Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
PAGE 1
Театральне життя Західної України XIX ст., особливо таких міст, як Львів, Станіслав, Чернівці, Броди, було досить насичене. Тут діяли державний німецький та польський театри. Однак ці колективи не могли задовольнити культурних вимог місцевого українського населення, яке потребувало власного, близького й зрозумілого драматичного мистецтва. Проблема створення українського театру набирала все більшої актуальності.
Товариство "Руська бесіда"
Конкретні заходи щодо організації української театральної трупи почалися з часу заснування товариства "Руська бесіда" (1862).
Вже на першому засіданні керівництва "Руської бесіди" один з її членів - Юліан Лаврівський - поставив питання про організацію постійного українського театру. Отже, розвивати театральне мистецтво було задумано з розмахом, на міцних професійних основах. Однак австрійський уряд не погодився на відкриття постійного українського театру у Львові і дозволив лише 10 вистав на рік, до того ж за умови, що частина збору піде на фінансовий рахунок німецької трупи. Відкриття українського театру відбулося 28 березня 1864 р. у залі "Народного дому" у Львові. Вже з першого спектаклю чітко визначилися музично-драматичний профіль трупи та її орієнтація на літературно-мистецькі досягнення Наддніпрянської України. Перша постановка - драматична переробка "Марусі" Г. Квітки-Основ'яненка - була насичена численними пісенними номерами, їх склав директор Волинського дворянського театру В. Квятковський.
Очолити театр було запрошено Омеляна Бачинського з дружиною Теофілією Бачинською - відомих акторів, які виступали деякий час у Вільнюсі, а пізніше в Житомирі. Як директор О. Бачинський був зобов'язаний дбати про підвищення фахової кваліфікації артистів, у тому числі музичної.
О. Бачинський привіз із Житомира ряд п'єс українських авторів і ноти до них. Серед творів, поставлених на сцені в перший рік існування театру, центральне місце посіли народні оперети й водевілі: "Наталка Полтавка" і "Москаль-чарівник" І. Котляревського, "Сватання на Гончарівці" Г. Квітки-Основ'яненка, "Покійний Опанас" А. Янковського, "Бувальщина" А. Велісовського, "Один подарував, другий утішив" А. Ващенка-Захарченка, "Кум-мірошник, або Сатана в бочці" В. Дмитренка та ін. Для української сцени спеціально були здійснені переробки польських мелодрам (наприклад, "Верховинці" Ю. Коженьовського), французьких та німецьких водевілів ("Адам і Єва", "Козак і охотник"). У репертуарі театру значилися оперети Ж. Оффенбаха, Ф. Зуппе, навіть опера Г. Доніцетті "Донька полку". Проте цього було не досить. Бракувало творів, які б відображали місцеві проблеми.
У 1864 р. "Руська бесіда" оголосила конкурс на кращий сценічний твір. Першу премію одержала драма І. Гушалевича "Підгіряни" з музикою М. Вербицького. Завдяки пісням і хорам Вербицького твір користувався великим успіхом у глядачів: протягом шести років (1864-1870) його було показано понад 70 разів.
Театр згуртовував навколо себе найкращі музичні сили Галичини. Активними співробітниками трупи стали західноукраїнські композитори М. Вербицький та І. Лаврівський. Перший з них написав музику більш ніж до двадцяти творів. Другий найпродуктивніше працював для театру в 1864-1866 рр.
Завдяки театрові пожвавилось культурне життя Галичини. З його сцени лунала народна мова, спектаклі приваблювали колоритною національною музикою.
Великий успіх українських вистав спонукав навіть польські трупи ввести до свого репертуару "касові" українські п'єси. Так, у травні 1864 р. львівський польський театр поставив "чарівну оперу" "Українка" (українською мовою). Українські твори виконували польські мандрівні трупи в Станіславі і Коломиї.
