Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
Політологія — це наука про політичну владу і управління, про закономірності розвитку політичних відносин і процесів, функціонування політичних систем та інститутів, політичної поведінки і діяльності людей.
До середини 1 тис.до н.є.людство розввалось в формі 3 цивілізацій – Китаю, Індії та Персії. Тут була перша форма пізнання політики, яка отримала назву релігійно-міфологічна.
Від середини 1 тис. до н.є. в часи античності починають зявлятися політичні концепції філософсько етичного спрямування. Найвідоміші діячі: Платон, Аристотель, Полібій, Цицирон.
Вагомий внесок в розвиток політичної думки було здійснено під час Великої французької революції, війни про незалежність США та під час Європейської революції 19 ст. серед відомих діячів були: Карл Маркс, Макс Вебер, Г. Маска.
У 1857 р. в США в Кошилбійському університеті свою екцію почав читати Франк Лібер.
У 1880 р. була створена Політологічна школа.
1949 р. була створена міжнародна асоціація політичних наук.
Вперше П як наука почала існувати в університеті США в середині 19 ст., на передодні громадянської війни пн з пд..
В Европі П як дисципліна зявиася після 2 Світової війни на початку 50х років 20 ст.
В СРСР та колишніх соціалістичних країнах центральної та східної Европи П як науку не визнавали.
Часи перебудови держ комітет офіційно затвердив специалізацію політичні науки. З цього часу П починає зявлятися в університетах СРСР.
В Україні П вперше з’явилася в 1990р В Київському Національному Університеті Т.Г.Шевченка.
2. Предмет і методи політології
Основним предметом політології є не просто вивчення політики, а, перш за все, політична влада, форми і методи її функціонування та розподілу в державно-організованому суспільстві, її відображення у політичній системі, політичній свідомості, інтересах і поведінці людей, соціально-класових груп, етнічних спільнот і їх організацій.
Основна проблематика курсу «Політологія» - це політична влада, політичні інститути, держава, громадянське суспільство, політична система, політичні партії, політичне лідерство, політична діяльність і політична культура.
Методи. Усі методи розділяються на 3 групи:
1) Загально – філософські - відносять методи соціалістичних, нормативно-ціннісних, історичних, структуро функціональних, психологічні, критично – діалектичних, антропологічних та системи.
2) Загально наукові – відносять аналіз і синтез, індукція та дедукція, математичні методи, методи моделювання.
3) Метод імперичних досліджень – вик статистики, аналіз документів, анкетне опитування та реальне спостереження за політичними подіями.
3. Структура і функції політології
Структура політології складається з 5 єлементів:
1) історія політичних вчених
2) історія політики та політичних систем
3) політична ідеологія
4) управління соціальними процесами
5) міжнародні відносини та світова політика.
Функциї:
1. Теоретико-пізнавальна
2. Методологічна
3. Світоглядна
4. Описова
5. Виховна
6. Прогностична
7. Інтегруюча
8. Прикладна
4. Проблеми держави в країнах стародавнього Сходу та античності
5. Політичні вчення епох Раннього християнства та Середньовіччя
Августин Блаженний. Європейська середньовічна політична думка знаходиться під впливом християнської релігії і римсько-католицької церкви. Авторитетний богослов раннього Середньовіччя Августин Блаженний у своєму трактаті "Про град Божий" розвинув концепцію теологічного розмежування духовної (релігійної) і світської (державної) влади. Перша зображена ним у образі "Граду Божого", вираженням якого є церква, друга - як "град земний". Град Божий об'єднує праведників, що наслідують божественні настанови. Земний град, як результат гріховної природи людини, побудований на відносинах панування, підпорядкування і рабства. Хоча Августин виступав за самостійність кожної з влад, обґрунтування різноякісності двох "градів" фактично ставило духовну владу вище світської.
Тома Аквінський. Ідея духовної зверхності над державною владою отримала подальший розвиток у вченні великого католицького теолога Томи Аквінського. Хоча будь-яка державна влада має божественне призначення, не виключено, що конкретні її форми можуть суперечити божественній волі: правителі забувають про заповіді Христа, справедливість і спільне благо. В цьому випадку церква має право на опір гріховній владі.
Учення Августина і Томи Аквінського були використані в католицизмі Середньовіччя для обґрунтування примату церкви над державою і права Римського Папи призначати та змішувати монархів. Практичне втілення цих ідей часто призводило до війн між світською і церковною владами.
