Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
Шепетівське медичне училище
Лекція № 2.
Дисципліна: «Основи психології та міжособового спілкування»
Спеціальність: «Стоматологія»
Тема: Розвиток психіки. Свідомість.
Кількість годин: 2
Викладач: Зашинський
Сергій Васильович
ПЛАН: 1. Психічна діяльність та єдність процесу розвитку психіки:
Самостійне опрацювання: Характеристика функціональних структур (блоків) мозку та їх значення в психічній діяльності людини.
НАВЧАЛЬНА ЛІТЕРАТУРА:
-Основна:
Медицинская психология для медсестер и фельдшеров /Серия „Медицина для всех”.- Ростов н/Д: „Феникс”, 2002.- 416 с.
4. Психология: Навч. Посіб. / О.В. Винославська, О.А. Бреусенко-Кузнєцов, В.Л. Зливков та ін.; За наук. ред. О.В. Винославської.- Київ: Фірма
«ІНКОС», 2005.- 352с
-Додаткова:
Психіка з’являється лише на відносно високій стадії розвитку живої матерії. Розвиток головного мозку у тварин і виникнення у них нових, більш складних форм відображувальної, психічної діяльнос ті здійснюється під впливом відповідних умов життя, в процесі пристосування тварин до оточуючого середовища. Постійно мінливе навколишнє середовище викликає не лише певні зміни у будові організму тварин, але й зміну форм і способів їх поведінки. Успішне пристосування до оточуючого залежить від здатності тварини швидко змінювати свою поведінку у відповідь на зміни умов життя. Зрозуміло, гнучкість та мінливість поведінки тварини знаходяться у прямій залежності від рівня розвитку нервової сис теми і форм відображення.
Тварини пристосовуються до оточуючого середовища через такі три форми відображувальної діяльності: інстинкти, в основі яких лежать безумовні рефлекси, набуті протягом життя навички і прості форми свідомої діяльності.
1.1. Інстинкти - це складні вроджені дії тварин, за допомогою яких вони задовольняють власні потреби.
Інстинктивна форма поведінки являється вродженою, вона дана тварині у готовому вигляді вже при її народженні. Інстинкти виробля ються у ході природнього відбору як результат накопичення і закріп лення в ряді поколінь тих властивостей, які набувались тваринами даного виду під впливом зовнішніх умов. Цим і пояснюється, що інс тинктивні дії добре відповідають звичним для даного виду тварин умов життя. Приклади таких інстинктивних дій - будування гнізд птахами, переліт та багато іншого.
Інстинкти забезпечують тваринам успішне пристосування до оточуючого середовища і задоволення необхідних життєвих потреб.
Усі інстинктивні дії здійснюються без знання і розуміння їх наслідків, але їх користь для організму безсумнівна. Однак, деякі спостереження і факти показують, що при зміні умов життя тварини інстинктивні дії з корисних перетворюються на шкідливі. Якщо у птахи гагарки під час її відсутності перекласти яйця з гнізда трохи в бік, замінивши схожими камінцями, вона, повернувшись, сідає на попереднє місце і продовжує висиджувати камінці, не турбуючись про яйця, які лежать у полі її зору.
Інстинкти не лишаються абсолютно незмінними. Потрапляючи в нові умови життя, тварини вимушені змінювати свою поведінку. В результа ті набуваються, хоча дуже повільно, нові властивості, які потім, пере даючись по спадковості, закріплюються в ряді поколінь.
Нові набуті та старі, закріплені, властивості організму тісно між собою пов’язані. Якщо набуті форми поведінки, які з'явились при необхідних формах життя, в подальшому будуть повторюватися в ряді багатьох поколінь даного виду, то вони можуть закріплюватись, стати спадковими і передаватись потомству. І навпаки, ті спадкові форми поведінки, які не забезпечують успішного пристосування тварини до змінених умов середовища, поступово (хоча і дуже повільно) відми рають в ході природнього відбору і перестають наслідуватись нащадками як безкорисні.
1.2. Навички тварин. Спостереження за життям тварин показують, що вони не можуть успішно пристосовуватись до постійно мінливого середо вища, спираючись лише на вроджені форми поведінки - інстинкти. Вродже ні форми поведінки доповнюються новими, набутими формами поведінки - навичками.
Навичками називаються такі дії тварин, які вони набувають в індивідуальному досвіді, завдячуюючи багаторазовому повтору та закріпленню.
Навички можуть вироблятися у тварин як у звичайних умовах життя так і шляхом спеціального навчання. Спостереження показують, що здатність до набування навичок є не лише у вищих, а й у нижчих тварин. Можна привчити таргана брати їжу лише з чорних квадратів шахматної дошки. Можна так вишколити бджолу, що вона буде сідати на папір відповідного кольору і т.д. Однак, чим організованіший і складніший організм, чим більш високорозвинена нервова система тварини, тим більш у неї розвинена здатність до напрацювання навичок. Поведінка тварин основана на набутих навичках, дозволяє їм більш легко пристосовуватись до нових умов життя, чим при інстинктивній поведінці.
1.3. Інтелектуальні дії тварин. Більш гнучка і висока форма пристосування до умов життя, які постійно змінюються, спостерігається у тих тварин, які володіють задатками розумової діяльності. Такими тваринами являються, наприклад, людиноподібні мавпи. Досліди, які проводились І.П.Павловим та його учнями, впевнено показують, що людиноподібні мавпи мають властивість до інтелектуаль ної поведінки, тобто, можуть вирішувати інтелектуальні задачі, які потребують встановлення зв’язків і відносин між предметами, комбі нованих і послідовних дій. Не одноразово описувались дії і прийоми людиноподібних мавп у вирішенні подібних задач. Ось найпростіший з дослідів. Перед мавпою на столі за ґратами лежить яблуко, але вона не може дотягнутися до нього рукою. Тварина дістає приманку за допомогою палиці, яка лежала поруч. Усі приклади свідчать про те, що мавпи здібні до елементарних форм розумових дій. Проте, говорить І.П.Павлов, мислення мавпи заключається не в мисленні і усвідомленні, як у людини, а в діях, які вчений назвав елементарною розумністю.
