Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
11.Наприкінці 1920-х – у 1930-х роках одночасно з форсованою індустріалізацією і колективізацією сільського господарства, реконструкцією всієї економіки здійснювалися зміни і в культурі, відбувалася, „культурна революція”. Демократичні інститути або ліквідовувались, або їх можливості зводились нанівець. Усе економічне, політичне, суспільне і культурне життя підпорядковувалось авторитарній владі адміністративних органів, наверху піраміди яких стояв Сталін. Проводилися арешти інтелігентів і судові процеси над ними.У тюрми і виправно-трудові табори було кинуто багато представників як технічної, так і гуманітарної інтелігенції. Разом з діячами науки, освіти і культури були репресовані і більшість партійних, державних, військових і громадських діячів, зокрема тих, що багато уваги приділяли розвиткові української культури.Тюрми, табори, непосильна праця в них, знущання, розстріли – такою стала доля значної частини української інтелігенції у 1930-х роках. Це був непоправний удар по культурному генофонду українського народу, який серйозно загальмував розвиток освіти, науки і культури.
Негативний вплив на розвиток культури взагалі і української зокрема справило нігілістичне ставлення Сталіна і його найближчого оточення до культури минулого. Як і в інших республіках, в Україні в 1930-ті роки було по-варварському знищено багато безцінних пам’яток історії і культури, зокрема в 1934 р. в Києві було зруйновано пам’ятку ХІІ ст. – Михайлівський Золотоверхий собор. Розвиток шкільної освіти
Поряд з ліквідацією неписьменності одним з найважливіших завдань культурного будівництва було надання дітям загального початкового навчання та піднесення народної освіти. Ліквідація неписьменності
Першочерговим завданням у галузі культури була ліквідація неписьменності і малописьменності. До ліквідації неписьменності залучалися всі письменні.
Широкий наступ усієї громадськості на неписьменність давав свої наслідки. На початок 1939 р. письменними були 85,3% населення віком від 9 років і старше, але, все ж таки, неписьменними залишалися ще близько 15%.
12. Олександр Довженко – класик світового кіно, творець українського національного кінематографа, письменник і публіцист.
1919-20 року в Києві Довженко активно опікується організацією українського культурного життя. 1923 року повертається до Харкова й відразу опиняється в товаристві романтиків на чолі з Хвильовим. У кіно Довженко прийшов 32-річним, зі значним життєвим досвідом. Щоб уможливити собі подальшу працю в кіно, Довженко мусив з пробільшовицьких позицій змалювати повстання проти Центральної Ради, яку сам же й захищав у 1917-18 роках. У 1930 році Довженко створює свою знамениту картину "Земля”. Фільм з тріумфом пройшов екранами світу: в Англії, Америці, Італії, Японії, Франції. Проте в Москві майже одразу її піддають гострій критиці. Зпочатком війни митець усе частіше замислюється над історичною долею свого народу, який утрапив поміж двох тоталітарних імперій. Відтоді ніщо з того, що писав Довженко, не могло видаватися без спеціального дозволу. Його звільнили з посади художнього керівника Київської кіностудії, перевели з режисера першої категорії на режисера третьої і приписали до Московської кіностудії. Після своєї духовної страти на початку 44-го він проживе ще 12літ. Аби померти на самому початку зйомок фільму «Поема про море», аби лягти умосковську землю— бо вукраїнську не дозволено було; і мертвого його боялись. Чи ж дивно, що коли 25 листопада 1956 року навіки закрились очі майстра, то агентство «Рейтер» поширило телеграму з Москви про смерть «російського режисера Довженка»? І чи можна знайти в історії людства багато прикладів отакої розбійницької крадіжки мистецької душі і генія поневоленої нації? Звичайно, в кінцевому рахунку ця крадіжка ганебно виявиться, і то завдяки самому Довженкові, його мистецьким шедеврам, його власним заявам — завдяки усій його трагічній і чисто українській дорозі й долі.
