Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
Вступ
Тема контрольної роботи «Методи виховання».
Мета роботи –розглянути методи виховання, а саме:
Серед основних умов, які визначають ефективність виховання, особливе місце посідають методи виховання. У вітчизняній педагогічній літературі немає єдиного підходу щодо них.
Основною ознакою методів безпосереднього виховного впливу є безпосередній контакт між вихователем і вихованцем. До цих методів належать: переконання, приклад, вправи, заохочення, примус.
Розглянемо ці питання.
1. Поняття про методи виховання та їх класифікація
«Методи виховання – сукупність найбільш загальних способів розв'язання виховних завдань і здійснення виховних взаємодій, способів взаємопов'язаної діяльності вихователів і вихованців, спрямованих на досягнення цілей виховання; сукупність специфічних способів і прийомів виховної роботи, які використовуються в процесі формування особистісних якостей учнів для розвитку їхньої свідомості, мотиваційної сфери й потреб, для вироблення навичок і звичок поведінки й діяльності, а також їх корекції і вдосконалення».
Деякі автори під методом виховання розуміють найкоротший шлях досягнення оптимальних результатів, що відповідають поставленим виховним цілям.
Інші – пов'язують методи з цілями виховання. «Цілі виховання можуть бути загальними і частковими. Оскільки часткові цілі виховання випливають із загальної мети формування особистості, можна на цій основі дати формулювання методу. Методи – це оптимальні підходи до ефективного розв'язання тих виховних завдань, які визначаються метою виховання».
Ще інші – під методами виховання розуміють «способи взаємопов'язаної діяльності вихователів і вихованців, спрямованої на формування у вихованців поглядів, переконань, навичок і звичок поведінки».
На мою думку, найбільш обґрунтованими є підходи тих учених, які методи виховання визначають як сукупність специфічних прийомів і способів виховної роботи для досягнення поставлених виховних цілей, тому що, по-перше, їх не можна звести до шляхів чи оптимальних підходів виховання, які визначають тільки певні наміри та напрями виховної роботи, наприклад, фізичного чи морального. Напрями та методи виховної роботи – це різні речі, хоча вони діалектично взаємозв'язані, бо методи забезпечують практичне здійснення та ефективність відповідних напрямів виховання.
По-друге, характер взаємодії вихователя і вихованця визначається власне методами виховання, за допомогою яких перший впливає на другого. Методи виховання – це сукупність однорідних виховних впливів з метою реалізації виховної мети, основною складовою яких є певний спосіб чи прийом.
По-третє, будь-який метод виховання – це сукупність складних виховних дій, яка передбачає застосування системи педагогічних заходів. Методи виховання – це передусім цілеспрямована і змістовно організована діяльність. Кожен метод спрямований на вирішення специфічних виховних завдань, які зумовлені цілями виховання, педагогічною майстерністю вихователів та індивідуально-психічними особливостями вихованців. Сукупність однорідних методів виконують певні однорідні функції, і кожна група методів включає тільки властиві їй прийоми та способи виховних дій, за допомогою яких вирішуються характерні для даної групи виховні завдання.
Таким чином, педагогічна категорія «методи виховання» означає способи та прийоми спільної взаємозв'язаної діяльності вихователів і вихованців, яка спрямована на оволодіння духовними знаннями, навичками та уміннями, нормами та правилами вихованої поведінки, різнобічний і гармонійний розвиток особистості, формування загальнолюдських, національних і професійних якостей, що визначені цілями виховання та необхідні для повноцінної життєдіяльності.
Прийом виховання – це своєрідна частина, деталь методу виховання, потрібна для більш ефективного застосування методу в умовах конкретної виховної ситуації. Будь-який метод виховання складається з певної сукупності однорідних прийомів і способів виховного впливу.
Способи виховання – це конкретні форми організації життєдіяльності вихованців, що мають виховне забарвлення і несуть виховне навантаження.
Засоби виховання – це все те, за допомогою чого вихователі впливають на вихованців. Засобами виховання є конкретні предмети матеріальної та духовної культури, які використовуються для вирішення виховних завдань.
Однією з актуальних проблем сучасної теорії виховання є проблема класифікації методів виховання. У процесі розвитку педагогічної науки мали місце різні підходи до цієї проблеми.
