досвід діяльності регіонів по наданню адресної соціальної допомоги показав, що така політика призвела до порушення прав громадян на соціальний захист ( в зв’язку з обмеженими економічними можливостями більшості суб’єктів Російської Федерації) [256, c.24]. Отже, фінансування має бути централізованим. Саме держава повинна гарантувати соціальні допомоги малозабезпеченим.
Ще однією з країн, досвід якої Україна може використовувати для побудови власної пенсійної системи, є Польща. Польська реформа викликає зацікавленість через географічну спорідненість, а також через те, що Польща 50 років належала до спільної з Радянським Союзом економічної і політичної системи. Польща почала свої реформи в умовах планової економіки та політичної диктатури і досягла значного прогресу при переході до демократичної форми державного устрою та ринкової економіки. Польща врахувала досвід Швеції, Латвії, Чилі, Аргентини.
В країні була запроваджена трирівнева пенсійна система. 1 січня 1999 р. почалося введення персоніфікованого обліку внесків і заробітку всіх працівників. До цієї дати пенсії призначались, виходячи із заробітку і тривалості трудового стажу. Інформація про зарплату надавалась працедавцями, а трудовий стаж обліковувався в трудових книжках. За новою системою була змінена формула обчислення пенсії. Створені умовні рахунки, на яких знаходилася певна сума, на яку мав право кожен працівник до 1991 р. Завдяки цьому назавжди відпала потреба у трудових книжках. (Україна може зробити те саме, але без використання умовних рахунків. Формулу обчислення пенсій можна розділити на дві частини. Перша частина дорівнюватиме розміру пенсії, на яку виникає право до дати початку персоніфікації. Ця частина пенсії може бути обчислена і проіндексована. Друга частина пенсії може обчислюватись на основі зарплати і тривалості трудового стажу після дати початку персоніфікованого обліку. Це дозволить скасувати трудові книжки). Другий рівень пенсійної системи Польщі працює за принципом фондування. Третій рівень складають добровільні професійні пенсійні програми, засновниками яких є роботодавці. До них застосовується пільговий податковий режим для внесків на соціальне страхування [275, c.36].
Окрім пенсійного страхування, у Польщі діють інші види страхування. Внесок на соціальне страхування складає 36,59% заробітної плати. Із них 12,22% - пенсійний внесок до першого рівня; 7,3 – внесок до пенсійних фондів другого рівня; 13% - внесок на пенсійне страхування у разі інвалідності; 2,45% - внесок на страхування у разі захворювання (тимчасова непрацездатність); 1,62% - страхування від нещасного випадку.
Викликають інтерес пенсійні реформи, що проведені в країнах Латинської Америки. Їх досвід вивчали європейські країни. Україна також повинна враховувати результати вказаних реформ з метою запозичення позитивного досвіду та уникнення помилок, які негативно впливають на пенсійну систему.
Так, в Аргентині в результаті реформи всі працюючі громадяни мають право як на єдину пенсію із солідарної системи, так і на додаткову пенсію із накопичувальної системи або з індивідуального накопичувального рахунку [26, c.35]. Компенсаційна додаткова виплата забезпечується лише тим громадянам, які робили внески до солідарної пенсійної системи, що існувала до початку реформи. Пенсійна система цієї країни є трирівневою. Перший з них забезпечує базову пенсію, яка сплачується кожному громадянину. Її розмір складає приблизно 45 % середньої заробітної плати. Другий рівень створений для пенсійного забезпечення всіх громадян, які робили внески до солідарної пенсійної системи до початку реформи (липня 1994 р.). Третій рівень забезпечує або додаткову пенсійну виплату із солідарної системи, або виплату з індивідуального рахунку для тих, хто вибрав накопичувальну систему.
В Аргентині створена високоавтоматизована система збору пенсійних внесків і ведення персоніфікованого обліку індивідуальних внесків і заробітку. Перерахування всіх внесків і подання інформації здійснюється в електронному вигляді або через електронну мережу. В минулі роки існувала можливість подання даних на паперових носіях з їх подальшим скануванням, але зараз це заборонено. Вся система працює у режимі реального часу, тобто 24 години на добу. Відтак, всі національні бази даних мають можливість негайно відображати нову інформацію. Найближчим часом Аргентина планує скасувати подання даних навіть на магнітних носіях для того, щоб вся система працювала виключно через Інтернет. Така система є достатньо прозорою і доступною для державного контролю, що є досить актуальним в Україні.
Поряд з незаперечними перевагами, аргентинська пенсійна система має ряд недоліків, які слід мати на увазі при використанні латиноамериканського досвіду. До них слід віднести брак довгострокової політичної підтримки, недостатньо обґрунтований план фінансування витрат перехідного періоду, коли частина внесків відривається від солідарної системи і переходить до накопичувальної, що створює дефіцит коштів для фінансування витрат нинішнім пенсіонерам.