13. Відповідно до змін, яких зазнавала в своєму розвитку радянська система, можна розрізнити кілька етапів і в історії соціалістичного реалізму, на огляді яких легко помітити, що твердження, ніби він «забезпечує виключну можливість виявлення творчої ініціативи, вибору різноманітних форм, стилів і жанрів», — не відповідає дійсності.За першого періоду соціалістичного реалізму (1934 — 41) у прозі й образотворчому мистецтві ці можливості були звужені до виробничого жанру: ілюстрування індустріалізації й колективізації (в образотворчому мистецтві ще портрети й пам'ятники, переважно Сталінові), у поезії до прославлення партії й вождів («Партія веде» П. Тичини, «Пісня про Сталіна» М. Рильського); у музиці величальні на честь партії пісні й кантати.В останній стадії свого розвитку соціалістичний реалізм формулюється як перемога «партійності» і «народності», а ці поняття своєю чергою тлумачаться як синоніми служіння літератури і мистецтва інтересам партії. Соціалістичний реалізм вимагає ізоляції від літератури і мистецтва Заходу
14. 1960-80-і роки зовні виглядають найбільш стабільним часом радянської історії, але і вони пронизані глибокими внутрішніми протиріччями. З приходом до влади М.Хрущова політична обстановка в країні поступово змінюється, настає «відлига». Проте для культури хронологічно короткий період «відлиги» мав величезне значення і далекосяжні наслідки. Атмосфера кінця 50-х років привела до формування цілого покоління так званих «шестидесятників» - вчених, письменників, художників, які відзначалися непримиренністю до ідеологічного диктату, повагою до особистості, прихильністю до національних культурних цінностей, ідеалів свободи.
Розвивалася система освіти. З другою половиною 50-х років пов'язується розгортання науково-технічної революції в СРСР.
У наступне 20-ти річчя (1961-1980 рр.) основна увага вищої школи України була сконцентрована на тих ланцюгах вищої освіти, які забезпечували науково- технічний прогрес, подальший розвиток культури й добробуту людей. Розпочалася підготовка кадрів з багатьох нових спеціальностей, зокрема, з механізації обліку й обчислювальних робіт, обслуговування приладів точної механіки, оптичних приладів, проектування й експлуатації атомних і енергетичних установок, електричних систем, напівпровідникових матеріалів, з теплофізики, кібернетики, технологій полімерних матеріалів тощо.
На межі 70 - 80-х років загострюється низка проблем у сфері освіти й науки. У керівництві освітою й наукою, як і іншими сферами суспільного життя, збільшувався розрив між словом і ділом. Застійні явища все глибше поражали науку й вищу освіту. Якщо розвинені капіталістичні країни у порівнянні з 50- ми - початком 60-х років в декілька разів збільшили свої витрати на науку й освіту, здійснили прорив до нових технологій за рахунок потужного розвитку мікроелектроніки, інформатики, біотехнології, то Радянський Союз топтався на місці, втрачаючи чисельні пріоритети в розвитку науки та освіти. Прогрес науки й вищої освіти стримувався різними перепонами, які створювалися жорсткою централізацією управління, відомчими інтересами, залишковим принципом виділення коштів на освіту, науку й культуру.
Традиційно значними є досягнення української музики. З'явилися нові опери, балети, симфонії (Г.Майборода, К.Данькевич, Б.Лятошинський, інші). Світове визнання отримала національна школа вокального мистецтва. Яскраві імена української оперної сцени - А.Солов'яненко, Д.Гнатюк, Б.Руденко, Є .Мірошниченко.
Шістдеся́тники — назва нової покоління радянської та української національної інтелігенції, що ввійшла у культуру та політику в СРСР в другій половині 1950-х — у період хрущовської «відлиги» і найповніше себе творчо виявила на початку та в середині 1960-х років
У політиці 1960—1970-х років 20 століття «шістдесятники» являли собою внутрішню моральну опозицію до радянського тоталітарного державного режиму . Шістдесятники виступали на захист національної мови і культури, свободи художньої творчості.
Основу руху шістдесятників склали письменники Іван Драч, Микола Вінграновський, Василь Симоненко, Микола Холодний, Ліна Костенко, Іван Дзюба, Євген Сверстюк, режисер Лесь Танюк, кінорежисери Сергій Параджанов, Юрій Іллєнко, кінокритик Значний вплив на їх становлення справила західна гуманістична культура, традиції «розстріляного відродження» та здобутки української культури кінця XIX — початку ХХ ст.
Шістдесятники розвинули активну культурницьку діяльність, яка виходила за межі офіціозу: влаштовували неформальні літературні читання та художні виставки, вечори пам'яті репресованих митців, ставили замовчувані театральні п'єси, складали петиції на захист української культури.