У 50-х роках XX століття у вітчизняній педагогіці популярною була класифікація, за якою методи виховання поділялися на три групи:
– методи словесні (розповідь, бесіда, диспут, лекція, приклад);
– методи привчання (практичні методи: тренування, доручення, гра, праця);
– методи заохочення, покарання (додаткові методи, спрямовані здебільшого на виховання дисциплінованості вихованців)5.
У 60-х роках було створено нову систему методів виховання, в якій основним критерієм оцінки кожного методу була здатність слугувати формуванню особистості вихованця згідно з ідеалами суспільства:
– методи формування морального досвіду в поведінці та діяльності (методи привчання, організації суспільно корисної діяльності, використання творчої гри, змагання);
– методи формування моральної свідомості (етичні бесіди, диспути, розповіді, лекції);
– додаткові методи виховання (заохочення і покарання).
В 70-х роках застосовувалася класифікація методів виховання на основі ідеї систематичного засвоєння всього багатства знань, накопичених людством:
– методи виховання в навчальному процесі;
– методи виховання в процесі суспільно-практичної діяльності;
– методи педагогічного спілкування.
В російській педагогіці популярні класифікації методів виховання за В.О. Сластьоніним, Г.І. Щукіною.
В.О. Сластьонін розподіляє їх на чотири групи:
перша – методи формування свідомості особистості, в основі яких лежить слово педагога;
друга – методи організації діяльності, спілкування та формування позитивного досвіду суспільної поведінки, які ґрунтуються на практичних діях вихованців;
третя – методи стимулювання діяльності та поведінки, які в своїй основі мають емоційні аспекти засобів стимулювання;
четверта група – методи самовиховання.
За ознакою спрямованості – інтегративної властивості, що включає в себе цільовий, змістовний і процесуальний боки методів виховання (Г. І. Щукіна) – виокремлюють такі їхні групи:
– методи формування свідомості особистості;
– методи організації діяльності і формування досвіду суспільної поведінки;
– методи стимулювання поведінки й діяльності.
У вітчизняній педагогіці найбільш обґрунтованою є класифікація методів виховання за рекомендаціями С.У. Гончаренка, яка збігається з попередньою:
– методи різнобічного впливу на свідомість, почуття і волю учнів з метою формування їхніх поглядів і переконань (бесіда, лекція, диспут, позитивний приклад);
– методи організації діяльності й формування досвіду суспільної поведінки (педагогічна вимога, громадська думка, вправа, привчання, створення виховних ситуацій);
– методи регулювання, корекції, стимулювання позитивної поведінки й діяльності вихованців (змагання, покарання, заохочення).
Отже, проблема класифікації методів виховання є актуальною та складною і досі ще не розв'язаною. Безперечно, кожна класифікація має свої позитивні аспекти і певні недоліки. Який же варіант найбільш оптимальний в умовах сьогодення?
По-перше, той, що найкраще сприяє реалізації основних цілей виховання українських громадян та отримання ефективних результатів у національній системі виховання; по-друге, який забезпечує оптимальну реалізацію виховних заходів в умовах розбудови незалежної української держави; по-третє, який найбільш повно відповідає завданням національного виховання і сучасним гуманістичним концепціям виховання; по-четверте, який має особистісну направленість і гуманний характер.
Беручи до уваги вище викладене та на основі характеру впливу методів виховання на вихованців можна їх класифікувати так:
– перша група – методи безпосереднього виховного впливу;
– друга група – методи опосередкованого виховного впливу;
– третя група – методи самовиховання.
Група методів безпосереднього виховного впливу є найбільш відомою, популярною і досить глибоко проаналізованою.
В більшості підручників із загальної педагогіки розкриваються переконання, приклад, вправи, заохочення і примус, які становлять основу цієї групи. На жаль, у виховній роботі є тенденція переоцінки їхньої ролі. Виходячи зі своїх функціональних прав і обов'язків, деякі вихователі схильні до захоплення цими методами та переоцінки їх виховних можливостей. Завдяки їм вихователі мають змогу проявити ілюзорну активність, знайти виправдання недолікам власної роботи. Особливо схильні до застосування цих методів ті начальники та вихователі, які погано володіють основами педагогіки та психології, мають небагатий арсенал виховних впливів на вихованців, не опанували ефективної методики виховної роботи, не беруть до уваги специфіку і завдання виховної роботи в умовах становлення української державності та формування творчої особистості.