2. Виникнення свідомості. Свідомість – явище психічне. Однак поняття «психічне» значно ширше поняття свідомості. Під психічними явищами мають на увазі всі усвідомлені і неусвідомлені пізнавальні процеси, психічні стани, а також також психічні властивості особистості. Психіка притаманна усьому тваринному світу, а свідомість лише людині, але не у всіх станах. Вона відсутня у новонародженого, у деяких категорій душевнохворих, у людини в стані сну.
Свідомість – це вища, специфічно людська форма психічної діяльності, яка виникла і сформувалася в процесі трудової діяльності людини і є продуктом історичного розвитку суспільного буття людини. Вона визначає якість усіх психічних процесів.
Поява і розвиток свідомості є вершиною розвитку психіки. Безперечно, найбільш високо вона розвинена у людей. Науково встановлено, що у безпосередніх тваринних предків, які жили приблизно мільйон років тому, з'явились біологічні передумови для майбутнього олюднення. Цьому значною мірою сприяли високорозвинений мозок і виражена диференціація функцій передніх та задніх кінцівок. У людиноподібної мавпи передні кінцівки по ступово перестали виконувати функції пересування, у неї з'яви лась можливість частіше використовувати природні предмети як допоміжні засоби задоволення органічних потреб.
Це створило природні передумови для виникнення трудових актів, чим було зроблено рішучий крок для майбутнього перехо ду від людиноподібної мавпи до людини.
Потреби життя змушували наших предків вдаватися до виго товлення знарядь, необхідних для добування їжі, полювання, буду вання житла тощо. Поступово виникли зачатки праці, яка, розвива ючись далі, дала можливість людським предкам не тільки пристосу ватись до мінливних умов життя, а й самим розвинутись і стати людьми.
Працеподібні дії спостерігаються і у тварин. Шимпанзе може користуватись палками, гілками, камінням, але ці предмети не є знаряд дями праці. Праця, що характеризується виготовленням знарядь та їх застосуванням, є здобутком лише людини і являє собою її специфічну рису.
Наступним фактором, який відіграв вирішальну роль в олюд ненні мавпи, стала поява мови на основі розвитку другої сигналь ної системи. Безперечно, це пов'язано з розвитком півкуль голов ного мозку й особливо, кори. У горили об'єм мозку 500-550 куб. см, у пітекантропа - 800-900, у синентропа - 850-1220, у неандер тальців - 1000-1500.
Передумовою появи свідомості була спільна праця. Вона об'єд нала первісних людей і породила в них потребу обмінюватись думками, сказати щось один одному. Люди почали голосовим апара том відтворювати комплекс звуків, які означали певні предмети, явища, виробничі дії. Мова формувалась у процесі утворення сус пільства. Свідомість людини виникла і розвивалась у мовній формі. Мова виникла з потреби людей у трудовому спілкуванні.
Завдяки набуванню людьми досвіду, який закріплюється в мові, поступово розвинулась їх здатність виходити за межі без посередньо даної ситуації, ставити перед собою певні цілі, плану вати свої дії, передбачати їх результати та успішніше їх досягати. Це властиво лише людині. Чим більше люди віддалялися від тва рин, тим більше їх діяльність набувала свідомого характеру.
3. Формування свідомості.
3.1. Свідомість формується у віці від 3 до 5 років. Відтак вона лише розвивається, збагачується змістом і досвідом, а також трансформується під впливом дії відповідних факторів.
Формування свідомості характеризується такими ознаками:
1) перехід дитини від діалогів вголос з уявними співрозмовника ми до діалогів "про себе";
2) самоусвідомлення свого "Я" з виді ленням себе з навколишнього середовища, що супроводжується початком застосування прийменника "Я" і відмовою від називан ня себе у третій особі;
3) поява вольових процесів (основним проявом цього є слова "Я хочу..." і розуміння значення понять "можна" і "не можна", які випливають із свого "Я", а не є пасив ним відображенням лише позиції батьків);
4) значне збагачення запасу понять і асоціацій із внутрішньою потребою пізнати сутність явища, що супроводжується постійним запитанням до батьків "Чому?";
5) диференціювання понять "минуле", "те перішнє", "майбутнє".
3.2. Психологічний вік виступає часовим аспектом індиві дуального розвитку людини. Вікова періодизація розвитку психіки людини утворює своєрідний каркас вікової психології як цілісної науки. Згідно найбільш повній віковій періодизації психічного розвитку, народження людини не є абсолютною точкою його відліку.
Визначають такі періоди вікового розвитку людини:
3.3. Етапи індивідуального розвитку свідомості:
4. Властивості свідомості.
4.1. Свідомість людини визначається її суспільним буттям. Тому правильно розуміти сутність свідомості можна лише враховую чи суспільні умови життя людини. Яким був і є спосіб життя людей, такою була і є їх свідомість.
З точки зору загальної, соціальної та медичної психології, психіатрії та медицини в цілому, проблема свідомості розглядається в декількох основних аспектах.
Передусім виділяють такі головні стани свідомості та її рівні, як:
1) індивідуальна свідомість;
2) сус пільна свідомість;
3) рівень бадьорості;
4) підсвідомий рівень;
5) безсвідомі процеси;
6) стан сну;
7) стан гіпнозу;
8) гіпноїдний стан;
9) стан медитації і трансу;
10) стан виключення свідомості;
11) стани патологічного затьмарення свідомості.
Сприймання, мислення, пам'ять, увага, мовлення, почуття і воля - все це неподільно пов'язане свідомістю людини. Таким чином, свідомість - це вища єдність усіх психічних функцій людини. Во лодіючи свідомістю, людина здатна віддавати собі звіт про те, що вона сприймає, пов'язувати це з минулим досвідом, повною мірою передбачати майбутнє і на цій основі керувати своєю поведінкою.
Людська свідомість має суспільну природу, оскільки вона ви никає і розвивається лише в людському суспільстві. Суспільна свідомість проявляється через мову, науку, мистецтво, мораль неза лежно від волі й розуму окремих людей.
Свідомість індивіда виявляється у двох формах: предмет на свідомість та самосвідомість. Результатом першої є знання про світ, а другої - знання про себе і свої можливості.