Наштовхнувшись на жорсткий опір партійного апарату, частина шістдесятників пішла на компроміс із владою, інші еволюціонували до політичного дисидентства, правозахисного руху та відкритого протистояння режимові.
15. Оле́сь Тере́нтійович Гончар український радянський письменник, літературний критик, громадський діяч. голова Спілки письменників України ,академік НАН України
Якщо роман «Тронка» приніс авторові Ленінську премію ,то доля написаного наприкінці 60-х років «Собору» склалася менш успішно.
Роман «Собор» був опублікований у журналі «Вітчизна» у 1968 році. Перші рецензії на роман були схвальні, але невдовзі критика піддала його тенденційному остракізму, і твір було вилучено з літературного процесу на два десятиліття.
Ще в роки свого життя на Дніпропетровщині, Олесь Гончар жив на тій же самій вулиці, де був збудований без єдиного цвяха дерев'яний козацький собор, що руйнувався. Цей собор стояв у центрі Новомосковська, недалеко від того місця де жила його сестра. У 90-их роках собор, який пов'язують з образом собору у книжці «Собор», був відбудований.
Нищівна кампанія проти роману Олеся Гончара «Собор» у Дніпропетровську стала своєрідним каталізатором дисидентського руху в регіоні.
Був одним з фундаторів Українського фонду культури[4]
16. Із проголошенням державної незалежності України в процесі державотворення відкрилися якісно нові можливості для української культури і визначилася її нова роль. Культурний процес доби незалежності характеризувався суперечливими тенденціями.
Водночас зменшення обсягу державних асигнувань на розвиток сфери культури та відсутність у вітчизняній культурній спадщині традицій меценатства призвели до істотного скорочення мережі спеціалізованих установ, відпливу із цієї сфери талановитої молоді.
Поступово виходять з кризи, викликаної переходом до ринкових відносин, такі види мистецтва, як живопис, графіка, скульптура.
У значно гіршому становищі опинився український кінематограф. Кількість кінотеатрів із платним показом в Україні скоротилася. У 2008 р. було створено лише 10 повнометражних і 30 короткометражних фільмів.
Якісно нового стану набула українська художня література. Велику роботу проведено в плані забезпечення систематизованого і послідовного наукового вивчення, пропаганди та видання наукової спадщини.
Музейний фонд України налічує понад 11 млн одиниць зберігання. Провідним є Національний музей історії України і в його складі - Музей історичних коштовностей. Понад 800 тис. експонатів Національного музею - це світового значення археологічні знахідки, етнографічні збірки, колекції зброї, монет, медалей та інших нагород, пам'яток декоративно-ужиткового мистецтва, творів живопису і графіки. Експозиції постійно оновлюються хоча б тому, що лише мізерна частина експонатів може бути виставлена через відсутність пристосованого спеціально для музею приміщення.
У 1996 р. було створено Всеукраїнський фонд відтворення видатних пам'яток історико-архітектурної спадщини ім. О. Гончара. Він збирає і спрямовує на відродження пам'яток доброчинні кошти та пожертви від юридичних і фізичних осіб.
Заклади освіти, незалежно від форм власності, відокремлені від церков та інших релігійних організацій і мають світський характер. Це не заважає викладати факультативні теологічні курси у світських навчальних закладах і не заперечує існування спеціальних освітніх установ, що належать релігійним організаціям.
На початку 1990-х рр. в Україні виникло близько півтисячі недержавних навчальних закладів. Не всі з них змогли вижити в конкурентному середовищі. В 2003/04 навчальному році функціонувало лише 84 заклади І і II рівнів акредитації та 104 заклади III і IV рівнів. Державних закладів освіти значно більше: нижчих рівнів акредитації - 586, вищих рівнів - 235.
Особлива роль у соціальному і культурному процесах належить університетам. Однак університетську систему останнім часом вразила ерозія - з одного боку, намітилась глибока утилітаризація класичних університетів, а з другого, під назвою "університет" виникло багато приватних навчальних закладів, що фактично не мали такого статусу. Саме тому Міністерство освіти і науки України останнім часом припинило діяльність частини вищих навчальних закладів та їх філій. Свідченням пильної уваги суспільства до вищої освіти є широка дискусія в Україні навколо проекту Закону "Про вищу освіту".
Болонський процесс
Процес європейської інтеграції охоплює усі сфери суспільного життя: крім економічної, політичної, правової включає ще й сферу освіти. Мова йде про створення загальноєвропейського простору вищої освіти, залучення європейських держав у Болонський процес.