Ніколо Макіавеллі. Наприкінці Середньовіччя держави починають виходити з-під впливу церкви, відбувається процес становлення сучасних держав. Епоха Відродження, що прийшла на зміну, дала поштовх розвитку інтелектуального життя і поширенню знань. Центром Відродження стала Італія. Саме з історією цієї країни, і зокрема з Флоренцією, яку називають колискою Ренесансу, пов'язана доля найзнаменитішого політичного мислителя цього періоду Ніколо Макіавеллі. Заперечивши філософсько-етичну і релігійну традиції попередніх епох, він розробив оригінальну концепцію політики. Макіавеллі вважав, що моральні критерії добра і зла не можуть поширюватися на політику. Вона має власну автономну систему цінностей, головні з яких - інтереси держави. Заради останніх політик може зневажити моральністю. З його роздумів випливав висновок: "мета виправдовує засоби". Обґрунтований мислителем принцип виявився дуже затребуваний у політичній практиці для виправдання жорстокості і терору інтересами держави або іншими вищими завданнями. В політичному лексиконі затвердилося поняття "макіавеллізм", під яким розуміють політику, засновану на зневажанні норм моралі, на інтригах і на насильстві.
Якщо у мислителів минулого головною була проблема, як використати державну владу, щоб досягти справедливості і спільного блага, то для Макіавеллі - проблема самої влади і засобів, які дозволяють цю владу завоювати, утримати і розширити. Розкриттю подібних владних технологій він присвячує свою головну працю "Правитель".
Серед порад, які він дає політикам, такі:
Ідеалом для Макіавеллі виступає політик, який поєднує риси лева та лисиці: силу, вміння навіяти страх у підданих і одночасно хитрість, здатність до інтриг. Макіавеллі відкрито заявляє про утилітарне використання релігії. Для нього релігія - це засіб впливу в руках держави. Він визнає доцільність політичних вбивств. Не випадково прототипом для створення образу правителя для нього став Чезаре Борджа, який прославився своєю жорстокістю і зрадами.
Н. Макіавеллі ввійшов в історію політології як мислитель, який розмежував суспільство і державу. Він, власне, ввів у науку і сам термін "держава" (stato).
Жан Боден. Проблема сутності держави знайшла продовження в працях французького мислителя, відомого ідеолога абсолютизму Жана Бодена. Він вказав на головні ознаки держави, що відрізняють її від усіх інших форм людського спілкування: "правове управління" і суверенітет. Суверенітет - це "постійна і абсолютна влада", право творити та вимагати виконання законів. Концепція суверенітету стала важливим внеском Ж.Бодена в політичну теорію.
Подальший розвиток політичної думки буде пов'язаний з обговоренням проблем: хто є носієм суверенної влади (одна особа чи народ), чи повинен суверенітет бути єдиним. Сам Ж.Боден розвивав ідею єдиного і неподільного суверенітету, що, на його думку, втілюється у монархії. Пізніше зміст абсолютної влади монарха висловить французький король Людовік XIX в знаменитій фразі: "Держава - це я".
Томас Мор і Томмазо Кампанелла. Гуманізм епохи Відродження знайшов вираження у формуванні нової течії суспільної думки, що ставить питання про несправедливість соціальної нерівності, що склалася, і захищає інтереси найбезправніших верств населення - утопічного соціалізму. Ідеї нового вчення в художньо-романтичній формі виразили Томас Мор у творі "Утопія" і Томмазо Кампанелла в "Місті сонця". В перекладі "утопія" означає "місце, яке не існує". Після Мора утопічними будуть називати всі нездійсненні проекти перетворення суспільства відповідно до уявлень про ідеальний суспільний лад. Установлення відносин соціальної рівності Мор і Кампанелла пов'язували зі знищенням приватної власності, загальним обов'язком праці, з рівним розподіленням суспільних благ, їх проекти ідеального суспільного устрою, як і проект грецького філософа Платона, мали риси грубої зрівняльності і аскетизму, непослідовності (Мор зберігав рабство). Але якщо метою Платона було збереження соціальної ієрархії і нерівності, аристократичне чи монархічне правління, то для Мора та Кампанелли - досягнення соціальної рівності і покращання життя простого народу. Платон же, описуючи ідеальну організацію суспільного життя, залишає без уваги стан "виробників". Відрізняються і їх уявлення про організацію політичного життя. Так, у місті Сонця функціонують народні збори (Велика рада), які обирають і контролюють посадових осіб. У той же час верховний правитель та три його радники не можуть бути звільнені народною волею. Політичний устрій на острові Утопія більш демократичний. Всі посадові особи обираються народом. Але все ж політичний ідеал Мора більше відповідає "змішаному правлінню". Поряд з народними зборами верховну владу поділяє сенат, що обирається щорічно (аристократична засада), і князь, який обирається пожиттєво (монархічна засада).