4.2. Властивості свідомості:
1. Людина, що володіє свідомістю, виділяє себе з оточуючого світу, відокремлює себе, своє "я" від зовнішніх речей, а властивості речей - від них самих.
2. Здатність побачити себе, що перебуває в певнім місці простору й біля певної крапки тимчасової осі, що пов’язує сьогодення, минуле й майбутнє.
3. Здатність побачити себе в певній системі відносин з іншими людьми.
4. Здатність встановлювати адекватні причинно-наслідкові відносини між явищами зовнішнього світу й між ними та власними діями.
5. Віддає звіт у своїх відчуттях, думках, переживаннях і бажаннях.
6. Знає особливості своєї індивідуальності й особистості.
7. Здатність планувати свої дії, передбачати їх результати й оцінювати їхній наслідок, тобто здатність до виконання навмисних довільних дій.
Всі ці ознаки протиставляються протилежним рисам неусвідомлюваних і несвідомих психічних процесів та імпульсивних, автоматичних або рефлекторних дій.
4.3. Основні характеристики свідомості:
1. Самосвідомість, або індивідуальна свідомість - це свідомість конкретно взятої людини, за допомогою якої вона досліджує саму себе, усвідомлює власний навколишній світ, проводить самооцінку своїх учинків і себе саму в цілому, усвідомлює власне положення в системі суспільних і виробничих відносин.
2. Суспільна свідомість - це відбиття суспільного буття. Воно містить у собі політичні, філософські, правові погляди, моральні норми, наукові знання, міжособистісні відносини, відносини до оточуючих людей. Суспільна свідомість впливає на індивідуальну, на її розвиток.
3. Несвідоме - це сукупність психічних процесів, актів і станів, зумовлених явищами дійсності, вплив яких людина не усвідомлює (А.В. Петровський). Залишаючись психічним, несвідоме являє собою таку форму відображення дійсності, за якої втрачається повнота орієнтування в часі та місці дії, порушується мовленнєве регулювання поведінки.
У несвідомому стані, на відміну від свідомого, неможливі цілеспрямований контроль людиною здійснюваних нею дій та оцінка наслідків цих дій.
До сфери несвідомого належать:
До несвідомого відносять і деякі патологічні явища, які виникають у психіці хворої людини: марення, галюцинації тощо.
Несвідоме – таке ж специфічне людське явище, як і свідомість, і не протиставляється йому. Його (несвідоме) пояснюють як недостатньо адекватне відображення навколишньої дійсності в мозку людини.
Несвідомі процеси в організмі: робота нирок, печінки, серця, травні процеси.
4. Вищий рівень свідомості – надсвідоме – в ньому представлений не лише видимий світ, але й все зверхрозумне та зверхчутливе. Рівень психічної активності особистості під час ви конання творчих завдань, який не піддається усвідомлено-вольовому контролю.
К.С. Станіславський першим запропонував розглядати цей рівень як вищий етап творчого процесу, що відрізняється як від свідомих, так і від несвідомих компонентів.
Надалі П.В. Симонов інтерпретував надсвідомість як механізм творчої інтуїції, за якого відбувається рекомбінація колишніх вражень, але на вищому психічному рівні.
5. Підсвідоме - психічні процеси, які відбуваються під порогом свідо мості. Поняттям "підсвідоме" позначають лише ті феномени психіки, які на даний момент перебувають поза фокусом свідомості, проте щільно з нею пов’язані, впливають на її перебіг і з відповідною зміною умов порівняно легко переходять у її сферу.
6. Автоматизовані навички - рухи, що були в минулому свідомими, але завдяки повторенню автоматизувалися (і тому стали неусвідомлені). Приклади: процес робочих операцій, ходьба, біг, їзда на велосипеді.
4.4. Самосвідомість - це здатність людини усвідомити себе як суб'єкт, виділити себе з навколишнього середовища (психічна функція відображення себе самого, автопсихічне орієнтування).
Основними критеріями ясності свідомості є:
1) правильне орі єнтування у просторі;
2) правильне орієнтування у часі;
3) пра вильне орієнтування у власному тілі;
4) правильна ідентифікація свого "Я";
5) безперервність "потоку свідомості" (єдність минуло го,теперішнього і майбутнього);
6) збереження здобутих знань і умінь;
7) можливість виділення свого "Я" як суб'єкта з об'єктив ного світу;
8) можливість цілеспрямованої усвідомленої діяльності.
Основною складовою частиною самосвідомості, поряд з усві домленням свого "Я", є виділення себе як суб'єкта з об'єктивно го світу. В ранньому дитинстві дитина називає себе на ім'я або говорить: "Він хоче...", "Вона буде...". У цей період вона не виді ляє поняття "минуле" і "майбутнє", які усвідомлюються пізніше з розвитком другої сигнальної системи.
Уявлення людини про себе саму, свої психічні властивості та якості не завжди адекватно їх відображає, навіть коли вона суб'єк тивно є зовсім щирою. У цьому випадку самосвідомість значною мірою характеризується адекватністю самооцінки, іншими слова ми - рівнем самокритики. Але сама самооцінка суттєво різниться світоглядом, який визначає норми цієї оцінки. Таким чином, щоб об'єктивніше оцінити свої якості, необхідно враховувати не лише власну думку, але й думки інших.
4.5. Поряд з усвідомленою діяльністю у людини відбувається ба гато реакцій і дій, які не усвідомлюються, хоча і регулюються нервовою системою. Деякі з них (наприклад, робота шлунково-кишкового тракту) взагалі не усвідомлюються, інші (кровообіг, дихання) усвідомлюються частково. Розрізняють підсвідомі й безсвідомі процеси.
Так, свідомість не бере участь у ходьбі, коли ми автоматично обходимо дрібні перепони на дорозі. У сфері підсвідомого збері гається інформація, яку людина запам'ятала і яка переходить у зону усвідомленого при згадуванні. Наші розумові процеси не рідко перебігають паралельно. Наприклад, ми довго не можемо вирішити важливу проблему. Тоді переключаємось на іншу, не обхідну роботу, на якій нібито сконцентровується вся наша свідомість. Але насправді поза вогнищем активної уваги, в зоні підсвідомого, мозок продовжує шукати рішення. І воно нерідко приходить ніби само по собі, що прийнято називати інтуїцією. Встановлено, що велику роль в інтуїції відіграють емоції і почут тя, а також установка на необхідність виконання завдання. Отже, підсвідомими є ті процеси, які перебігають без усвідомлення, але при потребі переходять у сферу свідомості й свідомо осмислю ються людиною.
