Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
73. Соціокультурна ситуація в Україні наприкінці 20 початку 21 століття
Суспільний стан сучасної України характерний як перехідний. Формується громадянське суспільство, для якого притаманний плюралізм у духовному житті, створення політичної та правової систем, що відповідають світовим демократичним стандартам. Це суспільство вимагає вищого рівня освіти, економічної і політичної культури, здатності самостійно орієнтуватися у різних ідейних та духовних традиціях і течіях. А для цього необхідний не лише високий ступінь масового освоєння культури, а й здатність співгромадян широко використовувати досягнення людства у культурній сфері. На сучасному етапі процес освоєння художньої спадщини має свої особливості. Тенденція переосмислення ролі й значення культурної спадщини полягає у прагненні не лише зберегти її у первісному вигляді, а й активно ввести до канви теперішнього життя. Кращі твори вітчизняного мистецтва не лише продовжують функціонувати в житті людства. Вони засвідчують, що художня культура не старіє. У контексті української культури увага до спадщини минулого має величезне значення у зв'язку з такими обставинами, як колосальна деформація вітчизняної, історико-культурної свідомості XX ст., що захопила матеріальну і духовну культуру, змінила стосунки між поколіннями, структуру побуту, елементарні норми моралі. Елементи старовинного побуту, народні звичаї, навіть язичницькі вірування та художні вподобання давньої України стають моделями для сучасного суспільства. Суверенній українській державі надзвичайно важливо розуміти спадкоємність художніх цінностей не як механічне використання культурної спадщини минулих поколінь, а вивчати цю спадщину й активно вводити її в сучасну соціокультурну ситуацію. Культура — це насамперед пам'ять. Тому вона завжди пов'язана з історією, завжди передбачає неперервність морального, інтелектуального, духовного життя людини, суспільства і всього людства. Саме тому охорона національної культурної спадщини України здійснюється в межах програм міжнародної співпраці в галузі охорони пам'яток культури. Ще 1972 р. з ініціативи Комітету всесвітньої культурної й природної спадщини при ЮНЕСКО прийнято Конвенцію охорони культурної та природної спадщини людства і Рекомендацію на збереження історичних ансамблів (1976 p.). За роки існування Комітету до Списку всесвітньої спадщини внесені найвідоміші пам'ятки української культури: Києво-Печерська та Почаївська лаври, Золоті ворота, м. Львів та ін. Внесення пам'ятника культури до Списку всесвітньої спадщини означає, що він стає об'єктом особливого захисту і при необхідності можуть бути організовані міжнародні акції, спрямовані на його збереження, надана невідкладна допомога для його вивчення, в тому числі експерти, обладнання тощо. У тісній співпраці з ЮНЕСКО діє Міжнародна рада з питань збереження історичних місць та історичних пам'яток — ІКОМОР. Заснована 1965 p., вона об'єднує спеціалістів понад 90 країн, працює в галузі охорони культурно-історичних цінностей, їх реставрації та консервації, готує спеціалістів і законодавство. В охороні пам'яток велика роль належить Венеціанській Хартії, згідно з якою історичними пам'ятками вважаються окремі архітектурні споруди, комплекси міської та сільської забудови, що склалися історично й пов'язані з культурними процесами чи історичними подіями. В Україні, як і в кожній державі, складені й втілюються в життя власні програми збереження культурної спадщини, різноманітні центри, фонди, зацікавлені насамперед у збереженні й реставрації пам'яток, що є скарбами всього людства. Крім Міністерства культури та мистецтва, обласних управлінь культури, проблемами збереження культурної спадщини займаються Товариство охорони пам'яток історії та культури, Фонд Л.Кравчука, Центральна комісія з питань повернення в Україну культурних цінностей, Український фонд культури, товариство "Україна", Фонд сприяння розвитку мистецтв України та інші численні фонди, державні, приватні й громадські організації. За роки державності України розгорнули діяльність добровільні товариства, об'єднання, асоціації, що закладають фундамент громадянського суспільства. Чимало цих об'єднань плідно співпрацює із зарубіжними інституціями, сприяючи входженню України до світового та європейського культурного простору. В умовах міжнародної інтеграції України поступово ліквідовуються бар'єри й обмеження на шляху розвитку культури. Проголошення волею народу незалежності України зумовило радикальні змін в суспільстві, які суттєво позначились на становищі культури. Складається нова соціальна і культурна ситуація. Основною особливістю нової соціокультурної дійсності є насамперед те, що наше суспільство, яке умовно визначається як «посттоталітарне», перебуває в періоді перелому, зміни типу своєї організації існування. Радикальне реформування суспільства активно формує нову культурну реальність. У суспільстві відбувається певна втрата еталонів культури, пошук нових культурних парадигм, вагання між класичною моделлю капіталізму та постіндустріальною. Радикальні зміни відбуваються в системі художньої культури, у художньому житті суспільства. Характерною рисою нової соціокультурної реальності стає зміна суспільного і громадського статусу релігії, релігієзація значних верств населення, зростання впливу релігії на мораль, мистецтво, спосіб життя, ціннісні орієнтації. Важливою рисою нової соціальної реальності і водночас чинником її розвитку є посилення впливу на культурне життя України її діаспори, здобутки якої дедалі повніше ініціюють культурні зміни, а досягнення літератури, мистецтва, науки збагачують скарбницю української культури (наприклад у літературі — Є.Маланюк, Улас Самчук, В. Барка та ін.).