6. Н Макіавеллі засновник світської політичної науки. Макіавеллізм
Великим і оригінальним мислителем, політичним письменником епохи Відродження був Нікколо Макіавеллі (1469—1527). Він залишив цілий ряд творів, які дуже високо піднесли його в історії політичної думки. Серед цих творів найбільш значні «Монарх», «Роздуми на першу декаду Тіта Лівія», «Історія Флоренції» тощо. Розглядаючи політику як автономну галузь людської діяльності, Н.Макіавеллі зазначав, що вона має свої цілі й закони, які не залежать не лише від релігії, а й від моралі. На його думку політика має:
1.пояснити минуле
2.керувати сучасним
3.прогнозувати майбутнє
Він також вважав, що історія залежить від двох факторів:
1.фортуна (доля)
2.фірті (енергія).
Макіавеллі відстоював людину борця, людину, яка творить себе, навколишнє середовище. Політика у своїй діяльності має опиратися на знання людської природи, а людська природа не завжди позитивна їй притаманні і негативні риси. Головним критерієм політичної діяльності, метою якої е зміцнення держави, виступає користь і успішність у досяг ненні поставлених завдань. Тому добре все те, що сприяє зміцненню держави, політичного результату можна досягати будь-якими засобами, в тому числі обманом і відкритим насиллям. Така політика згодом дістала назву макіавеллізму.
Найкращою формою правління вважав республіку, коли на чолі стоїть особа обрана на невизначений строк. Диктатура допоскається лише при надзвичайному стані. Найгіршою формою правління вважав тиранію. Багато уваги Макіавеллі приділяв релігії, яка, на його думку, має грати певну роль в політиці.Надавав перевагу язичеству над християнством.
10. Політичні погляди Київської Русі
В ІХ-ХІІ в Київській Русі відбулося формування феодального суспільства і почали розвиватися поняття держави, права, політичні погляди, наука, література, філософія тощо. У цьому процесі важливу роль відігравало християнство.
Підтвердженням розвитку суспільно-політичних ідей у Київській державі може слугувати те, що до наших днів дійшло чимало то гочасних писемних джерел та пам'яток: літописи, політико-релігійні трак тати окремих осіб, релігійних діячів, збірки та зводи законів і т.п. Серед цих джерел треба відзначити, насамперед, «Повість временних літ», «Слово про закон і благодать» Іларіона, «Руську правду», «Остромирове Євангеліє», «Ізборники Святослава», «Слово о полку Ігоревім», «Посланіє» Клементія Смолятича, «Повчання» Володимира Мономаха та ін. Так,зокрема, останній закликає не чинити беззаконня не тільки самим князям, але й їх слугам. Проте загальний рівень розвитку політики, філософії, права у Київській Русі був досить низьким. З політичної точки зору Київська Русь була далека від демократичної (античної) моделі західної цивілізації.
15. Суспільно – політичні погляди І.Франка
Погляди І. Франка на державу були близькими до марксистських. Виникнення держави він пов'язував з виникненням приватної власності та суспільних класів. Найважливішою ознакою держави вважав відокремлений від суспільства управлінський апарат, що виступає як чинник насильства стосовно суспільства. Всі експлуататорські держави були і є відчуженою від народу політичною силою, яка протистоїть народові й панує над ним. Буржуазна держава також не є винятком. Характерними її рисами є наявність міцної армії як опори існуючого політичного ладу, бюрократичного апарату, посилення виконавчої влади і зниження ролі представницьких органів. У такій державі відбувається концентрація багатства в руках нечисленної пануючої верхівки, тоді як мільйони трудівників не можуть задовольнити свої елементарні життєві потреби.
І. Франко обстоював ідею федерації політично рівноправних народів з демократичною, республіканською формою правління, заснованою на громаді як первинному самоврядному територіальному об'єднанні. На його думку, вільний розвиток народів без будь-якого верховенства однієї нації над іншою здатні забезпечити соціалізм і федерація. На федеративних засадах мають будуватися відносини між народами як у межах окремих країн, так і у всесвітньому масштабі.
Відстоюючи федералізм, І. Франко водночас виступав як проти космополітизму М. Драгоманова, так і проти інтернаціоналізму марксизму. У працях останніх років він різко критикував тих діячів, для яких загальноєвропейські ідеали соціальної рівності заслонили ідеал національної самостійності, та тих, хто за гаслами інтернаціоналізму приховує нелюбов до власного народу.