Ця група має як позитивні аспекти (наявність безпосередньої взаємодії між вихователем і вихованцем, можливість відкрито виявляти своє ставлення один до одного та навпаки, виховний вплив на оточуючих, можливість швидкого отримання певних позитивних результатів тощо), так і суттєві недоліки (не повністю враховує можливості інших методів виховання, соціального середовища, недостатньо підштовхує вихованця до самовиховання тощо). Ефективність дій цієї групи суттєво залежить від характеру взаємин вихователь – вихованець, від їхньої доброї або недоброї волі, переконань, життєвих настанов, морально-психологічної атмосфери в соціальному середовищі, психічного стану як безпосередніх учасників цієї взаємодії, так і оточуючих, життєвого досвіду, культури тощо.
Недоліки цієї групи можна компенсувати за допомогою одночасного застосування методів опосередкованого виховного впливу. А.С. Макаренко підкреслював, що не можна виховати мужню людину, якщо не створити для неї таких умов, за яких вона змогла би проявити мужність, все одно в чому – в стриманості, прямому відкритому слові, терпеливості, сміливості.
Будь-яке виховання відбувається в соціальному середовищі, де на вихованця мають виховний вплив певні умови, які можна згрупувати так: перша група – суспільні умови, різновидами яких є колектив, певні ритуали, суспільна робота; друга – матеріально-фізичні, різновидами яких є матеріально-технічні умови навчання, виховання, відпочинку, клімат тощо.
Соціальне середовище – це сукупність умов життєдіяльності вихованців, яка піддається контролю, спрямована на реалізацію цілей виховання і має виконувати світоглядну, адаптаційну, корективну, культурну, суспільно-господарчу виховні функції.
Сутність цих методів – у вмілому використанні натуральних елементів середовища, в якому перебуває вихованець, як виховних чинників. Тут характер і чіткий порядок життєдіяльності вихованця має опосередковано і підсвідомо позитивно впливати на його поведінку – ознайомити з нормами та правилами загальнолюдського і професійного етикету, формувати навички та вміння вихованої поведінки.
Виховні дії тут ніби «замасковані» у режим виконання основних щоденних заходів життєдіяльності колективу.
Відомо, що нічого з людиною не можна зробити всупереч її волі, бажанням, життєвим намаганням та настановам. Насильно її не можна зробити щасливою та вихованою. Смисл усієї виховної роботи полягає у формуванні мотивів і мотивації самовиховання, постійного прагнення до самовдосконалення, реалізації у професійній діяльності життєвих планів, задоволення щоденних соціальних і матеріальних потреб тощо.
Головною метою всієї виховної роботи має бути поступове спрямування вихованця на самовиховання. У зв'язку з цим методи самовиховання мають посісти належне місце як у педагогічній теорії, так і в практиці. Відомо, що В.О. Сухомлинський справжнім вихованням вважав лише те, яке спонукає вихованця до самовиховання: «Моральна культура людини характеризується тим, що переконання стають в її житті самостійною духовною силою, яка спонукає до нових моральних вчинків».
Обираючи конкретні методи виховання, вихователь повинен враховувати цілі, зміст і особливості виховання українських громадян, методично оптимально поєднувати конкретні обставини й умови перебігу навчально-виховного процесу в конкретних виховних системах. Отже, вибір методів виховання залежить від:
– провідної гуманістичної парадигми виховання;
– ідеалів виховання українських громадян на етапі становлення національної системи виховання;
– загальних і професійних цілей виховання, навчання, розвитку та самовдосконалення громадян України;
– провідних настанов сучасних технологій виховання, які мають ураховувати загальнолюдські, національні та професійні цінності виховання;
– морально-психологічної насиченості майбутньої професійної діяльності;
– особливостей і змісту часткових напрямів виховання та відповідних методик виховання;
– мети, завдань, змісту матеріалу та виховного замислу конкретного заходу;
– рівня моральної, розумової та фізичної підготовленості вихованців;
– наявності сучасної навчально-виховної бази, об'єктів культурно-просвітницької та спортивно-масової роботи;
– педагогічної майстерності вихователів тощо.