Дальший розвиток західноукраїнського театру проходив у значно складніших умовах. У 1866 р. австрійський сейм відмовився трупу субсидіювати. Москвофільські тенденції, які захопили певні верстви тодішньої інтелігенції, в тому числі деяких керівників "Руської бесіди", негативно впливали на репертуарну політику трупи. На сцену почали проникати п'єси сумнівної художньої вартості, написані мертвим "язичіем", на зразок водевілю "Голоден і влюблен" або історичної драми "Роксоляна" Г. Якимовича, що відштовхувало глядачів і гасило їх інтерес до театру. Творчу атмосферу отруювали незгоди між Бачинським і артистичним колективом. Усе це призвело до повного банкрутства театру, в 1867 р. Бачинський змушений був розпустити трупу.
Драматична трупа відновила свою роботу лише в 1869 р. Посаду директора зайняв Антон Моленцький, колишній актор театру Бачинського. Театр і на цьому етапі зберіг свій музично-драматичний характер. Такі актори, як А. Моленцький і його дружина О. Моленцька, Т. Романович, Т. Гембіцький, О. Концевич та ін., володіли непоганими голосами і могли виконувати співочі ролі. Крім історичних драм і трагедій, панівним жанром на сцені театру став водевіль. У багатьох випадках ці п'єси перероблялись з російської мови.
Насичуючи програми вистав музичними творами, театр й надалі підтримував зв'язок з місцевими композиторами, стимулював їх творчість, як вокальну, так і оркестрову (наприклад, водевілі "Сузанна" і "Параня" П. Бажанського були інструментовані для великого симфонічного оркестру). Але музика ні Вербицького, ні Бажанського, написана у ті роки до водевілів і оперет (переважно банального салонного змісту), не належить до кращих зразків їхньої творчості.
У 1873 р. трупа під проводом А. Моленцького розпалася. У 1874 р. її керівництво було доручено Теофілії Романович. У складі нової трупи, що налічувала понад сорок акторів, знаходилися по-справжньому талановиті співаки. Це К. Лясковський, володар добре поставленого, оперного типу баритона, що часто виконував в антрактах складні оперні арії, М. Романович - сопрано, яка особливо виділялася в ролях сільських дівчат, А. Людкевич - тенор.
В репертуарі театру була 71 п'єса, з них 38 музичних (оперети, водевілі). Як і в попередні роки, в музичному репертуарі не бракувало низькопробних розважальних творів - різних переробок німецьких, французьких чи російських фарсів.
Позитивним у діяльності трупи було прагнення поповнити репертуар українськими музично-драматичними творами. Серед спектаклів знову починають займати важливе місце українські народні оперети і драми - "Наталка Полтавка", "Сватання на Гончарівці", "Підгіряни". Репертуар збагачується новими музичними творами місцевих авторів (переважно, В. Матюка і М. Вербицького).
Все частіше виставляються також народні мелодрами й оперети С. Воробкевича, що завдяки дохідливій і мелодичній музиці здобувають симпатії глядачів.
Керівництво трупи і театральний комітет "Руської бесіди" продовжували боротися за піднесення художнього (в тому числі музичного) рівня вистав, орієнтуючись великою мірою на досягнення театру Наддніпрянщини. У 1875 р. у Галичину було запрошено Кропивницького для виступів на сцені Народного театру та режисерської праці над його музично-драматичним репертуаром.
Згадуючи своє перебування в Галичині, артист залишив яскравий опис непринадних стосунків і жалюгідних матеріальних умов, в яких працювала трупа Т. Романович. Не залишив доброго враження в пам'яті Кропивницького також музичний репертуар театру.
У 1881 р. на короткий час знову став на чолі Народного театру "Руської бесіди" О. Бачинський. Цей період ознаменувався важливою для всього західноукраїнського музичного життя подією: у Львові 16 жовтня 1881 р. відбулася прем'єра опери С. Гулака-Артемовського "Запорожець за Дунаєм".
"Запорожець за Дунаєм" значно перевищував художній рівень звичайних музичних постановок трупи. Адже у цьому творі спів і музика відіграють велику смислову і драматургічну роль, вони є необхідним компонентом розгортання дії. Патріотична ідея опери, її яскравий національний колорит внесли свіжий струмінь у мистецьке життя Галичини.