Хоча І. Франко багато в чому поділяв марксистські погляди на проблеми суспільного розвитку, він виступав проти абсолютизації марксистського вчення, закликав сприймати його як продукт певної епохи, а не як керівництво до дії на всі часи.
16. Соціалістичний напрямок політичної думки України першої половини ХХ ст.
На початку XX ст. в Україні посилюється суспільно-політичний рух. Виникають політичні парти, народжуються нові прогресивні рухи, що об'єднують прогресивні сили українського народу. Важливою обставиною, що прискорила процес політичної активізації мас, політичної організації національної, в тому числі української буржуазії, стало створення соціальної ситуації, що свідчила про визрівання демократичної революції. Багато політичних партій і рухів ставили метою створення суверенної держави Україна. Проблеми державності українського народу займають значне місце в процесі української національно-демократичної революції в 1917-1920 роках. Тоді існувала певна свобода політичної думки. Представники прогресивної інтелігенції: вчені, письменники, політичні діячі, - Володимир Винниченко, Михайло Грушевський, Роман Роздольський, Борис Крупницький, В'ячеслав Липинський, Павло Христюк, Микола Хвильовий, Юрій Коцюбинський, Володимир Затонський, Павло Любченко та ще багато інших розробляли проблеми державності в Україні, відстоювали ідеї її соборності і суверенності. Погляди прогресивної інтелігенції і політичних діячів відображали інтереси та наміри широкого спектру політичних сил Ї від ліберально-демократичних, націоналістичних до соціалістичних. В умовах становлення і зміцнення Радянської влади дедалі більше посилюється тоталітаризм, забарвлений по суті легалізованим російським шовінізмом. Розпуск в 1925 р. Української комуністичної партії («боротьбистів») - легально існуючої політичної партії, що виступала за суверенітет України привело до переміщення ідеї особистості, суверенності і державності України в діаспору, за кордон.
Розпочата в 20-х роках українізація, з ініціативи комуністичної партії створювала уяву, що в Україні складаються передумови будівництва вільного національно-культурного життя.
19. Основні категорії етнополітики: народ, етнос і нація
Народ — біологічна єдність, група, поєднана кровними, біологічними зв´язками.
Схематично діалектику його формування можна змо-делювати у такий спосіб: з сім´ї виросла родина, з родини — рід, рід перетворився на плем´я, плем´я — на народ. Внаслідок тривалого співжиття племена змішувалися. Вчені довели, наприклад, що французький народ — наслідок змішання римлян, кельтів і германців; український — слов´янських і тюркських племен Київської Русі; завдяки змішанню слов´ян, угро-фінських племен, гунів, монголів і татар постав російський (московський) народ.
Етнос — стійка сукупність людей, яка належить до певного народу, проживає на території чи в складі іншого народу і зберігає свою культуру, побут, мовні та психологічні особливості.
Етнос формується здебільшого на основі єдності території та економічного життя, але в процесі історичного розвитку багато які етноси втрачають спільність території. Наприклад, українці живуть зараз у багатьох країнах близького й далекого зарубіжжя. Там вони утворюють етнічні групи (національні меншини), що належать до єдиної нації певної країни.
Нація — політично, державно організований народ.
Подібні погляди на сутність нації висловлював М. Бердяев, стверджуючи, що буття нації не визначається і не вичерпується ні мовою, ні релігією, ні територією, ні державним суверенітетом, хоча ці ознаки і суттєві для національного життя. Рацію мають ті, хто визначає націю як єдність історичної долі. Усвідомлення цієї єдності є національною свідомістю. Нація — вічно живий суб´єкт історичного процесу. Державність, на думку М. Бердяева, не є ознакою нації. Але будь-яка нація прагне утворити свою державу, зміцнити її. Це — здоровий інстинкт нації.
21. Влада як явище суспільного життя
Влада в загальному розумінні – це здатність і можливість справляти певний вплив на діяльність та поведінку людей за допомогою відповідних засобів – волі, авторитету, права, насилля.
Влада, як суспільне явище має структурний зміст, що дає змогу її класифікувати. Влада має типові, родові та видові характеристики. Тип влади можна визначити виходячи з існуючого в державі соціально-політичного устрою, а саме: тоталітарного, авторитарного або демократичного. Кожен з типів влади складається з родів влади: політичного, економічного, духовного, сімейного тощо. Роди влади, в свою чергу, можна класифікувати за видами. Так, у сфері політики існують такі види влади, як державна, партійна, влада суспільних об’єднань тощо.
