Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
Мовознавство – це наука про мову, як суспільне явище. Мовознавство як наука – це підсумки вивчення якомога більшої кількості людських мов. Мовознавство встановлює закономірності розвитку мови і формулює мовні закони.У сучасному розумінні мовознавство порівняно молода наука. Початок вивчення – Вільгельм фон Гумбольдт. Вітчизняне мовознавство починає свій відлік з книги Олександра Опанасовича Потебні «Мысли и язик». Серед мовознавців, які вплинули на сучасне теоретичне мовознавство чільне місце посідає Фердинанд де Соссюр. Вивчення мовознавства – це теоретичне засвоєння внутрішньої структури мови і закономірності розвитку. Це є теоретичне знання мови, яке відрізняється від практичного. В основі мовознавства лежить порівняльно-історичний метод – система наукових прийомів відновлення (реконструкції) незафіксованих мовних фактів пізніших етапів історичного розвику двох чи кількох споріднених мов або їх діалектів. Його засновниками стали Раск, Бопп і Грімм.
Предметом вивчення мовознавства є мова в усіх її найрізноманітніших проявах та аспектах, у функціонуванні та розвитку. Мова – це засіб спілкування людей, тобто це засіб вираженняі повідомення думок, почуттів і волевиявлень людини. Це «природна категорія» мислення.
Завданням мовознавства є:
Мовознавство як наука поділяється на конкретне та загальне. Конкретне мовознавство вивчає лише одну (конкретну) мову. Тобто, кожна мова відрізняється від іншої багатством власного словника, граматикою, мовними нормами тощо. Загальне мовознавство вивчає людські мови в загальному. Воно вивчає такі питання, як природа мови, її походження, зв’язок мови і мислення, формулює і розв’язує спільні проблеми, встановлює будову і розвиток мови на базі конкретної. Загальне мовознавство включає в себе 3 розділи: екстралінгвістику (вивчає мову як суспільне явище), інтралінгвістику (вивчає внутрішню структуру мови, її систему, одиниці та категорію) та компаративістику (виникла на початку як порівняльно-історичне мовознавство, яке спирається на фонетику та морфологію індо-європейських мов).
Мовознавство разом з літературознавством утворює таку науку, як філологія – наука про різні прояви людської мови: як усної, так і писемної. Оскільки мова – суспільне і водночас природне явище, то воно з одного боку пов’язане з гуманітарними науками (логіка, філсофія, історія), а з іншого боку – з природничими (фізіологія, нейрофізіологія, акустика тощо). Зв’язок мовознавства з історією очевидний, тому що історія мови є частиною історії народу. Мовознавство пов’язане з археологією – факти давньої писемності. Етнографія допомагає у вивченні національної специфіки мов світу. Мовознавство пов’язане із соціологією, бо мова функціонує лише у суспільстві. Воно також пов’язане з психологією, бо мова виражає менталітет народу, а також допомагає зрозуміти походження і сприйняття мовлення як психофізичного явища. Особливо мовознавство пов’язане з філософією, яка відображає найзагальніші закони природи, суспільства і мислення. Мовознавство зародилося у рамках філософії, проте пізніше виокремилося.
З природничих наук, мовознавство пов’язане з фізіологією, яка допомагає пояснити артикуляцію звуків. Факти мовознавства використовуються у психіатрії, дефектології, логопедії тощо. Пов’язане з фізикою, дані якої допомагають надати акустичні характеристики звукам мовлення. Пов’язане з географією, тому що мовні явища наносять на географічну карту, щоб показати ареал мовного поширення.