Щоправда, убогі виконавські можливості театру змусили дещо звузити музичну сферу спектаклю - оркестровий супровід був зведений до секстету. Однак виконавці головних партій - Михайловський, Стручинський, Гембіцька, Бачинська - в цілому впоралися зі своїм завданням.
Важливе значення мала також здійснена в тому ж 1881 р. постановка "Чорноморців" Лисенка (в інструментовці М. Матюка). "Запорожець за Дунаєм" та "Чорноморці" протягом довгих років не сходили зі сцени Народного театру, посіли чільне місце в його репертуарі.
З 1882 р. керівництво театром перейшло до рук досвідчених артистів - Івана Гриневецького та Івана Біберовича. Особливо багато зробив для піднесення художнього рівня театру Гриневецький - талановитий режисер, митець, наділений артистичним смаком і чуттям сценічної правди.
У програмах театру все частіше намічається диференціація суто драматичних і музичних жанрів. Серед музичних спектаклів на чільне місце висуваються класичні французька і віденська оперети. Відповідно до вимог жанру формуються і сценічні амплуа співаків: серед них з'являються обдаровані виконавці ролей опереткових героїнь і субреток.
За своєю музичною драматургією, характером музичних образів близькі до оперети були й музичні твори місцевих авторів, широко пропаговані на театральній сцені. Серед них домінуюче місце займали п'єси С. Воробкевича і П. Бажанського.
Домінуюча роль оперети (насамперед, віденської) в програмах театру, безперечно, була певною даниною поширеним смакам. Однак не можна не відзначити того, що класична оперета визначала підвищення професіонального музичного рівня трупи, розширення його музично-виконавських можливостей.
"Різдвяна ніч" Лисенка - один із найскладніших зразків музично-драматичного жанру, який з'явився на західноукраїнській сцені. Оксану співала К. Клішевська, Вакулу - М. Ольшанський, Чуба - С. Курбас-Янович, Дяка - А. Стечинський, Солоху - А. Осиповичева, Пацюка - запрошений з польської опери бас Л. Борковський. Спектакль дістав високу оцінку в пресі. Похвально висловився про нього І. Франко.
Проте дальший процес засвоєння оперного жанру відбувався досить мляво. На 1890 р. репертуар складався з десяти драм, дев'яти опереток, мелодрам і музичних комедій і лише двох опер: "Різдвяної ночі" і "Запорожця за Дунаєм". У 1894 р. до репертуару театру після тривалої підготовки увійшла опера Лисенка -"Утоплена". У 90-х рр. у театрі продовжувала посідати значне місце віденська оперета.
Народний театр "Руської бесіди" не мав таких видатних вокальних талантів, як театр корифеїв на Східній Україні. З Галичини вийшли співаки світової слави: Соломія Крушельницька, Олександр Мишуга, Юліан Закревський, Модест Менцінський, Євген Носалевич, Іван Гушалевич та ін. Але в основному кар'єра цих зірок світової опери розгорталася поза межами Західної України: скромні підмостки галицького театру були надто вузькими для їх могутніх талантів.
Діяльність Народного театру "Руської бесіди" на Західній Україні визначала й спрямовувала мистецько-театральний рух, сприяла концентрації музично-виконавських і творчих сил. Артистичні об'єднання аматорів, що спорадично виникали в той час, не залишили помітного сліду в розвитку українського музичного мистецтва. Заслуговують на увагу лише деякі з них, тісніше пов'язані з музикою. Наприклад, у 1876 р. була поставлена силами студентів-аматорів юнацька драма І. Франка (у переробці М. Вагилевича) "Три князі на один престол" з музичним оформленням В. Матюка.
Здійснило кілька музично-драматичних вистав Перше літературно-драматичне товариство ім. Григорія Квітки-Основ'яненка, засноване в 1879 р. у Коломиї. З музичних п'єс у 1880 р. ним були показані "Маруся" за повістю Г. Квітки-Основ'яненка, "Наталка Полтавка" І. Котляревського, "Сватання на вечорницях" А. Янковського та кілька переробок французьких і німецьких водевілів.