2. Методи безпосереднього виховного впливу
Основною ознакою методів безпосереднього виховного впливу є безпосередній контакт між вихователем і вихованцем. До цих методів належать: переконання, приклад, вправи, заохочення, примус.
Переконання як метод виховання забезпечує ефективність усіх інших методів, лежить в основі професійної спрямованості вихованця і, відповідно, визначає його діяльність та поведінку.
Переконання – це знання, які для вихованця мають особистісний смисл (тобто перевірені ним у житті) та формують його світогляд.
К.Д. Ушинський вважав, що основою виховання є переконання, а на переконання можна впливати тільки переконанням.
Переконання звернене до логіки та розуму вихованця. Тому вихователю необхідно керуватися принципами формальної логіки, до яких належать визначеність міркувань, що досягається чітким та конкретним мовленням; послідовність та несуперечливість міркувань; обґрунтованість висловлювань.
Основні умови ефективності переконання:
– особиста переконаність вихователя;
– глибока його професійна компетентність;
– знання й уміле використання індивідуально-психічних особливостей вихованців та елементів психології колективу;
– звернення не тільки до свідомості вихованця, а й до його підсвідомості, емоційно-почуттєвої та вольової сфер;
– вміння контактувати з вихованцями, здатність слухати, співчувати;
– логічність, ясність та правдивість у викладі матеріалу;
– відвертість, емоційність та оптимізм;
– уміння доводити, заперечувати та пояснювати різноманітні твердження, вміло використовуючи факти й приклади;
– педагогічний такт;
– вдале поєднання переконання з іншими методами виховання тощо.
Психологічний механізм переконання полягає в тісному зв'язку зі світоглядом та волею вихованця. Переконання безпосередньо впливають на мотиви його діяльності. Переконаність – основа таких вольових рис, як мужність, рішучість, вірність ідеалам, стійкість, що допомагають успішно оволодівати необхідними навичками, долати труднощі професійного становлення.
Переконувати можна за допомогою різних засобів. Особливе місце серед них посідає слово. Процес виховання не може проходити без вербального спілкування, він повинен спиратися на слово.
В.О. Сухомлинський зазначав, що слово – найтонший дотик до серця; воно може стати і ніжною запашною квіткою, і живою водою, що повертає віру в добро, і гострим ножем, і розжареним залізом, і брудом. Мудре і добре слово дає радість, нерозумне і зле, необдумане і нетактовне – приносить біду. Словом можна вбити й оживити, поранити і вилікувати, посіяти тривогу й безнадію і одухотворити, розвіяти сумніви і засмутити, викликати посмішку і сльози, породити віру в людину і заронити зневіру, надихнути на працю і скувати душевні сили.
Великого значення в усному мовленні надається правильній дикції та вимові, темпові, ритмові, динаміці, інтонації, емоційному забарвленню та модуляції голосу, чіткості, конкретності й змістовності висловлювань. На людину більше справляє враження не те, що вона чує, а те, як це промовляється.
Метод переконання може застосовуватися під час розповіді, бесіди, дискусії, диспуту, пояснення, лекції тощо.
Приклад – виховний метод великої сили, який базується на відомій закономірності: явища, що сприймаються зором, швидко і без труднощів відбиваються у свідомості, тому, на противагу словесним впливам, не потребують ні розкодування, ні перекодування. Приклад діє на рівні першої сигнальної системи, слово – другої. Приклад дає конкретні зразки для наслідування і тим самим активно формує свідомість, підсвідомість, переконання, почуття. Сенека говорив, що важко привести до добра повчаючи, легше – прикладом.
Психологічною основою прикладу є наслідування. Завдяки йому люди набувають соціального досвіду. В процесі виховання використовуються різні приклади: батьків, вихователів, ровесників, видатних постатей, героїв книг, фільмів та ін.
Одним із найдавніших методів виховання підростаючого покоління є особистий приклад. Сутність цього методу полягає у цілеспрямованому і систематичному впливі вихователя на вихованців особистою поведінкою. Виховна сила особистого прикладу – у прагненні вихованців до наслідування. В.О. Сухомлинський використовував два джерела виховання: заздалегідь продуману виховну роботу з дітьми та приклади взаємин людей, їхніх вчинків. А.С. Макаренко писав, що тільки живий приклад виховує дитину, а не слова, нехай найкращі, але не підкріплені ділом.