Метод – це процедура виявлення й опису специфічних особливостей предмета чи явища або певної його сторони, що дозволяє одержати нові знання про будову предмета, його властивості, особливості їх виявів тощо. У мовознавстві використовується велика кількість методів. Це пояснюєтья передусім складністю мови, як об’єкта дослідження. Усі існуючі методи дослідження мови можна за їх метою розділити на описові (дескриптивні) та реконструктивні. Описові методи оперують мовними фактами, даними у безпосередньому спостереженні. Вони служать для переліку, інвентаризації, а відтак і класифікації досліджуваних фактів. До описових належать:
Реконструктивні методи дають змогу на базі мовних фактів, що дані в безумовному спостереженні, відновити, реконструювати такі мовні факти, які ми безпосередньо спостерігати не можемо. Така ситуація виникає при реконстркції фактів минулого на базі сучасних фактів чи фактів, зафіксованих у писаних пам’ятках. Існують такі методи, як:
За шляхами досягнення мети у мовознавчих методах можна виділити індукивні та дедуктивні підходи. Індукція є методом дослідження, за якими від окремих фактів ідуть до загальних положень: конкретні факти наводять дослідника на висновок. Дедукція, навпаки, метод, за яким на базі загальних положень, що мають достовірний характер, виводять певні твердження, роблять висновки відносно окремих фактів, інтерпретації їх.
Традиційним і дуже зручним є виділення розділів мовознавства за одиницями мови. У ХХ ст., у зв’язку із значним розвитком мовознавства, про ці розділи вже можна говорити як про окремі мовознавчі дисципліни.
Отож, звуки, фонеми та інші явища звукової матерії вивчають:
Другий, морфологічний рівень мови (рівень морфем) вивчає морфологія.
Слово як найважливіша одиниця мови вивчається:
Проміжним розділом між морфологічним та лексичним рівнями мови є дериватологія (словотвір) – вивчає творення лів.
Найвищим синтаксичним рівнем мови займається розділ мовознавства є синтаксис (вивчає речення та засоби його побудови).
Фразеологія – вивчає застиглі словосполучення, що виконують лексичні функції.
Стилістика – вивчає різновиди мови – стилі, а також стилістичні засоби мови, добір та їх використання.
Мовознавство має свої проблеми:
За спільною працею Карла Маркса і Фредеріка Енгельса, мова є практична свідомість, яка існує для інших людей і лише завдяки цьому – для самого мовця. Це означає, що завдяки мові свідомість (а отже й мислення) однієї людини стає доступною для інших людей. Обмін думками між членами суспільства є вирішальною умовою у формуванні свідомості окремої людини. Проте мислення передує мові ще в онтогенезі людини.
Марксистське мовознавство твердо стоїть на позиціях єдності мови і мислення. Це означає:
Говорячи про діалектичний зв’язок мови і мислення, виникає іще одне питання: мов багато, причому найрізноманітніших, то чи впливає мова на мислення? Вплив мислення на мову є очевидним, проте вплив мови на мислення викликало чималі суперечки. Існувала теорія «Сепіра-Уорфа», згідно з якою різні мови дають різні картини світу. Вона є невірною, оскільки тоді носії різних мов не змогли б порозумітися між собою, адже за кожною мовою стоїть свій особливий світ, своє особливе мислення. Не існує такого тексту, який не можна було б перекласти з однієї мови на іншу.
Мова і мовлення дуже тісно, невідривно між собою пов’язані. І мова об’єктивно існує, реалізується, виявляє себе тільки в мовленні. За влучним висловом Смирницького, мова видобувається з мовлення, як метал з руди.
Із охарактеризованої сутності мови і мовлення можна зробити висновок про такі відмінності цих взаємопов’язаниз явищ:
Властивості мови нерозривно пов’язані з функціями мови. Найголовнішою функцією є комунікативна. Вона служить для спілкування між членами суспільства. Низка інших функцій підпорядковані головній:
Питання про функції мови є дуже складним, і мовознавці досі не прийшли тут до єдиної думки, щоправда, цілком одностайно визнаючи пріоритет комунікативної функції. У різних працях виділяється від 2 до 20 функцій мови. Маслов, наприклад, виділяючи лише 2 функції мови, комунікативну та мислетворчу, всі інші розглядає як часткові та окремі аспекти комунікативної функції.
Невербальні засоби спілкування – це засоби, які не використовують мову прямолінійно, проте кожна людина може зрозуміти, що потрібно. Їх можна поділити на три групи.