Влада створюється та функціонує в суспільстві на кількох взаємопов’язаних рівнях: макрорівні вищих центральних політичних інститутів, вищих державних установ та організацій; середньому рівні, тобто у регіональних, обласних та ройонних маштабах, і на мікрорівні відносин між людьми, малими групами та всередині них. Середній рівень влади зв’язує два інших системою органів управління, через нього проходять конкретні рішення вищих інстанцій влади і він же сприймає відповідні реакції суспільства на них.
24. Поняття і структура політичної системи
Призначення політичної системи – це забезпечення інтеграції, розробка та реалізація загальної мети суспільства. Політична система є центральною проблемою політології.
У науковій літературі побутують різні погляди, як на тлумачення поняття “політична система” суспільства, так і на сутність цього феномена. Система — одне з основних понять політології, яке дає змогу скласти уявлення про суспільство у вигляді його абстрактної, спрощеної моделі чи окремих елементів..
Кожна система повинна бути функціональною і, згідно з Т.Парсонсом, має реалізовувати 4 функції, що служать задоволенню її елементарних потреб: Функція адаптації, Функція ціледосягнення , Функція інтеграції , Функція латентна
Кожне суспільство є сукупністю підсистем (сфер): виробничої, соціальної, духовної, політичної, до якої належать інститути держави і влади.
Структура політичної системи
Структура політичної системи — сукупність владних інститутів, що пов'язані між собою і створюють стійку цілісність.
Головний єднальний компонент системи — політична влада — зосереджена в державі, політичних партіях і громадських організаціях.
Структуру політичної системи становлять:
1. Політичні відносини.
2. Політична організація суспільства.
3. Засоби масової інформації.
4. Політичні принципи та норми.
5. Політична свідомість і культура.
27. Сутність і ознаки держави, теорії, її походження
Держава є одним із найважливіших інститутів суспільства, центральним елементом його політичної системи.
Визначальною ланкою політичної системи суспільства та її підсистеми — політичної організації — є держава.
Основні ознаки держави:
· Суверенітет;
· Всезагальність.
· Примус. Монопольне право на примусовий вплив щодо населення і наявність особливої системи органів, установ і знарядь примусу (армія, поліція, суд, тюрми), які виконують функції державної влади;
· Право на застосування сили. Держава володіє первинним, вищим, порівняно з іншими організаціями, правом застосувати силу в межах, встановлених законом;
· Право. Держава функціонує в рамках встановленого права. Структура і функції державних органів визначаються правом.
· Суверенна законотворчість. Право видавати закони і правила, обов´язкові для всього населення;
· Апарат держави. Наявність публічної влади, здійснюваної особами, зайнятими винятково управлінням суспільством та охороною встановлених у ньому порядків (державні чиновники)
· Монопольне право на збирання податків. Для формування загальнонаціонального бюджету, утримання державного апарату;
· Територія. Держава нерозривно пов’язана з певною територією, на яку поширюється її влада, а закони мають обов’язкову силу. Організація влади здійснюється за певним територіальним принципом: поділ населення за територією проживання, а не за кровно-родинними ознаками.
Ці ознаки визначають внутрішні й зовнішні державні зв´язки як необхідну форму існування і розвитку сучасних суспільств (народів).
Отже, держава — це форма організації суспільства, носій публічної влади, сукупність взаємопов´язаних установ і організацій, які здійснюють управління суспільством від імені народу і забезпечує безпеку особи і нації.
Держава виникла на певній стадії розвитку людства. Політична, правова література подає різні теорії походження держави:
1. Неісторична теорія. Її висунув Аристотель, стверджуючи, що держава є природним продуктом розвитку людських спільнот.
2. Теологічна теорія. Охоплює аналогічні за змістом традиційні концепції християнської культури, за якими державна влада виникла з волі надприродного чинника — Бога. Особливого змісту божественне походження держави і влади набуло в теорії Ф. Аквінського. Держава є необхідність, її мета — “загальне благо”. Існує “природний закон”, закладений Богом у серця людей. Цей “божественний закон” вищий від “природного”. Тому церква — вище держави. Її закони не повинні порушувати правителі.
3. Патріархальна теорія. Її фундатором був англійський філософ Роберт Філмер (XIII ст.). На його думку, держава виникла в процесі механічного об´єднання родів у племена, племен у ширші цілісні утворення, аж до держав (при збереженні принципу патріархальної, заступницької влади). Отже, держава є розширеною формою патріархальної влади, що здійснюється від імені всіх і для загального блага.