Виховні функції прикладу різні: він може допомагати вихователю конкретизувати те чи інше теоретичне положення; на прикладі можна довести істинність певної моральної норми; приклад є переконливим аргументом; приклад може спонукати до певного типу поведінки.
Основні умови ефективності цього методу:
– забезпечення особистої взірцевості вихователя у виконанні завдань, функціональних обов'язків, дотриманні норм і правил етикету;
– суспільна цінність і привабливість прикладу;
– його яскравість, емоційна насиченість;
– етапність наслідування (на першому етапі у вихованців створюється суб'єктивний образ прикладу, бажання наслідувати його; на другому – формується бажання діяти за зразком; на третьому – здійснюється синтез самостійних і наслідуваних дій, що проявляється у пристосуванні до поведінки);
– використання різних джерел для наслідування (літературні герої, батьки, вихователі, друзі та ін.);
– вміле використання негативного прикладу у вихованні;
– наочність і конкретність прикладу;
– єдність слова і діла.
Негативні приклади використовуються з метою показати недоцільність наслідування певних негативних явищ. Прийоми виховання на негативному:
– громадський осуд негативних проявів у житті колективу;
– розвінчання негативного, коли не всі розуміють його сутність і шкоду для загальної справи;
– протиставлення аморальним вчинкам кращих зразків високоморальної поведінки;
– розкриття на конкретних і відомих вихованцям прикладах наслідків аморальної, асоціальної поведінки;
– організація вихованців на боротьбу з проявами морального зла.
Вправи – це планомірно організоване свідомо осмислене багаторазове повторення певних дій і прийомів, які поступово ускладнюються, з метою формування, закріплення та вдосконалення практичних навичок і вмінь. Виховний процес у вправах, за В.О. Сластьоніним, являє собою перехід педагога від управління операціями до управління діями, а згодом – до управління діяльністю вихованців.
Сутність вправи як методу виховання полягає в організації таких умов життєдіяльності вихованців, в яких вони виконують певні дії з метою вироблення необхідних і закріплення позитивних форм поведінки. Наприклад, А.С. Макаренко вважав, що в процесі виховання надзвичайно важливим є набуття вихованцями практичного досвіду, навичок та звичок поведінки шляхом постійного тренування у правильному вчинку. В навчальних закладах вихованець повинен щоденно привчатися до виконання розпорядку дня, умов професійної діяльності, чіткості дотримання норм і правил етикету, професійної культури поведінки.
В сучасній школі тренування як загальний метод виховання можна застосовувати для вирішення найрізноманітніших завдань суспільного, морального, естетичного, етичного, трудового, фізичного розвитку учнів, виховання патріотизму, відповідальності, працелюбності, культури поведінки, фізичного загартування, санітарно-гігієнічної культури тощо.
Вправи можуть використовуватися під час навчальної роботи, різноманітних позакласних виховних заходів, позашкільного виховання, спілкування, тобто будь-якої форми практичної діяльності вихованців.
Педагогічні основи організації вправ ґрунтовно розкрив К.Д. Ушинський. Він виокремив так і етапи формування навичок і вмінь:
1) постановка виховного завдання і збудження в учнів потреби в тому чи іншому виді діяльності;
2) розв'язання способів діяльності й надання учням відповідної інформації;
3) практична демонстрація дії для вирішення поставленого завдання;
4) організація первинного відтворення учнями показаних дій;
5) наступне тренування в удосконаленні та закріпленні способів діяльності й поведінки;
6) висування вимог до учнів з питань удосконалення організованих вправ;
7) контроль за поведінкою.
Доручення також можуть бути вправами. Конкретні індивідуальні практичні завдання доручаються кожному вихованцю виходячи з його індивідуально-психічних особливостей. Доручення потрібно підбирати так, щоб його виконання сприяло розвитку необхідних учневі якостей. Воно має бути посильним для вихованця.
Привчання – це метод, який забезпечує інтенсивне формування необхідної практичної якості. На жорсткому привчанні базуються всі казармові системи виховання, наприклад військова. Гуманістична педагогіка виступає проти жорсткого привчання, яке нагадує дресирування і суперечить правам людини. Його бажано використовувати в комплексі з іншими методами і передусім ігровими.