По-перше, це міміка та жести. Міміка (зміна виразу обличчя, рух лицевих м’язів) та жести (рухи тілом, переважно руками) виражають певний сенс, почуття і можуть супроводжувати звукове мовлення або ж виступати самостійно, окремо від говоріння.Паралінгвістика – це наука, яка вивчає міміку і жести як засіб спілкування.
По-друге, до невербальних засобів спікування належать різні сигнали або системи сигналів технічної природи. Взірцем цього виду засобів спілкування є світлофор з його зеленим, жовтим та червоним кольорами. Приклади окремих комунікативних сигналів: гудок заводу, сирена швидкої допомоги. Прикладами окремих комунікативних систем є дорожні знаки, залізничні знаки, наукова символіка тощо.
По-третє, невербальними є певні види мистецтва, хоч кожен з них є, безперечно, комунікативним, асобом спілкування. Адже мистецтво становить собою специфічну форму суспільної свідомості, що відбиває дійсність у художніх образах. З усіх видів мистецтва винятково вербальну форму має тільки література (фігурує мова). У живописі засобом створення художніх образівє колір і малюнок, у графіці – малюнок, штрих, світло, тінь; у скульптурі використовуються об’ємно-просторові форми, у музиці – звукоінтонація, у балеті – танець. Звичайно, невербальні види мистецтва так чи інакше пов’язані з мовою – їх витвори можна описати, певним чином осмислити через мову. Однак до кінця сказати, о ж автор прагнув відобразити у цьому творі ми сказати не можемо, оскільки у кожного різний хід думок.
Мова становить собою певне явище, а всі явища діляться на дві групи – природні й суспільні. До якої ж групи слід віднести мову?
Ряд мовознавців ХІХ ст. відносили мову до природних явищ. Зокрема, відомий німецький лінгвіст Август Шлейхер розумів мову як своєрідний організм, що народжується, живе за своїми біологічними законами, розвивається, старіє і, нарешті, вмирає. Але мова не являє собою особливого окремого організму, а становить здобуток людства. Люди ж утворюють суспільство. Чимало властивостей людей пояснюється їх природою. Так, до природних властивостей належать расові ознаки: форма волосся і тип волосяного покриву, колір шкіри та очей, розміри і особливості черепа та обличчя. Проте мова належить до суспільних явищ, суспільних власивостей людини. Існують аргументи, які нібито промовляють за те, що мова є природним явищем.
не складають. Проте ніякої мови у тварин немає. Тварини можуть використовувати звукові сигнали для повідомлення. Курка одними звуками кличе курчат, іншими – повідомлює про небезпеку, третіми – виражає свій переляк. Та ці звукові сигнали – не слова і не становлять собою мови. Це – біологічні, рефлекторні явища, що грунтуються переважно на безумовних і почасти – на умовних рефлексах.
мовою і расою немає ні найменшого зв’язку. Негри, що живуть у США, розмовляють англійською мовою, хоча належать до негроїдної раси, як і негритянське населення Африки. Дитина розмовляє мовою людей, серед яких вона зросла і від яких засвоїла мову. Відомо чимало випадків, коли немовлята зростали серед носіїв чужої мови. І завжди вона ставала для них ріною мовою. Межі мов і рас не зберігаються.
так звані дитячі слова. Це слова на зразок «мама», «баба», «вава». Такий характер дитячих слів дійсно зумовлений природою, недосконалим, недостатнім оволодінням дитиною голосовими можливостями. Губи починають раніше слухатись дитини, ніж язик. Діти навчаються мови від оточуючих, а не засвоюють її від природи. Ще один приклад цьому – діти-мауглі.
ДОПИСАТИ із зошита!!!
16. Звуки мовлення. Три аспекти вивчення звуків мовлення.