Великою проблемою є сплата внесків. Внаслідок незадовільного стану їх надходження, проблем, пов’язаних із світовою економічною кризою, неуважності при проведенні детальних розрахунків витрат і джерел фінансування, солідарна система пенсійного забезпечення Аргентини сьогодні перебуває у важкому стані. До пенсійної системи надходить лише 50% всіх очікуваних відрахувань від фонду заробітної плати. Стягнення податків і дотримання податкового законодавства в Аргентині є неефективним, в країні також присутній надзвичайно великий відсоток тіньової економіки. Це фактори, які підривають фінансову цілісність системи. Отже, подальше реформування пенсійного забезпечення стає неминучим.
Реформа пенсійного забезпечення в Чилі була складовою частиною загальної програми реформування національної економіки, яка передбачала значні заходи щодо реформування фінансової і банківської системи, а також фондових ринків до початку проведення власне, пенсійної реформи. Також, слід зауважити, що в Чилі розпочалася реформа системи пенсійного забезпечення під час зростання ВВП і появи в державному бюджеті надлишків коштів [276, c.24]. Ці фактори сприяли успіху програми реформування пенсійного забезпечення.
Солідарна система існує лише для тих пенсіонерів, які вийшли на пенсію до реформи (1981 р.). Передбачається, що вона з часом перестане існувати. На момент реформування системи пенсійного забезпечення працюючі громадяни мали право залишитись у чинній на той час солідарній системі або перейти до системи індивідуальних пенсійних рахунків. Всім учасникам нової системи надавалось право спрямовувати свої кошти до кількох, конкуруючих між собою, приватних пенсійних фондів. З метою компенсації внесків, зроблених до скасованої солідарної системи, були випущені спеціальні облігації [26, c.35].
Розмір пенсії залежить від розміру накопичених коштів на рахунку учасника цієї пенсійної системи. Це, у свою чергу, має безпосередній зв’язок із тривалістю і регулярністю сплати пенсійних внесків, зростанням заробітної плати, реальними ставками інвестиційного доходу, розміром адміністративних витрат, а також зменшенням рівня смертності. Відповідно, така система мала б стати найсприятливішою для постійно працюючих. За розрахунками, покоління працюючих громадян, які стали учасниками нової системи на початку її впровадження, могли розраховувати на пенсії, відповідно до зроблених ними внесків [277, c.40].
На відміну від Аргентини, в Чилі не існує централізованої системи збору пенсійних внесків, які перераховуються до приватних пенсійних фондів. Навпаки, кожен фонд отримує свої власні надходження і самостійно здійснює перерахування вхідних і вихідних платежів. Це призводить до подвоєння обсягів роботи та неефективності. А це означає, що при збільшенні кількості фондів зростає кількість операцій, і, зрештою, погіршується ефективність роботи в цілому. Виходячи з таких міркувань, Чилі розглядає можливість впровадження централізованої системи збору внесків, яка використовується в Аргентині.
Цікавим є досвід ще однієї латиноамериканської країни – Болівії. Якість роботи і побудова болівійської пенсійної системи, на нашу думку, багато в чому є спірною. Однак процес проведення тендерів для визначення депозитаріїв і керуючих пенсійними фондами має деякі позитивні наслідки, зокрема, це стосується контролю за видатками. Оскільки Болівія є невеликою країною з обмеженою чисельністю потенційних платників внесків, було прийнято рішення про обмеження кількості керуючих компаній для пенсійних фондів. Відповідно, для цього вирішено застосувати порядок обрання керуючих компаній і єдиного для всіх банку-зберігача пенсійних активів на основі тендеру [26, c.36]. В результаті утворилась пенсійна система з найнижчими в Латинський Америці адміністративними видатками. Але через те, що заключний етап тендеру проводився лише за показниками вартості послуг, що надаються, у болівійців виникли проблеми, що стосувалися якості цих послуг. Компанії з управління пенсійними фондами не надавали першочергового значення маркетинговій діяльності і навчальній програмі для населення. Їм не потрібно було турбуватись про якість своїх послуг, тому що учасники не мали можливості перейти до іншого фонду.
У Болівії проблема збору пенсійних внесків була вирішена шляхом виключення із системи всіх працюючих громадян, за винятком державних службовців і працівників великих приватизованих підприємств. Відповідно, лише приблизно10% всього населення мають право брати участь у реформованій системі. Самозайняті громадяни, сільськогосподарські виробники та інші громадяни, які не мають постійного місця роботи, є повністю виключеними із неї. Відтак, забезпечення збору пенсійних внесків не стикається з великими ускладненнями.