Методично правильно застосовані вправи виконують не тільки виховні та розвиткові функції, але й навчальні. Вони загартовують волю вихованців, забезпечують єдність поведінки та свідомості, розвивають наполегливість, спостережливість, ініціативність, самостійність, сприяють більш глибокому опануванню норм і правил вихованої поведінки.
Заохочення є важливим методом виховання, який має оціночно-стимулюючий характер. Стимулювати – означає спонукати до позитивної дії, давати поштовх, заохочувати. Цей метод спонукає вихованця до наступних успіхів, закріплює позитивні навички та звички поведінки. Дія заохочення ґрунтується на збудженні позитивних емоцій. Саме тому воно вселяє впевненість, створює добрий настрій, підвищує відповідальність.
Щоб вирішити питання про доцільність заохочення того чи іншого вихованця, вихователь має передбачити наслідки вжитих ним заходів.
Він повинен дотримуватися психолого-педагогічних вимог, які значно підвищують виховну роль та ефективність заохочень. Перш за все треба мати на увазі, що вихованців доцільно заохочувати за досягнення у найбільш важливих, провідних видах діяльності, наприклад професійних, а у школі – навчально-пізнавальних.
Позитивно впливає на свідомість і на поведінку вихованця лише об'єктивне заохочення. Воно породжує прагнення краще виконувати певні дії, стимулює подальші успіхи. Та, навпаки, незаслужене, отримане без особливих зусиль заохочення, втрачає виховну силу і може мати негативні наслідки – формувати у вихованця зазнайкуватість, кар'єризм, марнославство тощо. Практика показує, що негативно позначаються на навчальній дисципліні неуважне ставлення вихователя до старанності одних учнів і в той же час невиправдане заохочування інших. Мають заохочуватися, наприклад, не знання учня, а його старанність і ретельність у виконанні завдання. Щоб заохочення мало виховну силу, воно повинне бути доцільним і заслуженим.
Ефективність заохочення залежить і від особистості вихованця. Необхідно добре знати індивідуально-психічні особливості вихованців, соціально-психологічні характеристики колективів, постійно вивчати їхні настрої та потреби.
Індивідуальний підхід дає можливість вибрати такий заохочувальний захід, який матиме найбільший виховний вплив на вихованця. При цьому необхідно враховувати зміни, які відбулися у вихованця під час опанування, наприклад, професійної діяльності.
Слід також мати на увазі, що окремі вихованці в силу своїх особистісних якостей, можуть неправильно сприймати і неадекватно реагувати на виховні заходи. Дієвість заохочень суттєво залежить від соціально-психологічних умов, в яких вони застосовуються, наприклад від позитивної громадської думки колективу. Якщо вона розходиться з рішенням вихователя, то виховне значення даного заохочення знижується як щодо окремого вихованця, так і всього колективу. У зв'язку з цим найбільший виховний вплив матимуть заохочення, схвалені та підтримані колективом.
Потрібно вміло поєднувати різні види заохочення, рівномірно їх чергувати, особливо моральні та матеріальні. Не слід захоплюватися тільки одним видом заохочення.
Ефективність заохочення підвищується тоді, коли воно застосовується своєчасно і гласно. Таке заохочення надихає вихованців, підвищує мотивацію, наприклад навчально-пізнавальної діяльності. Вручати грамоти, цінні подарунки, різні відзнаки бажано публічно, в святковій атмосфері.
Вихователь має уважно підходити до першого заохочення вихованців. Заслужене, своєчасне перше заохочення зміцнює мотивацію діяльності вихованця, позитивно впливає на всі сфери його психіки. Досвідчені вихователі звичайно супроводжують оголошення першого заохочення публічним схваленням зразкової поведінки вихованця, його гідного вчинку тощо.
Велике значення має принцип послідовності у застосуванні заохочень. Педагогічно доцільно утримуватися від повторного заохочення вихованця за попередні досягнення. Дієвість заохочення посилюється, якщо вихованцю слідом за подякою оголошуються більш високі заохочення, а також коли до заохочувальної практики залучаються всі вихователі.
Важливою умовою ефективності оголошених заохочень є своєчасна їх реалізація.
Коли заохочення оголошує авторитетний вихователь, який висловлює своє особисте ставлення до вихованця та його вчинку, то посилюються переживання вихованця й ефект від заохочення. Тому вихователям слід уникати формалізму в оголошенні заохочень, проявляти творчу ініціативу.