4.6. Крім підсвідомих процесів, у людини існує велика сфера несвідомого, яка значною мірою визначає особливості індивідуума. Поняття "підсвідомі" й "несвідомі психічні процеси" не є тотожними. Інформація із сфери підсвідомого за необхідності усвідомлюється. Несвідомі процеси ніколи прямо не переходять у зону свідомості. Вони проявляють себе лише "мовою символів" (зашифровані сни, особливості поведінки, здоров'я і стилю жит тя).
Одним із фізіологічних станів свідомості є сон. Під час сну відбувається активна переробка отриманої за день інформації. Саме у стані сну більша частина необхідної інфор мації переходить з блоку короткотривалої у блок довготривалої пам'яті. Під час сну інтенсивно перебігають підсвідомі розумові процеси. Нерідко раціональне остаточне рішення приходить під час нічного сну або відразу після прокидання.
Гіпноз - це штучно викликаний стан, коли на тлі гальмування кори головного мозку в ньому формується і підтримується активне функціонування так званої зони "рапорту", за допомогою якої людині передається бажана інформація. Ця інформація сприймається без критичного осмислення. Вона діє, в основному прямо на різні функціональні системи організму, викликаючи ті чи інші стани залежно від ступеня навіюваності, співвідношення першої і другої сигнальної систем та майстерності особи, яка проводить гіпноз. Гіпноз у різних модифікаціях є од нією з форм навіювальної психотерапії.
Психологами встановлено, що у людини, яка не спить, свідомість не є повністю ясною. Епізоди абсолютно ясної свідомості розвива ються відносно рідко під час надмірного душевного підйому (на приклад, у запалі творчого натхнення), а також внаслідок прийнят тя психостимуляторів. Складовою частиною звичайного стану свідомості людини є наявність так званої гіпноїдності. Рівень гіпноїдності визначається ступенем навіюваності. Сутність її полягає в тому, що звичайна людина підсвідомо прагне перенести власну відпові дальність за свої рішення і вчинки на іншу, більш "авторитетну" особу. Якщо цей "авторитет" передає людині відповідну інформа цію, яка імпонує її установці в даній ситуації, то критичне усвідом лення й осмислення цієї інформації зменшуються. Це зниження критичності може бути суттєвим, особливо коли створюється емо ційно насичена домінанта, яка є важливою для людини в даній ситуації. Гіпноїдність є характерною для звичайного стану кожної людини. Цим користуються різноманітні шахраї (наприклад, цига ни, навколомедичні шарлатани, "пророки" тощо).
Для гіпноїдності характерною є взаємоіндукція, що спостері гається в емоціях і поведінці натовпу (наприклад, мітинги екстре містського спрямування). Високий рівень гіпноїдності властивий дітям і незрілим особистостям (особливо художнього типу). Він зростає при втомі, хворобах, а також при певних установках лю дини (наприклад, на очікування бажаного ефекту).
У медичній практиці феномен гіпноїдності використовується при проведенні прямої й опосередкованої раціональної психоте рапії, де велике значення мають особистість і авторитет медика, який здатний викликати стан своєрідної "зачарованості" у хво рого чи пацієнта. Медпрацівник завжди повинен пам'ятати, що особистість медика має надзвичайний вплив на психіку хворого, внутрішню картину хвороби. Адекватна дія на хворого через його гіпноїдність приносить користь, необережне використання цього феномена зумовлює появ ятрогеній.
4.7. З другої половини XX століття у психологів і медиків виріс інтерес до таких особливих станів свідомості, як медитація. На Сході меди тація відома вже багато століть, це особливий стан зміни свідо мості й функцій організму, здійснений за бажанням суб'єкта.
Сутність медитації полягає в настільки різкому обмеженні поля екстравертованої свідомості, що мозок буде ритмічно реагувати на той ститмул, на якому сконцентрував свою увагу суб'єкт. Існує декілька способів досягнення цієї мети: сконцентрувати свою ува гу на думках або фізичних відчуттях; використовувати ритмічні танці (деревіші, шамани); практикувати йогу, яка робить акцент на володінні тілесними позами і диханням; застосовувати трансцедентальну медитацію з мантрами або ритмічним глибоким диханням під спеціальну музику тощо. У всіх цих випадках мозок починає все більше і більше синхронізувати свою електричну активність, що виявлено за допомогою електроенцефалографії.
Особи, які засвоїли техніку медитації, мають різноманітні суб 'єктивні відчуття. Крім того, вони ніби переживають періоди ран нього дитинства або злиття з "вічністю" і "космосом". Деякі люди в стані трансів здатні за власним бажанням сповільнювати скорочення серця або зменшувати вживання кисню і навіть викликати у себе своєрідний стан парабіозу у вигляді летаргії. Вста новлено, що медитація приносить тому, хто її практикує, реальне суб'єктивне задоволення. Останнім часом вона використовуєть ся як один із методів психотерапії. Як підкреслюють західні пси хологи і психотерапевти, цей спосіб дозволяє багатьом перемог ти стрес, не вступаючи для цього ні в яку секту.
З усіх сфер психіки саме питання, пов'язані із станом свідо мості, мають найбільш важливе значення в щоденній практиці медиків. Виключення свідомості різного ступеня і тривалості (знепритомлення, оглушення, коматозні стани різної етіології) свідчать про різке погіршення загального стану хворого і вимагають надання йому невідкладної адекватної допомоги. Стани якісного затьмарення свідомості (делірій, аменція, онейроїд, сутінки тощо) є ознаками психозу.
5. Розлад свідомості.
У клінічній практиці розрізняють дві групи виражених патологічних станів свідомості: потьмарення й вимикання.