74. Специфіка та головні тенденції розвитку культури в сучасних умовах
Проголошення незалежності України викликало високе піднесення національного духу, нові сподівання. У цей період було досягнуто значних успіхів у поширенні української мови як державної. Основним змістом українського культурного оновлення і відродження була самовіддана праця багатьох дослідників, ентузіастів, практиків з реконструкції тяжко сформованої культури, залучення до нового життя великих набутків, які або були під арештом, або призабулись, або були невідомими. Дивним сяйвом опромінює нас те, що вважалося «білими плямами». Значна робота в цьому напрямі проводиться створеною в останні роки Національною комісією з питань повернення в Україну культурних цінностей при Кабінеті Міністрів України. Так, організована нею державна програма «Повернуті імена» інтегрує зусилля багатьох інституцій, зокрема Національної академії наук, Українського фонду культури, товариства «Україна», Фонду сприяння розвитку мистецтв України, спрямовані на висвітлення невідомих фактів української культури. В архівах, музеях, бібліотеках України створюються спеціальні відділи, де поширюється інформація про українську культуру в зарубіжних країнах. Зусиллями згаданих інституцій тільки за останні два роки було проведено ряд міжнародних конференцій, фестивалів, виставок, у результаті яких «пригадано» імена Володимира Січинського, Олександра Архипенка, Михайла Андрієнка-Нечитайла, Григорія Крука, Людмили Морозової, Мирослава Радима, Ігоря Стравінського, Петра Мечика, Федора Акименка, Василя Авраменка та багатьох інших. Було дано значний імпульс розвитку національної культури шляхом зняття обмежень на її поширення, дозволу підприємницької і комерційної діяльності в сфері культури, що особливо виразно виявилось у розширенні видавничої діяльності, появі нових часописів, в інтенсивному розширенні й насиченні радіотелевізійного ефіру конкуруючими програмами національно-культурного змісту. Значного розвитку набула діяльність «Товариства шанувальників української мови» та «Просвіти» — не тільки з виконання закону про мови, а й щодо поширення та пропаганди цінностей національної культури, організації недільних шкіл тощо. Політичні партії різного спрямування починають у своїх програмах дедалі більше увагу приділяти проблемам розвитку національної культури.
У суспільстві дедалі більше усвідомлюється загальна потреба в культурі як підоймі, що здатна вплинути на поступ суспільства в цілому. Культура все ґрунтовніше починає розумітись як найважливіший здобуток нації, її достоїнство і сутність, бо культура — це те, що зберігає й утверджує не тільки особистісне, а й національне існування. Перспективність розвитку української культури залежить від готовності її представників до культурної активності, яка в значній мірі залежить від стану їхнього менталітету. У ньому як характерну рису українця багато дослідників називають комплекс меншовартості, утрату національної гідності. Певний стриманий оптимізм відносно перспектив розвитку національно-культурної активності громадян України викликав той факт, що вони мають досить високе бажання, прагнення підвищувати рівень власної культури.
Основою всіх змін у культурі є стан духовних потреб громадян. Тому важливо підкреслити, що більшість громадян України (77,5 %) визначились у своїй потребі знань щодо культури власної нації.