За кредитно-модульної системи організації навчального процесу у вузах зміст навчальних дисциплін розподіляється на змістові модулі (2 - 4 за семестр). Змістовий модуль (розділ, підрозділ) навчальної дисципліни містить окремі модулі (теми) аудиторної і самостійної роботи студента. Кожен змістовий модуль має бути оцінений.
Участь вищої освіти України в болонських перетвореннях має бути спрямована лише на її розвиток і набуття нових якісних ознак, а не на втрату кращих традицій, зниження національних стандартів якості. Орієнтація на Болонський процес не повинна призводити до надмірної перебудови вітчизняної системи освіти. Ключова позиція реформування така: болонські вимоги - це не уніфікація вищої освіти в Європі, а широкий доступ до багатоманітності освітніх і культурних надбань різних країн.
В умовах, коли більшість населення українських земель не вміла читати, а успіхи в розвиткові освіти були незначними, прогрес у науці вражав уяву.
У другій половині ХІХ ст. в Європі спостерігався розквіт природничих і точних наук: хімії, фізики, геології, ботаніки, біології, математики. Центрами наукових досліджень ставали університетські лабораторії. Університети на українських землях зробилися важливими науковими центрами як Російської імперії, так і Європи.
Як і раніше, чисельність наукових співробітників в Україні продовжувала зростати.Майже половина з них працювала у вузах, 17 тис.— в Академії наук, решта — у відомчих науково-дослідних установах. Із загальної кількості науковців 6,8 тис. чоловік мали вчений ступінь доктора наук, 73,7 тис.— кандидата наук.
Провідним науковим центром залишалася Академія наук. Тут ведуться дослідження у галузі матеріалознавства, математики, кібернетики, фізики, астрономії, фізіології, біології.
Разом із недостатньою матеріально-технічною оснащеністю інститутів це призвело до втрат Академією наук УРСР провідних позицій з ряду фундаментальних напрямів.
Перші кроки до реального висвітлення історичного процесу, до відходу од бездумного вихваляння тих подій і явищ, які відбувалися і відбуваються в суспільстві, од простого коментування директивних документів та виступів партійних і державних керівників роблять історики, філософи, економісти, представники інших суспільних наук.
Отже, перед ученими відкриваються нові можливості, постають складні і серйозні завдання по дальшому, справжньому розвитку науки.
Новим явищем було виникнення громадських наукових організацій. При університетах створювали наукові товариства: філологічні, математичні, фізико-медичні, психіатричні, акушерсько-гінекологічні, дослідників природи, історичні. Крім того, в Наддніпрянській Україні виникали різноманітні культурно-освітні товариства.
18. Театр Леся Курбаса
Ім'я режисера українського театру Леся Курбаса без жодного сумніву мусить стояти поміж корифеями театру 20 століття
Реформатори могли втілити в практику свої революційні теорії, маючи підтримку існуючої театральної традиції. Не так було з Лесем Курбасом, якому довелося взяти на себе велетенське завдання створення українського авангардного театру без попередників на цьому полі, починаючи з порожнього місця.
Коли життя країни, що була на межі повної руїни, стало поволі налагоджуватися, театральні діячі також робили все можливе для відродження театру. Лесь Курбас був серед них найбільшою творчою силою.
Курбас надавав величезної ваги професійному формуванню акторів і режисерів. Для цього він виробив систему навчання акторів, основану на культурі мови й жеста, встановлюючи правила стилю, форми, точності експресії, ясності кожного руху тіла.
"Березіль" вже займав центральне місце в театральному житті України. Не лише його вистави приваблювали широку публіку. Театр спромігся з початку березня 1922 року з числа молодих співробітників створити під керуванням Курбаса першу "Експериментальну студію".
У 1925 році Курбас був в апогеї своєї слави.
В ці роки "Березіль" став державним театром. Його новий статус вимагав від акторів найвищої професійної майстерності, а від його керівника – підбору високоякісного репертуару.
Репертуар "Березо поля" збагатився п'єсами Миколи Куліша "Мина Мазало" , "Маклена Граса»
Курбас набув на Україні такої слави, що інші режисери, які зовсім не поділяли його ідей про театральне мистецтво, імітували його сценічні композиції, переписували музичний акомпанемент, повторюючи постановки, що мали великий успіх у Курбаса, як, наприклад, інсценізація "Гайдамаків" за Шевченком.