5.1. До потьмарення свідомості відносяться наступні стани:
1. Делірій - порушення орієнтування на місці, часі й навколишньому оточенні за умови збереження орієнтування у власній особистості. Типовим є поява рясних зорових і слухових галюцинацій. У хворих психомоторне порушення, відчувають страх, тривогу. У гострому стані хворі становлять певну небезпеку для навколишніх. Найбільше часто делірій спостерігається при алкоголізмі - "біла гарячка".
2. Аменція - порушується орієнтування в навколишньому, у часі й у власній особистості. Пацієнт не усвідомлює навколишнє, мова його представляє обривки фраз. Спостерігається при важких і довгострокових хворобах. При виході зі стану спогади і переживання не зберігаються.
3. Онейроїд - (сноподібний стан) характеризується неповним, частіше подвійним орієнтуванням на місці, часі й власній особистості. Пацієнт як би поринає в світ сноподібних фантастичних мрій. Якщо з пацієнтом вступити в контакт, то він може розповідати про свої сновидіння й у той же час повідомити свої паспортні дані, номер будинку… (подвійне орієнтування). Онейроїд спостерігається при гострих ендогенних психозах, деяких інфекційних захворюваннях.
4. Сутінковий стан - нагадує стан людини, що перебуває в сутінках, коли вона бачить тільки невелику кількість слабко освітлених навколишніх предметів.
Пацієнт непогано орієнтований у навколишньому, самосвідомість змінена. У поведінці переважають автоматизовані дії, зовні цілком упорядковані. Іноді розвиваються страхітливі галлюцинаційні стани. Спостерігається цей стан при епілепсії, органічних захворюваннях головного мозку.
5. Стан амбулаторного автоматизму. Усвідомлення навколишнього й самосвідомість змінені (як у півсні). Сюди відноситься сноходіння (сомнамбулізм, лунатизм) і транс.
6. Деперсоналізація - розлад свідомості власної особистості. Це хворобливе почуття відчуження власної особистості, усвідомлюване й болісно переживається самим пацієнтом. Йому здається, що змінилося тіло (стало більшим, маленьким, легшим, важким) і його звична схема (руки довгі, тулуб короткий й т.д. ).
5.2. До вимикання свідомості відносяться:
1. Обнубіляція - легке порушення свідомості. Свідомість на короткий час заволікається легкою хмариною, ніби затуманюється.
2. Сомноленція (сонливість) - тривалий стан (годинники, дні), що нагадує дрімоту. Орієнтування не порушується. Спостерігається при прийомі великої кількості снодійних, алкоголю.
3. Оглушення - глибокий розлад свідомість. Пацієнти мляві, загальмовані, кмітливість знижена, пам'ять ослаблена. Оглушення спостерігається при цукровому діабеті, крупозній пневмонії, перитоніті, нейроінфекції й ін.
4. Сопор - глибока стадія оглушення. Пацієнт знерухомлений, не вдається викликати відповідних реакцій, реакції зіниць на світло, за винятком больової.
Спостерігається при важкій серцево-судинній декомпенсації, інтоксикації, важких інфекціях.
5. Кома - повне вимикання свідомості. Рефлексів немає. Спостерігається при важкій черепно-мозковій травмі, цукровому діабеті й ін.
6. Непритомність - раптова втрата свідомості, за рахунок спазму посудин головного мозку. Причини й тривалість різні.
Поведінка медичного працівника при наданні допомоги хворим з різними видами порушеної свідомості відповідно повинна бути різною. Особливості поведінки при потьмареній свідомості диктуються в першу чергу специфікою психічних переживань. Під впливом страхітливих галюцинацій хворі з делірійним і сутінковим станом свідомості небезпечні для навколишніх (можливість нападу). При підозрі на розвиток таких станів медпрацівник зобов'язаний негайно організувати спостереження за хворим, ціль якого - запобігти агресивним вчинкам й імпульсивним збудженням.
Хворі в аментивному стані не небезпечні для навколишніх, однак розвиток цього синдрому свідчить про значну важкість як психічного, так і соматичного стану. Відповідно необхідний уважний догляд, контроль за станом пульсу, дихання, фізіологічними відправленнями й т.д..
Розвиток онейроїдного стану може бути сполучений з небезпекою для хворого й навколишніх. Частіше це дебют або загострення шизофренічного процесу. Не випускаючи з поля зору такого хворого, потрібно негайно викликати психіатра.
При наявності сноходіння не потрібно різко окликати й утримувати хворого. Необхідно м'яко, тихим голосом порадити хворому повернутися в палату й покласти його спати. Різкі оклики, утримування можуть викликати хворобливу реакцію у хворого, злякати його, спровокувати втечу або судорожний припадок. Про те, що трапилося необхідно записати в щоденнику спостережень і доповісти лікарю психіатру .
При різній глибині вимикання свідомості завжди потрібно пам'ятати про можливості нейроінфекції, нейроінтоксикації або внутрішньочерепної катастрофи, що насувається (предінсульт, пухлина й ін.). Варто звернути особливу увагу на сомноленцію й приглушення, тому що симптоми можуть швидко прогресувати й розвиваються сопор і кома. Помітивши такі стани, необхідно негайно викликати лікаря психіатра.
Самостійне опрацювання: Характеристика функціональних структур (блоків) мозку та їх значення в психічній діяльності людини.
Виходячи з методологічних принципів системно-діяльнісного аналізу, психічне і фізіологічне не є паралельними, не перебувають між собою у причиново-наслідковому зв'язку і не підпорядковуються принципу взаємодії. Хоча психіка є функцією мозку, а мозок — матеріальним носієм, органом психіки, детермінантою як психічних, так і фізіологічних явищ є навколишній світ, а точніше — діяльність істоти, що живе у ньому. І перші, і другі є її невід'ємними сторонами, бо у ній виникають, формуються, через неї виявляються.
При цьому психічне і фізіологічне — якісно відмінні явища, про що свідчить, наприклад, психофізіологічний парадокс, за яким характеристики відчуттів формулюються не в термінах стану суб'єкта — їх носія, а в термінах властивостей його джерела — об'єкта
На відміну від психічних фізіологічні явища, наприклад висока температура тіла, спричинена порушенням роботи якоїсь системи організму, безпосередньо пов'язані з цією роботою. Хоча вони й породжуються взаємо дією організму з середовищем, проте відносяться не до світу, а до організ му. Тому характерною ознакою фізіологічних явищ є їх локалізація в одному просторі з органом, що їх породжує. Тим часом орган психіки і його продукт — різно локалізовані явища.