Передумовою розвитку української культури є зростання в багатьох її сферах національної культурної самосвідомості, реального освоєння культури. Сьогодні основним засобом в освоєнні здобутків української культури є засоби масової комунікації (радіо, телебачення, преса, кіно). Більшість громадян важливим здобутком національної культури останніх років уважає насамперед «зрушення в оволодінні громадянами державною мовою». Важливою традицією розвитку української культури є її високий фольклоризм. Однак в моделюванні системи базових елементів національної (української) культури існують значні відмінності між східними та західними регіонами України, які часто мають принциповий характер і є свідченням варіативності її розвитку.
Якщо в Західній Україні при більшій насиченості релігійними організаціями рівень релігійності зростає значно швидше порівняно з загальноукраїнським, то Східна Україна характеризується більшим зростанням потягу до світської культури, відвідування дискотек, відеосалонів, театрів, інтересом до розважальних телепередач, читання художньої літератури. Крім загальнотрадиційної організації культурного відпочинку вони сприяють відродженню художньої самодіяльності, фольклору і традицій, формують їх потреби в прекрасному. Формується підсистема недержавних культурних закладів та програма «Культура. Просвітництво. Дозвілля», спрямована на трансформацію системи задоволення культурних запитів громадян. Відбувається реформування сфери культури відповідно до концепції державної культурної політики. Очевидним є творче піднесення української поезії та симфонічної музики. Урізноманітнились постмодерністські пошуки в театральному мистецтві (Жолдак та ін.). У всіх видах мистецтва склалась суперечлива невідповідність між потребами переосмислення художньої реальності і відставанням критики. Українська культура в цілому все ще переживає період свого нового становлення, національного утвердження нових цивілізаційних цінностей, модернізаційного і постмодернізаційного структурування.
75. Феномен масової культури, її сутність, тенденції розвитку
Масова культура розглядається як культура «масового суспільства, яке виникло в процесі індустріалізації та урбанізації». Головною особливістю масової культури є те, що вона не створює нових цінностей, а використовує знайдене у елітарній або народній культурах, пристосовуючи їх до якомога ширшого використання. Поняття «масова культура» – це частина загальної культури, відокремлена від елітарної лише великою кількістю користувачів та соціальним попитом. Наприклад, музика Моцарта у залі філармонії залишається явищем елітарної культури, а та сама мелодія у спрощеному варіанті, що звучить як сигнал мобільного телефону – явище масової культури . До масової культури відносяться лише ті елементи культури, які транслюють завдяки мас-медіа, або каналам масової комунікації – це радіо, телебачення, кіно, преса. З їх появою зникли межі спочатку між містом і селом, а потім між цілими країнами. Для масової культури характерними є антимодернізм та антиавангардизм. Якщо модернізм та авангард прагнуть до ускладненої техніки письма, то масова культура оперує простою, відпрацьованою раніше культурою технікою. Якщо в модернізмі та авангарді переважає установка на нове, як головна умова їх існування, то масова культура традиційна та консервативна. Вона спрямована на середню мовну семіотичну норму, на просту прагматику, оскільки вона звертається до широкої читацької, глядацької аудиторій, а також аудиторії слухачів. Мова сучасної спеціалізованої культури (політичної, наукової, художньої і т. п.) майже недоступна широким верствам населення, тому суспільству знадобилися деякі перекладачі (транслятори). Важливим кроком стало введення всезагальної та обов’язкової освіти населення, а потім – розвиток засобів масової інформації (ЗМІ). Найкращим транслятором є масова культура, яка використовує як друк, так і телебачення. Масова культура як один з найбільш яскравих проявів соціокультурного буття сучасних розвинутих суспільств, залишається порівняно мало усвідомлюваним феноменом з точки зору загальної теорії культури. Становить інтерес концепція Е. Орлової щодо морфологічної будови культури, де можна виділити дві області: буденної культури, яку освоює людина в процесі її загальної соціалізації в середовищі мешкання та спеціалізованої культури, освоєння якої потребує спеціальної освіти. Проміжне становище між цими двома сферами із функцією транслятора культурних сенсів, від спеціалізованої культури до буденної свідомості людини, і займає масова культура.