Звуки і взагалі вся звукова матерія мови мають три сторони: фізичну (звук – те, що має реальну матерію), фізіологічну (звук – те, що вимовляється і чується) і лінгвальну, тобто мовну (звук – те, що виконує в мові певну функцію). Відповідно до цього виділяються три аспекти вивчення звуків.
18. Класифікація голосних.
Усі звуки мовлення поділяються на голосні та приголосні.
Голосні – чисто тональні звуки. Вони складаються з тону. Голосні поділяються на три ряди:
- передній (і, е);
- середній;
- задній (у, о, а).
Також вони поділяються за піднесенням:
За участю груп поділяються на лабіалізовані (о, у) та нелабіалізовані (а, и, е, і). В деяких мовах голосні поділяються на ротові та носові.
Існують особливі голосні, які називаються дифтонгами. Це особливий звук, що являє собою сполучення двох голосних елементів, які належать до одного складу і вимовляються в один прийом. Не всі мови мають дифтонги. Вони наявні у латинській (мертвій) мові, а також в англійській тощо. У деяких мовах наявні трифтонги – поєднання трьох голосних у одному складі.
Система голосних звуків певної мови називається вокалізмом.
19. Класифікація приголосних.
Система приголосних називається консонантизмом. Якщо голосні звуки тональні, то приголосні включають в себе шум. Артикуляція приголосних полягає у доланні перешкоди, внаслідок чого і з’являється шум.
Найперше приголосні поділяються за участю голосу і шуму:
Шумні звінкі та глухі утворюють співвідносні пари:
По-друге, приголосні поділяються за способом творення або характером перепони:
По-третє, приголосні поділяються за палаталізацією (пом’якшенням):
Звуки, що утворюються за допомогою додаткового пом’якшення в артикуляції називаються палаталізованими. Завжди м’яким є лише один звук – й. Це його основна артикуляція, тому він називається палатальним.
20. Фонологія. Функції фонеми. Система фонем.
Фонологія – окремий розділ мовознавства, що вивчає фонеми. В 70-80ті роки ХІХ ст. видатний вітчизняний мовознавець І. О. Бодуен де Куртене створив учення про фонему як відмінну від звука величину, а його учень М. В. Крушевський увів для позначення цієї величини термін фонема.
23. Фонетичне членування мовленнєвого потоку.
Якщо фонема – це мінімальна одиниця звукової будови мови, то мінімальною одиницею мовленнєвого потоку є склад (а не звук і не фонема).
Навіть звуковий потік невідомої нам мови ділиться на якісь шматки, уривки.
З фонетичної точки зору увесь потік мовдення складається з розділених паузами фраз. Фрази членуться меншими паузами і наголосом або тільки наголосом на такти (фонетичні слова). А такти побудовані із складів. Текст «Досвітні огні, переможні, урочі, Прорізали темряву ночі» являє собою одну фразу, яка розділена на 7 тактів: «Досвітні)огні)переможні)урочі)Прорізали)темряву)ночі»
Практично розділити такти на склади, як правило, дуже легко: про-рі-за-ли, тем-ря-ву, но-чі. Але теоретично обгрунтувати цей поділ складніше. Адже склади, на відміну від тактів, паузами та наголосом не виділяються.
25. Склад. Теорія складу. Принципи складоподілу.
Склад у більшості мов є чисто фонетичною, звуковою одиницею, яка не відповідає значеннєвим одиницям – морфемам і словам.
Існує кілька теорій складу:
45. Морфема, види морфем. Морфемний аналіз слова.
Морфема – це найменша значуща одиниця мови, виражена одною фонемою чи певним їх сполученням. Цей термін запроваджений І. О. Бодуеном де Куртене в 70-ті роки ХІХ ст. Морфема завжди є складником слова, його будівельним матеріалом.
Існує три типи значення морфем – речове, дериваційне та реляційне. Речове значення – це узагальнена вказівка на об’єктивну дійсність, узагальнене відображення дійсності. Морфеми з речовим значенням називаються коренями. Усі інші морфеми, крім кореня, називаються афіксами. Вони не вказують безпосередньо на об’єктивну дійсність, як корені.