До того ж психічне є багаторівневим явищем, яке на рівні організму виконує функцію випереджувального відображення дійсності. Воно виникає на ґрунті фізіологічного, але відноситься до світу, який відображає. Світ наповнює його своїм змістом, змінює його форми та механіз ми функціонування. Якщо на цьому рівні життя психіка опосередковує біологічні процеси, то на рівні індивіда — соціальні, а на рівні особис тості вплетена в процеси творення людиною самої себе. Тому на ниж чих рівнях життя зв'язок психічного з фізіологічним є очевидним, тоді як на вищих приховується за активністю та власними закономірностями психіки.
Хоча фізіологічне й психічне — різні явища, в історії науки було чимало спроб знайти конкретні механізми переходу від першого до другого (Анохін; Бехтерєва, Бойко, Дельгадо, Дубровський, Іваницький, Лурія, Мілнер, Прібрам, Хамська, Чуприкова, Швирков. Інтенсивно досліджується в цьому зв'язку людський мозок.
За сучасними даними, він має складну будову і є наслідком еволюції нервової системи — сукупності центральних і периферичних утворень, що регулюють і контролюють усі функції організму. Якісно новим етапом її еволюції стала поява у хребетних головного мозку — системи нерво вих апаратів, які дають змогу виробляти індивідуально мінливу поведін ку. Розвиток у ссавців кори головного мозку, апарати якої здатні отри мувати, обробляти та зберігати інформацію, що надходить із середовища, зумовив надзвичайну різноманітність форм поведінки. Кора та підкіркові структури мають близько 14 млрд нервових клітин — невронів. Кожен неврон може перебувати в шести якісно різних станах і має в середньому близько 5 тис. контактів з іншими невронами, що харак теризує величезні можливості людського мозку.
Учені здавна прагнули визначити ділянки мозку, які відповідають за конкретні психічні явища. Зокрема, спостереження за хворими з фіксованими ураженнями мозку показали наявність зв'язку між локалізацією травми й такими явищами, як параліч кінцівок, втрата чутливості, сліпота. На ранніх етапах розвитку нейропсихології було виявлено центри понять, письма, лічби, читання, орієнтування в просторі тощо. Однак ґрунтовніші дослідження засвідчили, що досить чітку локалізацію в тих чи інших структурах мозку мають лише генетичне зумовлені психічні явища людини. Наприклад, електричним подразненням певних нервових центрів можна викликати у досліджуваного стан страху, тривоги, агресії, задоволення або незадоволеності. Щодо вищих психічних функцій (спостереження і запам'ятовування, мовлен ня іі мислення, читання і лічби), то вони базуються на спільній функції різнорівневих ділянок мозку, кожна з яких здійснює свій внесок в їх забезпе чення. Отже, мозкове представництво цих функцій має динамічну і систем ну локалізацію: воно є складно організованим цілим і має безліч високоди-ференційованих структур, що виконують специфічну роль.
Мозок складається також зі структур — функціональних блоків, які взаємодіють і надбудовуються один над одним. Це блок тонусу кори, блок прийому, переробки і збереження інформації, блок програмування, регуляції і контролю діяльності.
Блок тонусу кори є енергетичною станцією мозку, що забезпечує необхідну для здійснення будь-якої дії збудливість його основних струк тур. Головним апаратом цього блоку є сітчастий утвір — особливе нервове утворення стовбурових відділів головного мозку, що акумулює різноманітні джерела активізації кори (процеси обміну, зовнішні подраз нення, власний енергетичний потенціал) і регулює рівень її збудливості (Мегун ; Смирнов та ін.). Це досягається завдяки ве ликій кількості її аферентних (від лат. affero — приношу, доставляю) і еферентних (від лат. efferens — той, що виносить) зв'язків з різними відділами головного і спинного мозку. Порушення їх спричинює патологічну сонливість, зниження тонусу м'язів, вегетативні розлади тощо.
До блоку прийому, переробки і збереження інформації надходять збудження від органів чуття. Його апарати розташовані в задніх відділах півкуль і складаються із зорових (потиличних), слухових (скроневих) і загальночутливих (тім'яних) відділів кори та відповідних підкіркових структур. Основою цього блоку є первинні (проекційні) зони, неврони яких мають високу спеціалізацію. Наприклад, окремі неврони потилич них структур реагують лише на суворо визначені властивості подраз ників: відтінки кольору, конфігурацію, напрямок руху тощо (Блінков, Мілнер). Над первинними надбудовуються вторинні (гно стичні) зони кори, неврони яких об'єднують і комбінують збудження від подразників. Основою третинних зон (зон перекриття) є нервові утво рення нижньотім'яної ділянки мозку. В них інтегруються збудження, що проходять через первинні і вторинні зони. Тут же відбувається їх перекодування у форму, придатну для організації процесів мислення та пам'яті.
Блок програмування, регуляції і контролю відповідає за виникнення намірів, програм внутрішніх і зовнішніх дій. Він міститься у передніх лобових частках великих півкуль, входом до яких слугує рухова зона кори, безпосередньо пов'язана з м'язами кінцівок людини, обличчя, губ, язика. Первинну зону цього блоку становлять верхні шари кори — неврони і спеціальні клітини, що підтримують їх роботу. Над нею міститься вторинна зона — лобові частки кори. Електричне подразнення цих ділянок викликає цілі комплекси рухів (повороти очей, голови, всього тіла, хапання тощо), що вказує на їх інтегративну роль. Третинною, найважливішою зоною блоку є передлобові (префронтальні) відділи мозку, які мають вирішальне значення в регуляції найскладніших форм поведінки людини. Вони пов'язані не тільки з розташованими нижче зонами цього блоку, а й з апаратами інших блоків, насамперед з сітчас тим утвором. Завдяки цьому у префронтальних відділах відбуваються переробка імпульсів, що йдуть від усіх структур мозку, а також організа ція низхідних впливів на ці структури. Функція префронтальних відділів здійснюється за участю мови, за допомогою якої людина створює усвідом лені програми поведінки. В цілому лобові частки регулюють вищі психічні функції.