4. Теорія суспільного договору. У XVII і XVIII століттях, в монархічно-абсолютистську добу в Європі виникли різні теорії суспільного договору походження держави. Розквіту договірна теорія набула в період розвитку капіталістичних відносин. Її обстоювали англійські філософи Т. Гоббс і Дж. Локк та французький філософ Ж.-Ж. Руссо. Сутність означеної теорії у тому, що держава виникає не з волі Бога, а створюється добровільно суспільним договором суверенних громадян з правителем за законами людського розуму. Заради цього громадяни надають правителю та уряду (державі) відповідні повноваження, добровільно зобов´язуючись підкорятися їх волі, закону.
5. Теорія підкорення (конфліктно-насильницька). Її фундатором є польсько-австрійський соціолог Л. Гумплович. Ґрунтуючись на концепції соціального дарвінізму (перенесення на суспільство сформульованого Ч. Дарвіном закону боротьби видів за існування і виживання), він вважає, що виникнення держави є результатом завоювання організованішими і сильнішими групами людей гірше організованих і слабших спільнот. Тобто держава стає формою панування переможців над переможеними, сильніших над слабшими.
6. Класова теорія. Її основоположниками є К. Маркс і Ф. Енгельс. Вони стверджували, що виникнення держави — це природно-історичний, об´єктивний процес. Держава започатковується на пізній фазі общинно-племінного ладу і розвивається впродовж тривалого історичного періоду. Основними умовами її утвердження (III—IV тис. до н. е.) були поява додаткового суспільного продукту внаслідок удосконалення продуктивних сил і виробничих відносин, виникнення майнової нерівності, розподілу праці, а також класів.
28. Структура і функції держави
Структура держави — система органів і установ, які виконують внутрішні й зовнішні функції держави.
Вона охоплює:
— органи державної влади, які поділяються на представницькі, як правило, законодавчі(парламент);
— органи державного управління, тобто виконавчо-розпорядчі (система міністерств, відомств, адміністративні установи на місцях);
— президента як главу держави, який в керівництві державою безпосередньо взаємодіє з представницькими та виконавчо-розпорядчими органами;
— органи правосуддя, покликані забезпечити торжество законів у державі;
— контрольно-наглядові органи, до яких належать прокуратура, різноманітні контрольні відомства;
— органи охорони громадського порядку (міліція, поліція) та органи державної безпеки.
Важливе місце в структурі держави посідають збройні сили, а також надзвичайні органи, які створюються в екстремальних умовах (війна, стихійне лихо) на певний час. Компетенція і повноваження надзвичайних органів зумовлюються конкретними цілями і завданнями, задля яких вони створюються. Складовою системи державних органів є виправні заклади тощо.
Серед політологів побутують різні погляди щодо класифікації функцій держави. Загальноприйнятним є поділ їх на внутрішні та зовнішні.
Внутрішні функції:
— правотворча — творення і прийняття законів та інших юридичних норм (законодавство).
— правоохоронна — контроль і нагляд за виконанням правових норм і застосування за необхідності примусових заходів; захист прав і свобод громадян, створення умов для їх безпеки, громадського порядку тощо;
— культурно-виховна — регулювання і розвиток системи освіти, культури, науки, фізичної культури і спорту, виховання моральності, гуманізму, загальнолюдських та національних цінностей;
— екологічна — захист довкілля, розумне використання природних ресурсів, формування екологічної культури.
Зовнішні функції:
— оборонна — захист країни від зовнішнього нападу, посягань на територіальну цілісність держави;
— дипломатична — відстоювання і реалізація національних інтересів держави та її громадян у міжнародному житті; здійснення самостійної зовнішньої політики;
— співробітницька — розвиток економічних, політичних, культурних відносин між державами; поглиблення інтеграційних процесів на загальнолюдській, регіональній та політичній основі.
29. Типи держав
Загальна характеристика окремих типів держав
1. Рабовласницька держава була першою історичним типомдержави, які виникли на рубежі IV і III століть до нашої ери (Месопотамія, Єгипет).
Рабовласницький лад існував в країнах Азії, Європи та Африки аж до III - V століть нашої ери. У слов'ян виникненнядержави відноситься до епохи феодалізму, тому вони минулирабовласницький лад.
Самим головним протиріччям рабовласницького суспільства, неминучевели його до загибелі, було протиріччя між рабською формою праці тарабовласницької формою власності, між рабами і рабовласниками.