За часів розпаду первіснообщинного суспільства, початку розподілу праці, у людських колективах та з’єднання перших міських цивілізацій виникла й відповідна диференціація культури, яка визначається різницею соціальних функцій різних груп людей, пов’язаних з їх способом життя, матеріальними засобами та соціальними благами, а також сформованістю ідеології та символіки соціальної престижності. Елітарну субкультуру відрізняє дуже високий рівень спеціалізації (підготовка священнослужителів – шаманів, жерців і т. ін., вочевидь, є стародавньою спеціальною професіональною освітою); найвищий рівень соціальних вимог особистості (любов до влади, багатства та слави вважаються «нормальною психологією будь-якої еліти»). Розрив між буденною та спеціалізованою складовими цієї соціальної субкультури, так як і у буржуазній субкультурі, до недавнього часу був не дуже великим. Мабуть, лише функції священнослужителів потребували спеціальної підготовки. До елементів, різновидів та засобів вираження масової культури спеціалісти зараховують широке коло явищ. Так, наприклад, Л.Я. Флієр називає наступне : 1. індустрія «субкультури дитинства»); 2. масова загальноосвітня школа; 3. засоби масової інформації (друковані та електронні); 4. система національної (державної) ідеології та пропаганди, «патріотичного» виховання; 5. масові політичні рухи; 6. масова соціальна міфологія; 7. індустрія розважального дозвілля; 8. індустрія оздоровчого дозвілля, фізичної реабілітації людини та виправлення її тілесного іміджу; 9. індустрія інтелектуального та естетичного дозвілля; 10. система організації, стимуляції та управління споживчим попитом на речі. 11. різного роду ігрові комплекси від механічних ігрових автоматів, електронних приставок, комп’ютерних ігор. 12. найрізноманітніші словники, довідники, енциклопедії, каталоги, електронні та інші банки інформації, спеціальних знань, публічні бібліотеки, Інтернет та ін., розраховані не на підготовлених спеціалістів у відповідних областях знань, а на масових споживачів «з вулиці». Отже, явище масової культури далеко не однозначне. Воно, зокрема, включає в себе кітч-культуру, яку більшість знавців вважає низькопробною, вульгарною і примітивною. Яскравим зразком кітчу постають дешеві лубочні картини, які продаються по всьому світі на базарах і в недорогих крамничках. До кітчу можна віднести і попсу, тобто низькопробні естрадні пісні. Характерною ознакою кітчу є масовість, банальність, а разом з тим і привабливість для широкого загалу тем. Арт-культура розглядається як антипод кітчу і характеризується новизною, високим художнім рівнем, глибоким естетичним змістом та впливом. Яскравим її виразом є тексти пісень і музика у виконанні рок-групи «Бітлз», квартету «АББА» чи виконавець Елвіс Преслі, які набули значення сакральних символів масової культури. До неї можна зарахувати книжки І. Ільфа й Є. Петрова «Дванадцять стільців» і «Золоте теля», які стали культовими творами радянської сатири і з яких широко цитуються влучні вислови та афоризми. Проміжне місце посідає мідл-культура, або, як її ще називають, «культура середньої руки». До неї відносять, зокрема, детективні романи багатьох письменників, в яких не система цінностей, а цікавість і розважальність є домінуючими. Дуже поширена нині масова культура включає в себе пригодницькі, мелодраматичні романи, повісті й оповідання, газетні й журнальні статті, телевізійні й радіопередачі, естрадну й оперетну музику, масові видовищні постановки, ігрові комплекси механічних ігор, комп’ютерні ігри і багато чого іншого. Усі ці жанри та ігри носять справді масовий характер і, разом з тим, далеко не в усіх з них наявні справжня культура і духовність. Масова культура – явище набагато складніше, ніж його можна було б окреслити лише переліченими вище жанрами літератури, мистецтва або предметами розваги і дозвілля. Отже, ця культура, як і саме життя, яке вона відображає, залишається суперечливою. Кращі її зразки реалістично і на високому естетичному рівні змальовують дійсність і прищеплюють високі моральні цінності й справжні людські ідеали. Разом з тим, постачаючи масовий і примітивний широкий вжиток, інша її частина не містить нічого цінного хіба що потворні погляди, смаки й свідомість, які є прямим відображенням кризи сучасного суспільства.