У вихованні використовується і метод покарання, що являє собою систему засобів і прийомів впливу на вихованців, які порушують моральні норми, певні вимоги законів, з метою виправити їхню поведінку і змусити сумлінно виконувати свої обов'язки.
В сучасній педагогіці ставлення до цього методу досить суперечливе й неоднозначне. Існують полярні погляди – від суттєвого посилення покарань до повної їх відміни. Наприклад, А.С. Макаренко був упевнений у тому, що застосування дисциплінарних стягнень – це не така вже велика необхідність. Разом з тим, він уважав, що там, де дисциплінарне стягнення дійсно потрібно, воно повинно бути накладене і вихователь просто не має права його не накласти. На його думку, накладення дисциплінарного стягнення – це не тільки право, але й обов'язок у тих випадках, коли воно необхідне. Покарання має бути такою ж природною, простою і логічною мірою, як і всі інші виховні засоби.
В руслі гуманістичної парадигми виховання безперечно необхідно відійти від традиційних поглядів на метод примусу у вихованні. Наприклад, деякі педагоги пропонують вважати інтенсивність покарань критерієм гуманності виховної системи.
Цей метод має бути тільки допоміжним і використовуватися тільки після інших методів, що не дали позитивних результатів. Сутність даною методу полягає у негативній оцінці, осудженні, а за необхідністю – і припиненні негідних дій вихованця з метою викликати у нього почуття провини за скоєне, допомогти йому усвідомити неправильність власних дій, змінити свою поведінку. Покарання доцільно використовувати у крайньому разі і тільки після того, як порушник усвідомив свою вину та спроможний об'єктивно сприймати оголошене йому стягнення.
Покарати можна шляхом накладання додаткових обов'язків, позбавлення або обмеження певних прав, вираження морального осуду, звинувачення. У сучасній школі практикуються такі види покарання: несхвалення, зауваження, догана, попередження, стягнення, звільнення від занять, виключення із школи тощо. Основними формами примусу є:
– категорична вимога,
– попередження вихованців про можливі негативні наслідки,
– дисциплінарне стягнення,
– громадський осуд,
– кримінальна відповідальність тощо.
На основі аналізу сучасної психологічної та педагогічної літератури можна стверджувати, що вплив дисциплінарних стягнень значно посилюється за умов суворого дотримання закону та норм моралі при їх застосуванні; обґрунтованості та справедливості їх накладення.
Тому вихователь перед тим як оголосити те чи інше стягнення, має до дрібниць розібратися в обставинах порушення дисципліни, її мотивах і причинах, з'ясувати характер учинку.
Кожен вихователь повинен знати порядок накладення покарань. При їх накладенні забороняється:
– принижувати гідність вихованця, проявляти грубість і нетактовність;
– накладати стягнення, на які вихователь не має уповноважень;
– накладати групові покарання;
– накладати за один і той проступок декілька стягнень або поєднувати одне стягнення з іншим;
– перетворювати покарання у зброю помсти;
– порушувати встановлені правила виконання покарань^
Велике виховне значення має своєчасне оголошення і виконання дисциплінарного стягнення.
Важливе значення для виховання дисциплінованості має принцип послідовності накладення дисциплінарного стягнення. Типові порушення, скоєні повторно, заслуговують більш суворого стягнення.
Висновок
Про правильний вибір методу виховання свідчать характер діяльності та взаємин вихователів і вихованців, глибина і міцність духовних і професійних знань, навичок, умінь, норм і правил вихованої поведінки згідно з вимогами загальнолюдських, національних і професійних цінностей та етикету і також те, якою мірою він викликає пізнавальну, емоційну і практичну активність вихованців та формує у них мотивацію сумлінного виконання своїх професійних обов'язків і постійного самовдосконалення.
Отже, вихователі мають великий арсенал як загальних, так і специфічних методів виховання. Під час їх використання необхідно враховувати психолого-педагогічні закономірності процесу виховання, характер і зміст діяльності вихованців, сучасні організаційні, методологічні та методичні вимоги до навчально-виховного процесу, конкретні вимоги до підготовки відповідних фахівців, рівень підготовленості вихователів і вихованців та інші об'єктивні та суб'єктивні умови.
Література
19