Політична компанія проти Курбаса наростала й скінчилася його вигнанням в кінці 1933 року з "Березоля", а згодом арештом й засланням до концентраційних таборів...
Уряд навіть змінив театрові "Березіль" назву і він став тепер Державним драматичним театром імені Т.Шевченка. А з початком 1934 року взагалі було заборонено вживати в мистецтві форми, які б мали будь-чого спільного з новаторськими естетичними шуканнями. Митцям, а зокрема – в театрі, довелося знизити свою творчість до рівня так званого "соціалістичного реалізму"
19. ІСТОРИЧНА ДОЛЯ УКРАЇНСЬКОГО КІНЕМАТОГРАФУ
Розпочавши аналіз українського кіно, не можна оминути ім’я Олександра Довженка. Його талановиті стрічки мали резонанс у всьому світі та виявили неабиякий вплив на подальший розвиток кінематографу. Можна по-різному ставитись до особистості Довженка, адже він створював фільми здебільшого під тиском радянського уряду, але те, що «Земля» увійшла до 12 найкращих кінострічок всесвітньої історії кінематографу, заперечити неможливо.
За часів Радянського Союзу кінорежисери знімали дуже мало справжніх українських фільмів – таких, які б показували правдиву історію нашого народу, були україномовними, прославляли українську культуру. Так, режисер Віктор Івченко здійснив першу екранізацію однойменного твору Тараса Шевченка «Назар Стодоля», зняв фільм за драмою-феєрією Лесі Українки «Лісова пісня». Варто зазначити, що митець був учителем найвідоміших у ті часи талановитих українських акторів – Івана Миколайчука, Раїси Недашківської, Броніслава Брондукова.
У 60–70-х роках на небосхилі українського, а також світового кінематографу яскраво засяяли імена, що прославили Україну на весь світ, – це режисери Сергій Параджанов, Юрій Іллєнко, Леонід Осика, Микола Мащенко; актори Іван Миколайчук, Юрій Шумський, Гнат Юра, Костянтин Степанков, Микола Гринько, Богдан Ступка. У цей час з’являються стрічки, які розпочали унікальний феномен «українського поетичного кіно» – напрям, що мав справжнє «національне» забарвлення, був своєрідним втіленням «українськості» в кінематографі.
У рамках «українського поетичного кіно» у 1964 році з’являється легендарна стрічка Сергія Параджанова «Тіні забутих предків», екранізація однойменної повісті Михайла Коцюбинського. Фільм, в основі сюжету якого вічне кохання, над яким невладна навіть смерть, у 1966 році отримав золоту медаль на міжнародному кінофестивалі в Салоніках. А на думку відомого сербського режисера Єміра Кустуриці цей фільм є однією з кращих картин у світі.
Особливого розвитку в ці роки досяг український кінематограф. Його вершини - фільми С.Параджанова «Тіні забутих предків», Л.Осики «Захар Беркут», Ю.Ільєнка «Білий птах з чорною ознакою», Л.Бикова «В бій ідуть одні старики», І.Миколайчука «Вавілон ХХ». У той же час на екран не допускалися неприйнятні для режиму фільми, майстрам нав'язувалася тематика.
20. Актуальні проблеми у сфері культури включають:
- Низький рівень культури та духовності суспільства;
- Низький рівень державного фінансування;
- Занепад вітчизняного кінематографу, книгодрукування, мистецтва.
- Охорона та популяризація історичних пам’яток;
Подібний стан багато в чому зумовлений слабким державним фінансуванням галузі культури, яка самостійно не може протистояти загрозливим тенденціям до її утисків, створення загального відчуття байдужості до історичних традицій та утвердження стереотипу матеріального споживання над ідейним створенням, популяризація культу сили, багатства та влади. Через брак державних коштів закриваються музеї, мистецькі центри, книгарні та театри, приміщення яких потім незаконно приватизовуються. Не краща ситуація спостерігається у вітчизняному книгодрукуванні. Систематично скорочується випуск українських книжок, а ті нечисленні, хоча й безумовно успішні спроби популяризації та відродження української книги не мають державної підтримки і часто здійснюються за кошти приватних осіб.
Великий вплив на неможливість культурного об’єднання має штучна спекуляція політичними силами спірними питаннями: мови, історії, релігії. Шляхом маніпуляції суспільною свідомістю, підміною понять та викривлення фактів в суспільстві формуються ворожі настрої, коли в єдиній соборній державі існують різні народи, які мають своїх героїв, ворогів, історію та звичаї.