Рабовласницька держава являла собою орган класовогопанування і насильства класу рабовласників над рабами і дрібнимивиробниками - селянами і ремісниками. Це була гігантська машинавійськово-політичного характеру, що мала всіма засобами примусу:збройною силою, поліцією, тюрмами, апаратом чиновництва, якібули знаряддям диктатури класу рабовласників.
2. Феодальна держава є історично другим типомдержави, який відображає якісний стрибок у поступальномурозвитку людського суспільства, тому що зміна форми експлуатації перетвориларабовласництво в кріпацтво.
Способом присвоєння феодалом додаткового продукту була земельнарента. Відомі три її форми: відробіткова, продуктова, грошова, якіумовно відповідають трьом періодам у розвитку феодальної держави.
3. Буржуазний (капіталістичний) держава виникає в ходірозкладання феодального ладу, пов'язано з перемогою нових капіталістичнихсуспільних відносин. Основним завданням його стає забезпеченняпанування диктатури класу буржуазії. Економічною передумовою появицих відносин є універсалізація існуючої приватної власності,зростаюча ступінь її усуспільнення. В основі цієї держави лежитькапіталістична приватна власність на знаряддя і засоби виробництва,але не на працівника. На перший план тут виходить Економічний примус,відносини експлуатації зберігаються. З'являється найману працю в національномумасштабі.
4. Соціалістична держава являє собою четвертий типдержави, який може виникнути лише в ході соціалістичноїреволюції, при відповідних умовах, пов'язаних з розвитком буржуазногосуспільства.
У теоретичному плані «соціалістична держава» означає певнуабстракцію (а в політичному відношенні ідеал), що містить набір ознак,принципів і норм, що відрізняють дану державу від капіталістичного. Упершу чергу необхідна наявність матеріальних (економічних) передумов,пов'язаних з усуспільненням власності, концентрацією її в рукахменшини в усі зростаючих розмірах, що призводить до поглибленнякласових протиріч, які вирішуються в ході соціалістичної революції.
Держава по-новому диктаторське і по-новому демократичневиступає політичною організацією більшості населення на чолі зробітничим класом.
30. Вищі органи сучасної держави
Форма правління – це організація, порядок створення і взаємодії вищих органів державної влади (парламенту, глави держави та уряду). В залежності від порядку заміщення посади глави держави розрізняють два різновиди форми правління – монархію і республіку.
Монархія – це така форма правління, за якої главою держави є особа, що отримує і передає свою посаду і титул, як правило, у спадщину і довічно. Ознаки монархії:
1) влада голови держави (імператора, царя, короля, великого герцога, еміра, султана) існує історично і не делегується йому народом;
2) влада монарха здійснюється безстроково (довічно) і передається, як правило, у спадщину;
3) монарх не відповідає за ухвалені ним політичні рішення.
На цей час у світі існує близько 30 монархій. Їх різновиди визначаються характером взаємовідносин монарха з іншими вищими органами влади – парламентом та урядом (табл.1):
1) абсолютна монархія (Катар, Оман, Саудівська Аравія). У руках монарха зосереджена вся повнота влади, всі інші органи влади формуються монархом та діють під його керівництвом.
2) дуалістична монархія (Бруней, Бутан, Тонга). Влада поділяється між парламентом і монархом. Парламент приймає закони, але в монарха є право абсолютного вето (відхилення законопроекту). Уряд призначається монархом, підпорядковується йому і відповідає тільки перед ним;
3) парламентарна монархія (Бельгія, Великобританія, Данія, Іспанія, Малайзія, Нідерланди, Норвегія, Таїланд, Швеція, Японія). Монарх юридично є главою держави, але участі в управлінні країною фактично не бере.
Низка монархій займає проміжне положення між дуалістичними і парламентарними (Йорданія, Марокко, Непал).
Республіка – це така форма правління, за якої верховна влада здійснюється представницькими органами, що обираються населенням на певний строк. Республіка має такі ознаки:
1) влада глави держави і вищих державних органів делегується їм народом;
2) повноваження глави держави обмежені визначеним строком;
3) глава держави несе політичну відповідальність за свою діяльність.
Більшість сучасних держав – республіки. Прийнято поділяти республіки на такі різновиди (табл.2):
1) президентська (Бразилія, Мексика, США). Президент у такій республіці, зазвичай, обирається прямими виборами (виняток складають США, де президента обирає колегія вибірників, обрана виборцями).