Відповідно до законодавства Болівії, 70% всіх активів повинні інвестуватись в державні облігації з 15-річним терміном погашення за відсотковими ставками, які не повинні бути меншими за ринкові. Окрім державних облігацій у Болівії немає інших видів інвестицій для оцінки. Фактична ринкова вартість державних облігацій є набагато меншою від величини, за якою вони були оцінені [31, c.40].
У Болівії всі громадяни, які вже працювали, і ті, які розпочинали трудову діяльність, обов’язково переходили до системи індивідуальних накопичувальних пенсійних рахунків. А для компенсації вже зроблених внесків були випущені облігації, як і в Чилі.
Донедавна вважалося, що пенсійні реформи в країнах Латинської Америки є успішними і їх досвід необхідно переносити в інші країни, де система тільки реформується [151, c.456]. Сьогодні стало очевидним, що багаторівнева модель у Латинській Америці знаходиться у стані безладу [271, c.19]. У Чилі недержавна система сприяє розвитку економіки, але в незначних розмірах. В результаті пенсії із солідарної системи виплачуються у більшому розмірі, ніж із накопичувальної. Значною проблемою у латиноамериканських країнах є низький рівень охоплення населення пенсійним страхуванням. Самозайняте населення у жодній із них не має індивідуальних заощаджень. Значна частина працівників ухиляється від страхування. Це пов’язано із надмірними адміністративними видатками на винагороди адміністраторам приватних пенсійних фондів (до 50 % акумульованих коштів).
Пенсійні кошти використовуються не досить вдало. Вони спрямовані на купівлю державних боргових зобов’язань, а не на підтримку реального сектора економіки. У 2001 році в Аргентині застраховані зазнали великих втрат через відмову уряду обслуговувати свої боргові зобов’язання [273, c.19]. Вказані проблеми свідчать про необхідність розвитку солідарної системи та скорочення накопичувальної системи.
Підсумовуючи все вищезазначене, необхідно відмітити, що для успішного здійснення пенсійної реформи в Україні важливо урахувати як позитивний, так і негативний досвід (щоб не повторювати помилки) зарубіжних країн у питаннях розвитку системи соціального захисту.
Хоча Україна в цілому визначилася із вибором пенсійної системи, але це не означає, що Україна не повинна вивчати та впроваджувати у практику зарубіжний досвід. Така діяльність дозволить побачити, якою може бути ситуація в Україні у майбутньому, якщо вона піде тим чи іншим шляхом.
Найбільш захищеними від усіх ризиків є солідарні системи пенсійного забезпечення, які доповнюються накопичувальним сектором. Такий напрям обрала й Україна. При цьому, стабільність європейських пенсійних систем забезпечується значною часткою держави в системі. Держава вдається до дотацій. Наприклад, у Німеччині дотації в національну пенсійну систему складають другий за величиною рядок у видаткових статтях федерального бюджету [205, c.16]. На нашу думку, система загальнообов’язкового соціального страхування повинна охоплювати не тільки найманих працівників, але і самозайнятих осіб, тому що в умовах нерозвинутості недержавних страхових структур та недовіри до них ця категорія людей залишиться поза страховою системою.
Україна не може стояти осторонь тих процесів, що відбуваються в Європі, так як вона визначила для себе необхідність соціально-економічної інтеграції з Європейським Союзом. Це накладає певні зобов’язання щодо врахування міжнародного досвіду із впровадження ринкових моделей соціального захисту. Перед законодавцем постало завдання адаптації національного законодавства до європейських стандартів.
При використанні досвіду високорозвинутих держав слід врахувати такі обставини.
По-перше, соціально-економічне середовище в Україні певною мірою ускладнює запровадження деяких відпрацьованих у розвинутих країнах механізмів соціального захисту. Зокрема, відсутній специфічний досвід управління, традиції і належний механізм суспільного контролю за діяльністю інститутів, що отримують повноваження розпоряджатися коштами соціального страхування.
Наслідками запровадження європейських механізмів без урахування національних особливостей та стану розвитку економіки є: неефективне адміністрування при невиправданому зростанні адміністративних витрат; нецільове спрямування та зловживання при використанні коштів соціальних фондів.
По-друге, відсутність розвинутих фінансових ринків та інфраструктури, інструментів довгострокового інвестування, високі ризики створюють ситуацію, коли встановлення численних обмежень (що виправдано у Західних країнах) може або унеможливлювати ефективну діяльність фондів, або ж надати їй формального характеру, коли значні порушення створять підстави для постійного втручання контролюючих органів.
По-третє, виходячи з цих обставин, запровадження апробованих у світі механізмів необхідно здійснювати за умови своєчасності та опрацьованості всіх необхідних документів та заходів, зокрема проведення відповідних експериментів та обґрунтованого аналізу їхніх результатів.