Будь-яке психічне явище є результатом спільної і водночас спеціалізованої функції всіх блоків. Так, під час сприймання перший блок забезпе чує потрібний тонус кори, другий здійснює аналіз і синтез одержуваної інформації, третій визначає пошукові рухи, зумовлює активний характер цього явища. Остання обставина є свідченням того, що у виникненні психічного образу поряд з суто мозковими явищами виняткове значення мають м'язові рухи. Рухи є начебто посередниками між мозком і психікою: з одного боку, регулюються мозком, з іншого, є інтим ним механізмом функціонування психіки.
У межах такого «горизонтального» принципу роботи мозку виявлено наявність жорстких і гнучких систем забезпечення психічних процесів. Так, дитина народжується зі значною кількістю жорст ких мозкових систем, які обслуговують життєво важливі процеси, пере дусім рух і емоції. В онтогенезі на їх підставі формуються гнучкі систе ми, які забезпечують утворення нових форм поведінки. Чим складніше психічне явище, тим істотнішу роль відіграють гнучкі системи. Функція всіх систем мозку проявляється у вигляді біоелектричної активності мозку — характеристик збудження окремих невронів та їх.
Відомо, що надходження якоїсь інформації з зовнішнього світу викликає дві фази такої активності: 1) біоелектричну відповідь проекційних зон кори на аферентні сигнали, що несуть переважно фізичні параметри інформації; 2) активність кіркових і підкіркових структур та сітчастого утвору, яка відповідає за оцінку значення тієї чи іншої інфор мації для організму. Синтез цих параметрів дає власне психічне явище — відчуття.
Шляхом аналізу динаміки імпульсної активності невронів прагнуть та кож розшифрувати нейрофізіологічні коди (від фр. code — зведення за конів) психічних явищ — значення процесів, на підставі яких ці явища відбуваються (Бехтерєва та ін.). Зокрема, виявлено, що коду вання словесних сигналів характеризується перебудуванням частоти розря дів цієї активності, певним групуванням і формою електричних розрядів невронів, а також зміною типу взаємодії між групами невронів у різних відділах мозку. Наприклад, частота характерним чином змінюється на різних стадіях узагальнення смислу двох запропонованих досліджувано му слів. Вона істотно зростає перед початком відповіді на друге слово, що вважають нейрофізіологічним проявом операції узагальнення. Окреме ж слово має два коди: слуховий і керівний. Перший — це показники актив ності мозкових структур, за допомогою яких чується, а другий — за допо могою яких вимовляється слово. Було також виявлено групи невронів, перебудування частоти яких залежало від інформації, що зчитувалася з пам'яті.
Нейрофізіологічні коди — це мови, якими «розмовляє» мозок, тому спроби розшифрування їх є перспективним кроком у напрямку подальшого вивчення фізіологічних основ психіки.
Поряд з «горизонтальним» діє «вертикальний» принцип функції головного мозку. Йдеться про явище функціональної асиметрії (від гр. осстиицєтріа — невідповідність) — спеціалізованої активності півкуль. Вона має широкий спектр проявів: починається з рухової і закінчується психіч ною асиметрією — розподілом психічних функцій між правою і лівою півкулями. Так, ліва півкуля здебільшого оперує інформацією, яка існує у словесній або знаковій формі, й забезпечує читання й лічбу, права — наочною інформацією й забезпечує орієнтацію людини у прос торі, розрізнення музичних тонів, мелодій, розпізнавання складних об'єктів, продукування сновидінь, емоційне ставлення до оточення.
Проте головні відмінності між півкулями полягають у характері переробки інформації. Ліва півкуля здійснює аналіз даних сприймання та словесно-логічної пам'яті і формує образ світу, ознаки якого можна передати словом. Права півкуля забезпечує миттєве й цілісне оперуван ня інформацією різного, не завжди усвідомлюваного, змісту, що робить образ багатим, різноплановим і різнорівневим явищем.
Психічна асиметрія тісно пов'язана з руховою. При цьому складніші психічні процеси потребують більшої участі лівої півкулі, а простіші — правої. Наприклад, у разі довільного оперування словами збуджуються рухові центри у лівій півкулі мозку, а при їх автоматичному викорис танні— у правій (Джексон). Вертикальний принцип роботи мозку діє на рівні вторинних і третинних зон кори. Саме тому їх будова у правій і лівій півкулях відрізняється, а їх ушкодження викликає різні симптоми. Загалом обидві півкулі діють як єдине ціле, що дає підста ву говорити про білатеральну (від лат. bis — двічі і lateralis — бічний) регуляцію як цілісний механізм функціонування мозку.
Психічна асиметрія притаманна лише людині, а передумови її становлення передаються генетичне. Проте характер цієї асиметрії (домінуван ня лівої чи правої півкулі при функціонуванні психічних процесів) фор мується протягом раннього онтогенезу.
Якщо психіка людини, особливо її вищі прояви, залежить від спеціалізованої і водночас інтегрованої роботи головного мозку, то її поведінка, як і будь-якої живої істоти, передбачає мобілізацію структур не лише центральної, а й периферичної нервової системи. Таке широке об'єднання різно локалізованих, різнорівневих нервових структур і процесів дістало назву функціональної системи організму і стало предметом теорії функ ціональних систем . Згідно з цією теорією, деякі системи мають вроджений характер (наприклад, система дихання, травлення), інші формуються протягом онтогенезу й відрізняються високою гнучкістю і складністю механізмів. Найважливішими з них є аферентний синтез, прий няття рішення й акцептор результатів дії.
Аферентний синтез — об'єднання різноманітної інформації, необхід ної для прийняття рішення залежно від того, який результат потрібен у певний момент пристосувальної дії. Для цього залучаються відомості з пам'яті, актуалізується певна потреба, відбувається зворотна аферентація — враховуються відомості про навколишнє середовище. Все це є відповіддю на пусковий стимул — подразник, що пристосовує аферент ний синтез до умов, найпринятніших для успіху виконуваної дії. Важли во, що аферентний синтез здійснюється вже на рівні окремих невронів у будь-якій, а не лише у центральній частині нервової системи. Він охоплює також соматичні (від rp. ссаца — тіло) компоненти та обмінні, біохімічні процеси організму (Уриваєв).