2) парламентарна республіка (Індія, Італія, Німеччина, Угорщина). Президент обирається таким чином, щоб він не отримував свій мандат безпосередньо від громадян: парламентом або окремими зборами, сформованими винятково для виборів президента.
3) змішана (президентсько–парламентарна) республіка (Бєларусь, Україна, Перу, Росія, Франція). Цей різновид республіки поєднує риси парламентарної і президентської республік.
31.Форми державного правління
Досить поширеною є класифікація держави за формою державного правління. Під формою державного правління слід розуміти організацію верховної державної влади, її структуру, правовий статус та субординацію вищих органів, порядок їхньої діяльності. Основними сучасними формами правління є: парламентська республіка, президентська республіка, конституційна монархія. Основу концепції парламентської республіки становить ідея рівноваги влад (законодавчої, виконавчої, судової). На чолі республіки стоїть посадова особа (президент), яку обирає парламент. Уряд формується двопалатним парламентом, перед яким він несе політичну відповідальність. Президентська республіка — це також республіканська форма правління, що базується на ідеї поділу влад. На чолі такої держави стоїть президент, якого обирають загальним голосуванням. Уряд призначається особисто президентом і не відповідає перед парламентом. Парламент має всю повноту законодавчої влади і не залежить від президента. Конституційна монархія нині існує тільки у вигляді парламентської монархії — такої форми правління, коли посада глави держави (монарх) передається у спадок одночасно з наданням найвищого феодального титулу. Законодавча влада за цієї форми правління зо середжена у двопалатному парламенті, виконавча — в уряді. Монарх у парламентській монархії не має конституційних повноважень вирішувати важливі державні.
32. Форми державного устрою.
Не менш поширена класифікація держави за формою державного устрою. Адміністративно-територіальний устрій є і формою державного устрою: унітарною чи федеративною. Унітарна форма — це така форма державного устрою, за якої в країні функціонують єдині вищі органи влади й управління, а держава поділяється лише на адміністративно-територіальні одиниці (Італія, Польща та ін.). Федеративна форма — це така форма устрою держави, за якої відбувається добровільне об'єднання державних утворень, що мають високу політико-правову самостійність і власний адміністративно-територіальний поділ.
Політичний режим — система засобів і методів здійснення політичної влади; модель, форма взаємодії державновладних структур і населення.
Будьякий політичний режим визначається трьома основними чинниками: 1) процедурами і способами організації владних інститутів та безпосереднім здійсненням влади; 2) стилем ухвалення суспільнополітичних рішень; 3) відносинами між політичною владою та громадянами.
Поняття «політичний режим» охоплює порядок формування представницьких установ, становище та умови діяльності політичних партій, правовий статус особистості, права та обов´язки громадян, порядок функціонування каральних і правоохоронних органів, співвідношення й регламентацію дозволеного та забороненого.
Тоталітаризм. Цей термін запровадив Б. Муссоліні для характеристики фашистського руху в Італії та для відмежування його від нацистського руху в Німеччині. Теорія тоталітаризму склалася в ЗО—40х роках XX ст. із появою фашизму та його різновидів.
Тоталітаризм (лат. totalis — увесь, повний) — спосіб організації суспільства, який характеризується всебічним і всеохопним контролем влади над суспільством, підкоренням суспільної системи державі, колективними цілями, загальнообов´язковою ідеологією.
Перші тоталітарні погляди в історії політичних учень сягають далекого минулого. Тоталітарними вважають теорію давньогрецького філософа Геракліта про необхідність загальної регуляції суспільства, політичні погляди Платона стосовно моделі утопічної держави. Деякі тоталітарні моменти наявні в політичних доктринах Г. Бабефа, А. СенСімона, Г.В.Ф. Гегеля, Ж.Ж. Руссо.
Класичними тоталітарними державами були гітлерівська Німеччина та СРСР.
Авторитаризм. За авторитаризму в суспільстві можуть існувати інститути, притаманні демократії, але основними ознаками, що відрізняють авторитаризм від демократії, є перевага в діяльності державних органів методу адміністрування (за авторитаризму рідко застосовується компроміс із найважливіших політичних проблем); концентрація влади в руках одного чи декількох державних органів; здійснення органами виконавчої влади нормотворчих функцій; звуження сфери гласності та виборності державних органів. Загальна риса всіх авторитарних держав — сильна виконавча влада.
Авторитаризм — тип політичного режиму, який характеризується субординацією суб´єктів політичних відносин, наявністю сильного центру, що має концентровану владу, можливістю застосування насильства чи примусу.