Державна культурна політика має бути орієнтованою на забезпечення, підтримку та розвиток традиційних українських духовних цінностей. Основні завдання держави - проводити активну політики з пропаганди зміцнення інституту сім’ї та традиційних родинних цінностей: любові, взаємоповаги, доброти. Всебічно сприяти відновленню та утвердженню цінностей солідарності, взаємодопомоги і патріотизму, проводитимемо активну інформаційну політику з понять національного спадку (мови, звичаїв, традицій, цінностей). Прагнучи остаточно поставити крапку у питанні статусу російської мови, можна ініціювати проведення Всеукраїнського референдуму, щодо надання російській мові статусу регіональної у місцях, де російською мовою вважають рідною та користуються нею понад 70% населення.
Важливе значення має процес відродження української літератури та кіномистецтва. Добра традиція з проведення різноманітних книжкових ярмарок, виставок та форумів має бути продовжена і отримати гідну фінансову підтримку для популяризації та розповсюдження української книги. Особливо це стосується української літературної класики, художньої та науково-популярної літератури, сучасних письменників та молодих авторів, дитячих книжок. Програма «Українська книга» має бути безстроковим національним проектом, завдяки якому українське книгодрукування вийде на світовий рівень розвитку. Книговидавництва та друкарні отримуватимуть від держави посилену допомогу у вигляді певних податкових пільг, організації в Україні літературних подій міжнародного значення.
21. Ліна Костенко посідає виняткове місце в українській літературі останніх чотирьох десятиліть. Ліна Костенко є видатною постаттю українського культурного життя завдяки своїй сильній особистості, яка характеризує багатьох радянських письменників, здатності мовчати в час, коли це мовчання означало відмову від спокус облаштувати своє життя ціною поступок.
Загальне визнання видатної поетеси вона здобула завдяки вмінню синтезувати в своїй творчості найкращі риси української поезії і відкинути гірші.
Уже ці три перші збірки засвідчили, що Ліна Костенко є, поруч з Іваном Драчем, Миколою Вінграновським, Дмитром Павличком, видатною індивідуальністю в українській поезії після 1956 р. Зокрема третя збірка "Мандрівки серця" стала мистецькою подією 1961 року, на авторські вечори сходилися юрми людей, спраглих справжньої лірики, а не ідеології. "Її третя збірка має принципове значення, - писав тоді молодий поет Василь Симоненко, який пізніше трагічно вмер. - Уже самим фактом свого існування вона перекреслює ту тріскучу та плаксиву писанину деяких наших ліриків, що своїми утворами тільки захаращують полиці магазинів та підривають довір'я читачів до сучасної поезії". Політичні заморозки, які настали в середині 60-х років, спричинилися до того, що поетеса далі видавати свої книжки не могла.
Захоплено сприйнята читачами книжка "Вибране" (1989), видана тиражем 70 тисяч примірників і швидко розкуплена, заповідала час великих перемін в Україні. Та після активних 70-80-х років Ліна Костенко знову друкує небагато, не бере участі в публічному літературному житті й далі залишається мовчазним авторитетом сучасної української літератури, яка ніяк не може вийти поза навички мислення категоріями минулої епохи. Пише книжку про чорнобильську трагедію.
Уже в дебютній збірці Ліни Костенко "Проміння землі" були окреслені основні ліричні мотиви, яким поетеса залишилася вірною до сьогодні, - історія, кохання, традиція, поетичне слово. Такий діапазон склався під впливом переживань і роздумів різних за своїм характером, але водночас таких, що становлять міцний фундамент мистецької індивідуальності. Тут можна знайти громадянські настрої, гостру стурбованість байдужістю світу, вразливість тонкої людсько натури, епічне переживання історії, схильність до іронії, зацікавлення фольклором, відчуття гармонії зі світом, пов'язаної в поетеси з постаттю освіченого мандрівного мудреця Григорія Сковороди, а також вплив філософії дзен (один з напрямів східної філософії).
Характеризуючи еволюцію поетеси на площині вірша, змін у поетиці, Микола Ільницький відзначає поступове ускладнення внутрішнього світу її ліричного "я" і ліричного героя. Цей процес він окреслює як "шлях від парадоксу до драматизму".