Прийняття рішення — переведення аферентного синтезу до програми дій, унаслідок чого з великої кількості варіантів пристосувального акту обирається той, що дає змогу організмові досягти найбільшої ефек тивності. Це ключовий механізм функціональної системи, в якому особ ливу роль відіграють лобові частки. Принаймні експериментальне вида лення їх у собаки робить для нього неможливим вибір певного варіанта поведінки. Цей процес охоплює також невронний рівень. Прийняття рішен ня зумовлює різноманітні функції організму, від вегетативних реакцій примітивної тварини і до процесів морального вибору, що його здійснює людина.
Акцептор (від лат. acceptor — одержувач) результатів дії — апарат прогнозування й оцінки властивостей (фізичних, хімічних, біологічних) результату дії функціональної системи. Він формується раніше, ніж відбувається дія, і має всі ознаки майбутнього результату. Тобто цей механізм виконує функцію випереджувального відображення дійсності. Він викорис товує попередній досвід й існує у вигляді схеми майбутньої дії, яка порів нюється з параметрами реального результату завдяки інформації, що над ходить шляхом зворотної аферентації. Якщо ці параметри не збігаються, до програми дій вводяться корективи або функціональна система фор мується заново. У цьому разі спочатку виникає орієнтувальна реакція, яка супроводжується електричною активністю кори і підкірки (Шуміліна, Журавльов).
З позицій теорії функціональних систем організму психічні явища вплетені в згадані механізми. Так, сприймання, пам'ять є компонентами аферентного синтезу; мислення, воля стосуються прийняття рішен ня; увага — акцептора результатів дії. У разі невідповідності пара метрів виконаної дії акцептора дії продукуються негативні емоції, які спонукають до продовження дії за скоригованою програмою доти, доки не буде отриманий очікуваний результат. Якщо збігу було досягнуто з пер шої спроби, виникають позитивні емоції і виконувану дію припиняють. До того ж емоції пронизують і аферентний синтез, і етапи прийняття рішення. Наприклад, відомо, що за дефіциту інформації ступінь негатив них емоцій обернено пропорційний оцінюваній імовірності досягнення результату. Якщо ж у процесі прийняття рішення прогнозується безпе речна можливість досягнення корисного результату, емоції не виникають, а поведінка набуває автоматизованого вигляду.
Дослідження роботи функціональних систем організму в зв'язку з оволодінням людиною знаками — мовленням, письмом, грою на музичних інструментах, професійною діяльністю тощо — показало, що при цьому вони трансформуються у психічні (знакові) функціональні системи. Наприклад, застосування у процесі експериментального навчання зовнішніх опор пізнавальної діяльності сприяє збагаченню акцептора результа ту дії та аферентному синтезу. Отже, використання знаків виводить функціональні системи за природні обмеження; знаки стають чинниками, що керують цими системами ззовні. Характерно, що серед психічних функціональних систем передусім страждають менш опосередковані знаками — сприймання і короткочасна пам'ять, тоді як мислення, особливо словесно-логічне, за умови інтенсивної роботи інтелекту, може навіть поліпшуватись.
Ця теорія доповнює інші спроби фізіологічного пояснення поведінки. Зокрема, вона продовжує вчення про вищу нервову діяльність І. П. Павлова, насамперед у плані застосування її до аналізу процесів виник нення, збереження і відтворення досвіду. Якщо остання акцентує увагу на нервових зв'язках між стимулами та їх кірковими представництвами, то теорія функціональних систем відносить ці зв'язки до механізмів цілісної організації поведінки. Вона також уточнює вчення про домінанту О. О Ухтомського, за якою нервова система діє за принципом домінанти (від лат. dominans — панівний) — збудження певних нервових структур, що виникають під впливом зовнішніх і внутрішніх чинників і визначають спрямованість поведінки у певний момент часу. Ця теорія доводить, що домінуючою в роботі організму є функціональна система, адже вона забезпечує пристосування організму до середовища. Загалом теорія є внеском у розуміння психіки, підґрунтя якого заклало рефлекторне вчення Сєченова.
Таким чином, фізіологічні дослідження з'ясовують ті процеси організ му, які є основою функціонування психіки. Однак вони не дають можли вості зрозуміти конкретні шляхи переходу від фізіологічного до психіч ного і однозначно розв'язати психофізіологічну проблему. Звичайно, можна сподіватися, що поступальний рух науки зробить у цьому напрям ку значний крок уперед. Проте слід пам'ятати, що фізіологічне і психіч не — різнорідні явища, тому без урахування цієї обставини сам по собі конкретно-науковий підхід до психофізіологічної проблеми навряд чи дасть бажані результати.
Більше підстав для розуміння їх реальних взаємовідношень дає рефлекторне вчення І. М. Сєченова, в світлі якого фізіологічне і психічне є ланками однієї і тієї самої рефлекторної (відображальної) діяльності жи вої істоти, яка здійснюється фізіологічними механізмами і регулюється психікою . У межах цієї активності вони пов'язані між собою, але не прямо, а опосередковано — через рух організму. В процесі рухової актив ності формується і ускладнюється нервова система, багаторівневе функціо нування якої забезпечує життя організму, виникає психіка, яка, спираю чись на роботу мозку, своєю функцією відображення зумовлює присто сувальний ефект поведінки.
На цьому рівні життя (рівні організму) зв'язок психічного і фізіологічного має функціональний характер: він детермінується поведінкою як ланцюгом рухових актів. Тому мозок слід розглядати як орган не стільки психіки, скільки поведінки (що й наголошує теорія функціональних сис тем організму), умовою і компонентом якої є психіка. Психіка, опосеред ковуючи поведінку психічним образом та пов'язуючи організм із середо вищем, відноситься не лише до організму, а й передусім до зовнішнього світу, зміст якого несе в собі.
На рівні індивіда психіка ускладнюється, набуває нових рис і властивостей. У цьому разі її характеристика не вичерпується аналізом відношення «мозок — психіка». Остання тепер має розглядатись у межах відношення іншого порядку — відношення «буття — свідомість», що є змістом психогностичної проблеми.
PAGE 2