Поодинокі аматорські спектаклі музично-драматичного характеру організувала студентська молодь у Чернівцях у 70-і рр.: тут ставились "Наталка Полтавка", "Покійник Опанас" А. Янковського, ранні оперети С. Воробкевича ("Ворожка").
Пропагувало музично-сценічне мистецтво засноване у березні 1884 р. чернівецьке Перше русько-драматичне товариство. Його репертуар складався з музичних п'єс наддніпрянських драматургів - "Наталки Полтавки" І. Котляревського, "Бувальщини" А. Велісовського, "Кума-мірошника, або Сатани в бочці" В. Дмитренка, "Покійника Опанаса" А. Янковського, з оперет С. Воробкевича.
Сторінки літопису музично-драматичного театру наочно демонструють його вагому роль у культурному житті України 2-ої пол. XIX ст. Він став важливою галуззю музичної культури, визначив одне з магістральних річищ її розвитку. На сцені театру корифеїв, у Народному театрі "Руської бесіди" знайшли своє сценічне життя й утвердження характерні для українського національного мистецтва жанри народної оперети, мелодрами, водевілю. Ці театри стали місцем постановки перших українських опер. Музично-драматичний театр служив практичною школою численних кадрів артистів-співаків, а також важливою формою музично-естетичного впливу на широкий загал.
«Тернопільські Театральні Вечори» — перший український стаціонарний театр у Тернополі, діяв від вересня 1915 до червня 1917.
Організатор і перший керівник (також режисер, композитор, хормайстер ібалетмайстер) Лесь Курбас, з березня 1916 Микола Бенцаль. Склад театру спочатку був: 6 професійних акторів, 15 аматорів, оркестр. Театр працював у приміщеннях товариства «Сокіл» (нині — кінопалац), будинку «Міщанського братства» (нині — обласна філармонія).
Театр був співініціаторомо і учасником Шевченківських свят, вшанування пам'яті Івана Франка, концертів, культурних заходів у місті Збараж, містечках Гримайлів (Гусятинського району) та Підволочиськ , інших населених пунктах Тернопільщини, богослужінь із нагоди відкриття української гімназії і народної школи в Тернополі. Актори «Тернопільських театральних вечорів» здійснювали патріотичну агітаційну роботу серед військовиків-українців царської армії, опікувалися полоненими вояками Легіону УСС, за що зазнали утисків російських окупац. властей.
Від 18 жовтня 1915 до 6 червня 1917 в театрі було поставлено близько 320 вистав, у колективі- понад 50 осіб. Після вступу до Тернополя німецьких військ «Тернопільські театральні вечори» припинили діяльність, згідно з рішенням загальних зборів театральне майно (гардероб, бібліотеку, музичні інструменти та інше) передали театрові «Руська бесіда» у Львові. Архів «Тернопільських театральних вечорів» зберігається в Національному музеї та музеї НТШ (Львів).
«Тернопільські театральні вечори» виникли внаслідок тимчасової ліквідації театру «Бесіди» під час гастролей у Борщові в перші дні російсько-австрійської війни 1914 р. Саме тоді частина чоловічого складу була мобілізована до австрійської армії, а група акторів опинилася у Львові, де в 1916 р. відновили театр «Бесіди» (очолюваний В. Коссаком, К. Рубчаковою); а ті актори, що залишилися на Тернопільщині, зайнятій російською армією (Л. Курбас, М. Бенцаль, Т. Бенцалева, Ф. Лопатинська, Г. Юрчакова, І. Рубчак, а з весни 1917 р. С. Стадникова і А. Осиповичева), стали ядром новоствореної Л. Курбасом трупи в Тернополі.
Для відкриття театру Лесь Курбас підготовив «Наталку Полтавку». Перш за все через те, що вона була символічною як перша українська п'єса. З іншого боку, це була чудова музична вистава з участю обдарованих співачок М. Коссак-Чернявської, Ф. Лопатинської, Т. Бенцалевої, вона мала сподобатися всім, навіть запрошеному «воєнному начальству» царської армії з канцелярії Тернопільського генерал-губернатора та повітового управління, і тим «утвердити» дальшу постійну діяльність театру. З цією ж метою вдумливо була випущена афіша прем'єри, в якій підкреслювались участь «видатних артистів» і дозвіл військових властей, що заохочувало до театру і цивільне населення в умовах «комендантської години». Військові пости були повідомлені, що квитки на виставу треба вважати перепусткою для громадян, що повертаються додому в пізній час.
У «Наталці Полтавці» Лесь Курбас грав виборного Макогоненка, Возного грав С. Зубрицький, Наталку — М. Коссак-Чернявська і Ф. Лопатинська, Петра — В. Наливайко.
Лесь Курбас протягом піврічної праці як директор і режисер «Тернопільських театральних вечорів» поставив «Наталку Полтавку»,«Циганку Азу» М. Старицького, «Дай серцю волю, заведе неволю» М. Кро пивницького, «Хмари» О. Суходольського, «Нещасне кохання» Л. Манька, «Шибеник» А. Коцебу, «Медведя» А. Чехова.
Другий етап діяльності «Тернопільських театральних вечорів» проходив під дирекцією і режисурою М. Бенцаля. Адміністратором стає Т. Демчук, а членами управи — В. Калин і Я. Сеньків. Тер нопіль був розташований поблизу прифронтової російсько-австрійської лінії, але поступово наступало «політичне потепління» у ставленні «воєнних російських властей» до театру. Тут чималу роль зіграли офіцери царської армії українського походження. Траплялися випадки, коли — охочі до співу солдати крадькома забігали за куліси сцени і допомагали хористам у виставах «Вечорниці» Ніщинського та «Назар Стодоля»Тараса Шевченка. Події лютневої революції в Росії 1917 року викликали послаблення цензурного нагляду.
Микола Бенцаль продов жував закладені Курбасом сценічні традиції, зберігав у репертуарі вистави свого попередника, ставив концерти. Прем'єри Бенцаля відзначалися реалістично-поетичним настроєм, музикальністю. Він значно розширив репертуар. «Театральні вечори» мали зв'язки з Київським театром Миколи Садовського. У 1916 р. Садовський радо зустрів терно полян М. Бенцаля і Т. Демчука, допоміг їм драматичними та музичними творами.
У травні 1916 р. з театру вибули до Києва Філомена і Фауст Лопатинські, М. Єлисєєва. На запрошення Бенцаля прибули до театру відомий співак і майстер комічних ролей І. Рубчак з Чорткова (у серпні) та гімназист М. Крушельницький (у вересні) 1916 р.
М. Бенцаль приділяв увагу й музичним виставам. Із приходом до трупи І. Рубчака — знаменитого виконавця ролі Карася, — ставить «Запорожець за Дунаєм», а також оперети «Підгоряни» Вербицького, «Чорноморці» Лисенка, «Пошились в дурні» Кропивницького. За давньою традицією галицького театру Іван Рубчак в антрактах співав «Ой Дніпре мій, Дніпре» Лисенка та жартівливі народні пісні, які тепло сприймали глядачі. Хормейстерами працювали П. Чубатий, з листопада 1916 р. — Пилип Басса, згодом, 1922–1926 рр. відомий педагог Тернопільської гімназії, диригент українського хору в Монреалі (Канада).
Національний академічний драматичний театр ім. Марії Заньковецької у Львові
Перша назва театру імені Марії Заньковецької — «Скарбківський театр». Будову цього театру фінансував Станіслав Скарбик, у 1842 році вона була закінчена і там розмістився польський театр. Новий міський театр урочисто було відкрито 28 березня 1842 року комедією «Олександра».
Тільки з 1944 року і по нині у ньому працює трупа театру ім. М. Заньковецької.
Трупа Театру Заньковецької була створена у 1917 році як Український національний театр (за ініціативи Михайла Грушевського, президента Центральної Ради). Свого часу до трупи належали Заньковецька і Саксаганський.
В театрі Заньковецької відбувались не тільки театральні вистави, а і музичні концерти. В 1847 р. з шаленим успіхом тут виступав сам Ференц Ліст, в 1903 році тут пройшов концерт на честь Миколи Лисенка, під час якого за фортепіано сім сам ювіляр.